Наш загал свято переконаний, що якість і безпечність харчових продуктів мусить контролювати виключно держава. Однак з точки зору світової практики це навіть не вчорашній, а позавчорашній день. Тепер у розвинених країнах, зокрема у ЄС, виробники чи торговельні мережі (або ті та інші) гуртуються й самі виробляють для своєї спільноти певну систему стандартів, яких зобов’язуються дотримуватися.

Зі світового досвіду

За приклад можна навести міжнародну систему Global G.A.P. (Good Agricultural Practice), створену провідними мережами роздрібної торгівлі Європи для контролю безпечності виробництва продуктів харчування. Так, не лише кінцевого продукту, а всього процесу виробництва, починаючи від луки, де пасеться корова, з молока якої згодом буде вироблено сир або масло. І подібні локальні системи стандартизації бурхливо розвиваються в усьому цивілізованому світі та потроху перетворюються на міжнародні.

Щоправда, все одно мають бути деякі базові нормативні параметри, юридично оформлені на державному рівні, але визначати кожен нюанс виробничої діяльності підприємства держава не повинна. Це обов’язок самоврядних галузевих асоціацій, так само, як і певні процедури контролю їх дотримання.

Може здатися, що тут весь наголос на моральних чинниках — порядності та відповідальності виробників. Так, і це має значення, але найперше діє чинник суто економічний: виробник зацікавлений продати товар, і коли він член асоціації, яка декларує високі стандарти продукції, це його ринкова перевага. Стандарти добровільні. Це означає немає автоматичного юридичного зобов’язання застосовувати їх, проте закони і правила, встановлені державою, можуть вимагати їх дотримання.

Той виробник, який не побажає визнавати право асоціації  контролювати свою діяльність, вилетить з неї, мов куля, і залишиться сам-один у ринковому морі, повному акул-конкурентів. І головне — це не залишиться поза увагою громадськості та споживачів: мовляв, що не так із продукцією виробника, що він хоче приховати?

А що у нас

Галузеве саморегулювання, так само, як і територіальне — процес становлення повноцінного демократичного суспільства. Інша річ, як це саморегулювання буде реалізоване.

Розпорядженням Кабінету Міністрів від 10 травня 2018 року схвалено Концепцію реформування інституту саморегулювання в Україні. У преамбулі документа наголошено на необхідності розроблення проекту закону України «Про саморегулівні організації». На сьогодні, йдеться у документі, у законодавстві нема єдиних підходів до саморегулювання, системного і комплексного порядку утворення та діяльності саморегулівних організацій, не визначено мети та цілей здійснення саморегулювання.

Попри це власні галузеві стандарти вже виробили Українська корпорація з виробництва м’яса на промисловій основі «Тваринпром», Асоціація козівників України, Спілка молочних підприємств, Фумігаційна асоціація, Всеукраїнська асоціація грибовиробників, Товариство садівників, дачників та городників. Користь тут очевидна. Адже виробники — члени професійної асоціації можуть знизити витрати коштів і часу на підтвердження якості та безпечності продукції, оскільки в цьому їм має допомогти асоціація. Це стосується і можливості отримання відповідних закордонних сертифікатів для експорту.

Натомість проблемою залишаються процедури оцінки відповідності стандартам і підтвердження доброчесності та кваліфікованості контролерів, які здійснюватимуть цю оцінку. Чи ці процедури — суто державна прерогатива? Якщо так, то виникає підґрунтя для корупції: коли  виключне право на таку функцію має лише одна організація, то спокуса купити необхідний документ виникне обов’язково.

І навіть якщо таку організацію приватизувати, то корупційний чинник нікуди не зникне. Аби його не стало зовсім, система сертифікації має бути розгалуженою, тобто в неї повинна входити мережа незалежних сертифікаційних організацій, акредитованих у відповідних галузевих асоціаціях.

Делегувати чи відмовитися?

Галузеві асоціації мають суттєві зауваження до системи саморегулювання, закладеної у концепції. Принципове питання: чи держава делегує свої повноваження саморегулівним організаціям, чи відмовиться від частини не властивих їй функцій на користь таких організацій? Професійна громадськість вважає правильним не перший, а саме другий варіант, інакше йтиметься про створення додаткових органів влади, а не громадських організацій.

Ще одне: членство в саморегулівній організації не має бути обов’язковим. Адже вся суть полягає в тому, що її члени суто добровільно беруть на себе певні зобов’язання і повноваження. З обов’язковим членством до організації неодмінно потраплять суб’єкти, що жодних зобов’язань дотримуватися не збираються. Тоді втрачається весь сенс саморегулювання.

І як наслідок: із певних причин, які потребують окремого аналізу, в нас значною мірою втрачено поняття честі виробника. Ось приклад: інтернет пістрявіє повідомленнями, як на одному молокозаводі Харківщини варять дитяче харчування по коліно в багні; про це відверто кажуть представники молочної галузі, а завод… і надалі спокійнісінько працює!

Певна річ, своє слово тут мають сказати контролюючі органи. Але інформація, що даному виробникові відмовлено у вступі до галузевої асоціації або з ганьбою виключено звідти, може бути корисною споживачеві.

ПРЯМА МОВА

Лариса СТАРИКОВА,
координатор Аналітичного центру
ГО «Аграрний союз України»:

— Ухваливши закон про саморегулівні організації, ми надамо державі змогу визначати, хто «правильний», хто «неправильний» серед галузевих асоціацій і підемо тим шляхом, яким вже давно йде Росія, а не світ. Якщо в законі й не буде великих регуляцій, то на рівні підзаконних актів, мабуть, створення СРО буде занадто зарегульованим.

Ми звикли, що бізнес має право визначати, що йому робити: одні споживачі це визнають, купуючи продукт, інші — ні. Тепер держава йде з інфраструктурного рівня, галузеві асоціації визначають, що їм робити (формувати політику і саморегулівну нормативну базу на її реалізацію), а виробники — чи мати справу з такою асоціацією. Обов’язкова до виконання лише чинна законодавчо-нормативна база. Саморегулівні організації не можуть видавати приписи, обов’язкові до виконання в суспільстві. Видання обов’язкових приписів — це прерогатива державної влади, діяльності її органів. Але фішка в тому, що держава відмовляється від виконання таких функцій.

Треба зробити так, як у світі, а не екстраполювати нашу традиційну пострадянську свідомість (намагання на кожне чхання ухвалити закон) на сферу галузевого саморегулювання. Зрештою, в самому терміні є підказка: «само»!