До початку лютневого збройного вторгнення рф в Україну в Донецькій області по цей бік лінії розмежування жило 1 мільйон 670 тисяч людей. До середини липня там залишилося трохи більш як 300 тисяч. З огляду на збільшення загрози через тривалі обстріли і наближення бойових дій звідти евакуювали майже 80% місцевих жителів.

Масштаби і драматизм вимушеного виїзду великої кількості людей, погодьтеся, вражають. Особливо якщо згадати надзвичайно складні й навіть трагічні умови, в яких це відбувалося. Приміром, чого тільки вартий жорстокий обстріл залізничного вокзалу в Краматорську, де велика кількість донеччан саме чекали евакуаційного потяга.

Поряд з евакуацією людей тамтешні підприємства, установи та організації вивозили звідти обладнання та найважливіші документи. Ідеться, звичайно, про найнеобхідніше майно та папери. Тому поряд із цим маємо дуже промовистий приклад, коли у цей перелік потрапили і художні книжки. У Слов’янську із книгарні загальноукраїнської мережі «Є» спромоглися вивезти якнайдалі від окупантів понад 25 тисяч книжок.

«Мрію повернутися в місто і відновити роботу книгарні»

Після визволення Слов’янська від російських загарбників у липні 2014 року з’явилися всі підстави для того, щоб місто відтоді перебувало під повним контролем українських влади і слова. До цього була готова й велика кількість російськомовних містян, які з жахом побачили зблизька підступність, цинізм і жорстокість «рускава міра». Підтвердженням стало істотне збільшення в місті українських класів і шкіл та кількість охочих навчатися державною мовою.

Проте в тутешній інформаційній сфері певних вагомих зрушень чомусь так і не дочекалися. Приміром, найбільша міська газета «Вісті», яка навіть у радянські часи виходила у світ українською мовою, а потім перейшла на російську, після трагічного у всіх сенсах 2014 року не відмовилася від мови загарбників Донбасу та інших регіонів України.

Згадую це аж ніяк не випадково, а суто для того, щоб зайвий раз підтвердити: для подальшого розвитку і поширення українського слова у Слов’янську створювали не тепличні умови. Однак вони були, навіть попри те, що тут залишилося чимало людей, готових вслід за колишньою керівницею міста Нелею Штепою називати російських загарбників «наширєбята». Також не бракувало осіб, які стосовно мовного питання мали сумнозвісну позицію «какая разніца».

Тобто перспективи відкриття магазину української книжки мережі «Є» у Слов’янську спершу були примарними. Оскільки йшлося про першу і єдину в Донецькій області таку книгарню, місцем її роботи розглядали більші міста Маріуполь і Краматорськ. А у столиці не приховували побоювань стосовно того, чи продаж українських книжок у переважно російськомовному краї матиме успіх. Хоч і в Києві, й на Донеччині були переконані: такий український простір дуже потрібний у прифронтовому краї.

Щоб вибір випав на Слов’янськ, чимало зусиль доклав місцевий педагог, філолог, викладач Донбаського державного педагогічного університету Віктор Разживін. Сам він вважає, що втілити у життя перспективні плани вдалося таки спільними зусиллями.

«Звичайно, важливою була підтримка ідеї міської, а потім і обласної влади. Чималу роль відіграли моя участь і перемога в регіональній програмі «Український донецький куркуль»: передбачені кошти були дуже необхідними для ремонту приміщення та закупівлі обладнання і зробили певний внесок у реалізацію гуманітарного просвітницького проєкту. Звичайно, ми були готові до різних варіантів перебігу продажу українських книжок, проте подальше підтвердило, що ми на правильному і перспективному шляху», — розповідає директор книгарні.

Як згадує Віктор Разживін, тоді, 2017 року, були категоричні прогнози щодо діяльності магазину мережі «Є». Песимісти казали, що проєкт із тріском провалиться, оскільки торгувати українськими книжками у російськомовному Слов’янську невигідно, нераціонально, неефективно. Оптимісти, навпаки, були переконані: всі наявні книжки вдасться продати за найближчі тижні чи місяці.

Життя показало, що істина, як часто буває, посередині. Сучасна крамниця поступово впевнено зайняла свою нішу, і на брак покупців тут ніколи не нарікали: в середньому щомісяця її відвідувала майже тисяча людей. Це попри те, що 90% пропонованих книжок видано українською мовою, а інша друкована продукція представлена англійською та російською мовами.

Уподобання слов’янців чи гостей міста, за словами керівника магазину, були різними. Звісно, позитивом стала чимала кількість серед покупців школярів та студентів чи їхніх батьків. До того ж вони обирали не тільки авторів-класиків, яких проходили за навчальною програмою, а й охоче купували твори сучасних українських чи закордонних письменників.

Стабільний попит мала й література для найменших читачів. Люди старшого віку здебільшого напитували російські книжки, проте, хоч як дивно, популярнішими за них були видання англійською мовою.

Книгарня мережі «Є» якось невимушено і ненав’язливо перетворилася на український простір, де відбувалися різноманітні творчі зустрічі, презентації тощо. Чималу увагу тут приділяли пізнавально-освітнім заходам для слов’янської малечі, гостями місцевих шанувальників літератури були письменники з Києва та інших міст України.

До речі, така діяльність цієї суто української локації була популярною не тільки серед жителів Слов’янська, адже сюди регулярно приїздили люди з інших міст і сіл Донеччини. 

«Ми працювали аж до кінця травня. Звичайно, було складно, люди, серед яких і наші постійні відвідувачі, після початку повномасштабної російської агресії більше переймалися іншими проблемами, а потім стали виїжджати з міста. Ще залишалися сподівання, що ворог не наблизиться до Слов’янська, проте із часом обстріли почастішали, і ми, як і 2014 року, знов опинилися перед загрозою окупації. У цій складній ситуації все-таки відшукали можливість зберегти українські книжки, яким загрожувало знищення у вогні під час потужних обстрілів міста чи після його загарбання», — каже Віктор Разживін.

Оскільки російські загарбники буквально запрограмовані безжально знищувати все українське, книгарня була приречена. Можливо, її ліквідацію російська пропаганда подавала б як велику перемогу над «націоналістами».

Не діждуться! За домовленістю з керівниками мережі «Є» понад 25 тисяч примірників разом з обладнанням вивезли у складські приміщення в Києві. Їх, імовірно, продадуть в інших книгарнях, які працюють. Сам директор магазину у Слов’янську, який також виїхав з міста, і далі вірить, що й він, і українська книгарня обов’язково повернуться туди та відновлять роботу.

«Не маю наміру відкривати магазин в якомусь іншому місті, бо я патріот Слов’янська і хочу працювати там», — запевняє він.

На лінії життя і смерті 

Як переконуємося на цьому слов’янському досвіді, рукописи чи українські книжки справді не горять. Але тільки тоді, коли тримати їх на безпечній відстані від рашистів та жорстокої маячні кремлівського геополітика з назвою «денаціоналізація». Інакше обстрілюють і спалюють не тільки бібліотеки чи книгарні. російські нелюди, увірвавшись в Україну, знищують усе на своєму шляху, жорстоко вбиваючи українських людей. І письменників, на жаль, також.

22 лютого, за кілька днів до російського вторгнення, ми провели у Краматорську презентацію книжки прози і поезії «На лінії зіткнення», в яку увійшли твори письменників Донеччини. Видання нарешті побачило світ за сприяння Донецької обласної державної адміністрації, але у нього була довга і складна дорога не без штучних перешкод.

Та нині, після 24 лютого, ті бар’єри здаються чиїмись невин­ними витівками, бо далі реальність стала набагато жорстокішою. Бо хіба міг тоді хтось із наших колег припустити, що це остання книжка в його житті? Насамперед це стосується членів Національної спілки письменників України з Маріуполя. Із п’яти маріупольських авторів, чиї твори є в цій книжці, троє загинуло. І це має підтвердження. Доля одного досі не відома. Ще одну нашу колегу «визволителі» вивезли в рф…

Уточню, що на початок війни в Маріуполі жили і працювали десять членів НСПУ. Крім п’яти згаданих письменників, доля інших п’яти досі не відома, жоден з них не обізвався. 

13 липня Наталія Харакоз мала б відзначити 87-й день народження. До речі, народилася вона, грекиня за національністю, в Маріуполі й у дитячому віці вже пережила війну та нацистську окупацію міста. Як свідчать рідні, наша колега була переконана, що вдасться витримати й навалу рашистів. Їй не бракувало оптимізму навіть після того, як унаслідок обстрілів було зруйновано будинок і письменниця перебралася в підвал. Саме там, у сирому й темному підземеллі, закінчила свій земний шлях ця світла жінка, авторка доброго десятка книжок прози, незмінний керівник літературного об’єднання «Азов’є», де свого часу розпочали творчий шлях чимало маріупольських літераторів.

Важко про це писати, проте так сталося, що рідні та молодші колеги після її смерті отримали неабиякий своєрідний подарунок долі. Ми всі тепер нарешті знаємо, де могила Наталії Георгіївни. Адже вдалося з’ясувати, що після спершу тимчасового поховання у дворі потім останки перепоховали не у спільній могилі, а в окремій. Повірте, на тому жахливому тлі, коли велику кількість загиблих маріупольців окупанти засипають землею у великих безіменних могилах, а тіла деяких досі лежать під завалами, то справді йдеться про подарунок долі…

Відносно «пощастило» й Богдану Слющинському. Уродженець Львівщини, поет, прозаїк, доктор філософії, професор кафедри філософії та соціології Маріупольського державного гуманітарного університету, засновник літературно-художнього альманаху «Маріуполь» та керівник студентського літоб’єднання «Перлини слова». Він хоч і не встиг виїхати з міста, та не потрапив до рук загарбників. За свідченнями колег-педагогів, Богдан Васильович загинув під час обстрілу: осколок влучив у його серце.

Інакше, ще драматичніше склалася доля письменника Євгена Баля, який народився на Полтавщині. У минулому військовий моряк-підводник, капітан 1-го рангу, автор книжок прози, серед яких «Хроніки пса Филимона» про гібридну вій­ну на території Приазов’я і всього Донбасу, загинув після побоїв і катувань рашистів.

Наш колега з 2014 року вів активну волонтерську роботу: був частим бажаним гостем на позиціях морських піхотинців біля Маріуполя, на катерах морських прикордонників, в інших військових підрозділах, куди відвозив книжки українських письменників і зай­мався патріотичним вихованням захисників України. Письменник мешкав у власному будинку в приморському селі Мелекіне, куди й увірвалися з обшуком орки. Завдяки доносу місцевих мерзотників вони знали, хто перед ними, і тому не дуже церемонилися із затриманим письменником. Його «перевиховували» у влаштованій катівні в Мангуші: озброєних виродків не зупинило навіть те, що перед ними чоловік на порозі 79-річчя.

Євген Баль не дожив до свого квітневого дня народження. Спільними зусиллями його таки вдалося витягти з варварського підвалу, але все тіло колеги, за словами рідних, нагадувало велику гематому. Він ще встиг по телефону мене бадьоро запевнити: «Все гаразд!» Але через кілька днів помер від побоїв і травм.

Не секрет, на кожну спільну книжку кількох авторів самі ж літератори чи видавці цинічно кажуть: «братська могила». Утримаюся тулити це назвисько до згаданого нашого колективного збірника поезії та прози «Біля лінії зіткнення». Натомість можу підтвердили, що це видання для деяких колег виявилося насправді на лінії життя і смерті. Вони вже знали про вихід цієї книжки у світ, однак не встигли її побачити й потримати в руках. Світла їм пам’ять!