За доброю традицією, під час аграрних виставок в Україні відбуваються  цікаві дискусії та обговорення актуальних проблем розвитку галузі. Так і нині, на виставці «Агрокомплекс-2017» у Києві Українська аграрна конфедерація презентувала результати дослідження, задля якого було зібрано та проаналізовано дані про господарську діяльність 8500 агровиробників за 2015 і 2016 роки. Метою дослідження було з’ясувати, кому віддати перевагу — малим чи великим сільгоспвиробникам. 

Підприємства було розподілено на 6 груп залежно від кількості землі в обробітку. Цікаво, що 247 зареєстрованих малих підприємств, як виявилося, не мають землі зовсім — мабуть, липові, створені для якихось оборудок. У кожній групі окремо було проаналізовано показники підприємств, що займаються схожими видами діяльності. Критерії для порівняння — кількість створених робочих місць, сплата податків, внесок у соціальну сферу, ефективність — урожайність культур або продуктивність тварин тощо.  

Інформацію для дослідження частково отримали від Державної фіскальної служби України, Держгеокадастру, Держстату. Її виявилося недостатньо, тому довелося надсилати запити до сільськогосподарських підприємств, щоб отримати дані, яких немає в офіційних джерелах. Тому можна сміливо стверджувати, що таке дослідження не має вітчизняних аналогів.

Отримані дані було проаналізовано, результати дослідження презентував президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко. В обговоренні взяли участь керівники аграрних асоціацій, сільгоспвиробники та заступник міністра аграрної політики Олена Ковальова.

У кого більше, у кого менше

З дослідження простежується тенденція залежності кількості працівників на один гектар від розміру підприємства: що він більший, то ця кількість менша. На підприємствах, в яких площа господарювання менша за 100 гектарів, ця кількість у 30 разів більша, ніж в агрохолдингах! Натомість у великих холдингів більший фонд зарплати в перерахунку на одного працівника. Це й зрозуміло: малий господар не в змозі платити багато. Та сама картина з орендною платою незалежно від того, чи перебувають землі у легальному обробітку, чи в тіньовому. Тому великі господарства успішно переманюють до себе власників паїв.

У малих господарств більші ризики: вони зазвичай займаються одним-двома напрямами діяльності, тому дуже вразливі до погодних чинників та цінових коливань. Натомість у холдингів виробництво диверсифіковане — поділено на багато напрямів: на одному програли, зате на іншому виграли, а в сумі завжди у прибутку. І ще цікава деталь: земельний банк агрохолдингів торік трохи зменшився порівняно з попереднім роком, але при цьому зріс валовий прибуток на гектар.

Продуктивність на одну особу у великих господарствах також утричі більша. Натомість у малих виробників удвічі вищі виробничі витрати на гектар.

Крім того, великі сільгоспвиробники ближчі до кінцевого споживача. Ідеться про те, що вони мають змогу прямо вийти на імпортерів за кордоном чи укласти контракт з великими вітчизняними переробниками, часто самі стають не лише виробниками, а й трейдерами. Натомість малі господарства просто змушені вдаватися до послуг посередників, бо не в змозі самостійно сформувати великі товарні партії, тому втрачають у ціні.

То що, малі сільгоспвиробники мають вимерти як мамонти? Зовсім ні, просто їм треба зайняти в аграрному секторі свою нішу. Передусім не варто їм займатися тими самими видами  діяльності, що й великі: малий виробник, скажімо, зернових, завжди програє агрохолдингу.

Рецепти виживання

Автори дослідження роблять висновок: малим аграрним товаровиробникам доцільно займатися нішевим виробництвом та використовувати некапіталомісткі та неенергомісткі технології. Вони мають локальну конкурентоспроможність і потребують державних пільг і дотацій, а також створення спеціальних фінансових інструментів (державні фонди підтримки, локальні кредитні спілки).

До того слід додати і такий значний інструмент, як кооперація. Один малий виробник не в змозі пробитися на серйозного покупця за кордоном, а сотня таких самих уже може найняти професійного менеджера з міжнародної торгівлі й засвітитися далеко за межами України.

Згадаємо і про мінуси агрохолдингів. Під час обговорення дослідження пролунала думка про те, що до нього варто було ввести такий показник, як залежність рівня кредиторської заборгованості від розміру підприємства. Вочевидь, вона прямо пропорційна — хоч би через те, що, як ми вже неодноразово казали, малим господарствам позичають мало і неохоче. За приклад наводили сумно­звісний агрохолдинг «Мрія» з його боргом 1,1 мільярда доларів.

Додамо, що й агрохолдинги, які працюють чесно, не користуються необґрунтованими пільгами через близькість до високопоставлених осіб і акуратно сплачують податки, все одно не сприяють розвитку сільських територій з однієї простої причини: сплачені ними податки ідуть не громадам, на землях яких вони працюють, а за місцем реєстрації головного офісу, зазвичай у великих містах. Буває, що регіональне відділення якогось холдингу, щоб піддобритися до власників паїв, підкине щось на соціальну сферу якогось села, але це радше виняток, а не правило.

Недолік як перевага  

Те, що має вигляд недоліку малих аграрних підприємств, може бути й їхньою перевагою. До прикладу, показники продуктивності праці та кількості зайнятих на гектар: є види продукції, попит на які за кордоном зростає, але для великих господарств і холдингів не цікаві через те, що потребують ручної праці, яку неможливо механізувати.

Тут діє чинник соціального складу сільського населення: з одного боку, агрохолдинги відчувають гостру потребу у висококваліфікованих працівниках (керувати сучасним комбайном чи трактором з електронним числовим керуванням, пристроєм GPS та іншими наворотами не набагато легше, ніж стратегічним бомбардувальником), з другого — є надлишок робочої сили з невисокою кваліфікацією. Оце трудовий резерв для малих господарств: для догляду за овочами, збирання ягід тощо особливої кваліфікації не потрібно. Крім того, це частково убезпечує від проблеми перебіжчиків — власник паю не забере його з підприємства, в якому сам працює.

Також перспективний для малих виробників, як наголосила Олена Ковальова, розвиток виробництва традиційних  продуктів та локальних брендів. За приклад можна навести присутнього на обговоренні Тараса Ложенка, колишнього київського дизайнера, а тепер козівника, керівника фермерського господарства «Олімпік Агро» з Богуславського району на Київщині, про якого ми вже писали рік тому (див. №203 за 29 жовтня 2016 року). Він виробляє ексклюзивні козячі сири з півторарічною витримкою, чого не може собі дозволити жоден масовий виробник, малими партіями, за високою ціною, але нижчою, ніж за аналогічні імпортні продукти, тому має усталене коло покупців — ресторани та столичні магазини делікатесів.

Щоправда, із просуванням свого продукту довелося потрудитися: йому допоміг досвід роботи у рекламній сфері, а мають його не всі. Навіть набагато гірше — судячи з питань, які ставили присутні представники малих агропідприємств, вони часто не знають, що таке нішева продукція, традиційні продукти, локальні бренди. Наші колеги з аграрних ЗМІ популяризують ці поняття як можуть, та, вочевидь, недостатньо.

Недарма Олена Ковальова наголосила на необхідності підтримки діяльності сільськогосподарських дорадчих служб, які у деяких регіонах ледь животіють, а в інших, за нечисленними позитивними винятками, їх зовсім нема. Вони ж, до речі, мають навчити малих виробників, як ефективно використати кошти державної допомоги чи закордонних грантів, правильно обрати вид діяльності, скласти бізнес-план тощо.

А на запитання, великі чи малі, варто відповісти: і великі і малі, але різними шляхами.