СТАЛИЙ РОЗВИТОК 

Головним для українського народу протягом багатьох поколінь залишається питання про землю

Михайло ХВЕСИК,
академік НААН України
Ігор БИСТРЯКОВ,
доктор економічних наук

Є всі підстави стверджувати, що українське суспільство перебуває в стані пошуку національної моделі розвитку. Причому найсуттєвішим чинником, який спонукає до цього, визначається незадоволеність людини своїм життям. Тим часом нація, яка занурена  в нігілізм, не сприймає кількісних показників покращення в майбутньому, запропонованих керівними органами, чи сприймає зі значною мірою скептицизму. За таких обставин людина починає дедалі більше покладатися на власний розум. І все було б добре, якби вона існувала сама по собі, а не була істотою соціальною, із  відповідними зовнішніми зобов’язаннями. Щоправда, суспільство пройшло етап, коли, умовно кажучи, все було спільним, і це теж не принесло нічого доброго. Тобто потрібне щось третє, яке здатне поєднати переваги індивідуального та колективного.

Держава —  це ми

Автори статті припускають, що потрібно зробити кілька кроків змістовного характеру, які б визначили загальні напрями розв’язання проблеми. По-перше, слід виявити головні чинники, що впливають на сприйняття власне ідеї розвитку держави. По-друге, осмислити модель національно орієнтованого господарювання, у центрі якої стояла б пересічна людина з її проблемами та потребами. По-третє, визначити механізми досягнення бажаної мети.

Щодо першої позиції, то, наприклад, досі не визначено те найголовніше, на що повинні орієнтуватися  наші зусилля. Де та ідея, котра приводить до соборності, тобто людського єднання? На цьому шляху жодної зовнішньої моделі побудови національного буття не можна прийняти, адже потрібна своя, особлива картина життя, яка охоплює і минуле, і сьогодення, і майбутнє одночасно, сукупно, соборно. Отже, держава — це перш за все ми, такі, які є.

Пов’язуючи першу позицію з другою, згадаємо слова Тараса Шевченка, який заповідав: «учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Саме в такому аспекті слід брати на озброєння світові надбання щодо створення гармонійного господарського ладу. Це значною мірою стосується й  ідеї про сталий розвиток. Однак сучасні трактування торкаються здебільшого оболонки, а не серцевини проблеми, бо не зачіпають головного — духовного відродження людини. Погоджуючись із викладеними позиціями щодо сталого розвитку, які розкриті в Ріо-де-Жанейро ще 1992 року, автори статті пропонують повернутися  до  національного досвіду.

Земля просить допомоги. Фото з сайту mors.sibnet.ru

Що таке національне?

І тут виникає запитання: а що таке національне? Відповісти на нього дуже важко. Адже ми втратили здатність відчувати дух народу, який пронизує  не тільки життя окремої людини, а й природне оточення. Тобто ми розглядаємо народ як своєрідну єдність людини з природою. У такому разі можна говорити про те, що руйнуючи природні ландшафти, ми знищуємо самі себе. Саме в цьому полягає логіка всього сталого розвитку:  треба господарювати так, щоб не руйнувати самого себе.

Можна твердити, що головним для українського народу протягом багатьох поколінь залишається питання про землю. Тільки розглядаючи сталий розвиток крізь призму розв’язання проблем упорядкування земельних відносин, він стане  зрозумілим народу в цілому, оскільки зачіпатиме, говорячи науковою мовою, його архетипічну основу. Саме в цій точці відбувається поворот від загального розуміння сталого розвитку до конкретної людини, що проживає  в Україні. Пріоритетними на цьому шляху стають, хоч як дивно, питання культурологічного характеру. Під культурою слід розуміти здатність сприйняти проблеми сучасного світу та відгукуватися на них  конкретними діями спротиву негативним проявам. Так, для цього потрібен дуже високий рівень культури народу, тому автори і виносять питання розвитку культури та гуманітарної освіти на перший план.

Нам дуже хочеться одержати позитивний результат швидко, однак життєвий досвід показує, що земельне питання вимагає  часу. Тут  доводиться звертатися до науки, методології аналізу своїх дій, щоб переконатися в правильності обраного шляху, не помилитися в наступних кроках.

Навіщо потрібна ідея сталого розвитку?

Тож розкриваючи третю позицію, спробуємо дослідити ситуацію системно. Отже, ще раз про найголовніше: навіщо потрібна ідея сталого розвитку?

Такий узагальнений погляд дає змогу по-новому висвітлити  накопичений досвід перетворень і утвердитися  в подальших намірах. Зокрема, йдеться про об∂рунтування концепції майбутньої системи землекористування, за якої набуде впорядкування і господарська система загалом. На жаль, роль землекористування як основного механізму забезпечення сталого розвитку істотно занижена. Водночас саме через систему землевпорядкування здійснюються головні функції держави з управління сталим розвитком. Тож виникає проблема: як у нових господарських умовах забезпечити найефективніше управління?

Так сталося, що наш попередній досвід базується переважно на адміністративних методах регулювання. Щоб позбутися  стереотипів, насамперед варто ∂рунтовно осмислити форми власне об’єкта управління. Пояснимо, що управління земельними відносинами може здійснюватися досить широким колом засобів залежно від того, чи розглядається земля як засіб виробництва, або як просторовий базис розміщення продуктивних сил, чи екологічний ресурс  тощо.

Іншим суттєвим аспектом забезпечення сталого розвитку є  активізація господарської діяльності на територіях, де проживає населення.

Занепад так званих депресивних територій — відома проблема, однак розв’язується вона дуже повільно. Причиною цього є не відсутність  інноваційних ідей, а їх неприйняття суспільством. Наприклад,  українці схвально сприймають ідею «синьої економіки», що висунута Римським клубом. Сьогодні ця позиція кореспондується зі сталим розвитком у руслі дискусій, які проходять напередодні «Ріо+20». Суттєвим є те, що ця концепція звертає нашу увагу на всебічне використання місцевих ресурсів унаслідок посилення господарської активності населення. Однак для цього слід сформувати відповідні правові умови. Йдеться про те, що через покращення місцевої  господарської діяльності підвищується рівень життя людини. Зрозуміло, це стимулює попит населення на товари, що може активізувати національну економіку в цілому. Для проведення такого маневру треба суттєво підвищити культуру корпоративного типу організації господарювання. Дослідження показують, що багато в чому причини відсталості полягають у невпорядкованості соціально-економічних відносин, які не враховують специфіку інтересів господарюючих суб’єктів у просторі  взаємодії влади, бізнесу й громадян конкретної території. У зв’язку з цим доцільно пригадати позицію нобелівського лауреата Дж. Стігліца, який зазначає, що світова економічна криза довела необхідність пошуку нових типів господарювання. Зрозуміло, що це вимагає системного методологічного об∂рунтування.

Зокрема, щоб відстояти свої національні інтереси в глобальному світі, потрібно використовувати сучасний науковий категоріальний апарат. Розмірковуючи щодо  цього, ми дійшли  висновку, що у процесі формування національного господарського простору слід вільно оперувати сучасними механізмами сталого розвитку, включаючи капіталізацію природних ресурсів, кластеризацію та корпоратизацію економічної діяльності.

Територіальні ресурси  найдоступніші

Якщо відштовхуватися від розуміння того, що ресурсна база будь-якої території повинна працювати на задоволення інтересів спільноти, яка тут проживає, то й економічна діяльність на цьому просторі неминуче призводить до пошуку шляхів реалізації процесів капіталізації як матеріальних, так і нематеріальних активів. У ході визначення пріоритетів сталого розвитку доцільним є конструювання такого економічного середовища, в якому  найбільш затребуваним був би найдоступніший капітал. Територіальні ресурси — саме такий капітал, на основі якого можуть формуватися інші конкурентоспроможні ланцюги створення вартості. Слід підкреслити, що капіталізація природних ресурсів має вирішальне значення для розв’язання завдань сталого розвитку, оскільки дає змогу сформулювати мету підвищення інвестиційної привабливості, ефективності використання місцевого потенціалу. При цьому одним із ключових завдань для власників як капіталу, так і природних ресурсів територій стає оптимальне розміщення і використання наявних активів у господарській діяльності для максимізації їх вартості та забезпечення справедливого перерозподілу доходу.

Водночас схема відтворення територіальних природних ресурсів пов’язується авторами з корпоратизацією сталого розвитку. Саме корпоративний шлях є, на наш погляд, адекватним напрямом  сталого розвитку, оскільки відкриває широкі можливості участі суб’єктів як у виробництві, так і розподілі отриманих прибутків. Одночасно кластер як системно орієнтована  схема організації корпорації найповніше забезпечує сталий характер розвитку по відношенню до довкілля, оскільки дає змогу продукувати кошти для відтворення територіальних ресурсів. 

Більше того, виробничі територіальні комплекси впевнено еволюціонують у напрямі розуміння формування кластерно-корпоративних стратегій, які будуються в центрах ділової активності, із залученням суспільних ресурсів, що вже є іншим динамічним підходом. У зв’язку з цим виникає потреба оновлення методології управління процесами сталого розвитку.

Насамкінець

Підбиваючи  підсумки, слід наголосити, що серед значної кількості наукових концепцій і теорій світового розвитку досі домінує техногенний соціально-економічний шлях. Для України такий тип розвитку також є головним, оскільки зусилля переважно спрямовуються на підтримання передусім високоіндустріалізованого технологічного укладу. Відомо, що така антиекологічна діяльність призводить не тільки до  економічних втрат, а й унеможливлює здатність народу  до самовідтворення. Цей факт спонукає до створення концепції національно орієнтованого сталого розвитку як дієвої альтернативи високоіндустріальній та неоіндустріальній концепціям господарювання. Проте поза увагою залишається насамперед швидкість змін, яку несе не тільки і не стільки сучасний світ, скільки власне людина, що трансформується. У цьому зв’язку пропонується новітнє бачення пріоритетів загальноцивілізаційного та національного розвитку на засадах стійкості та справедливості, що відповідають викликам сьогодення.