Завершується 2016-й — рік 110-річчя із дня народження видатного прозаїка лауреата Шевченківської премії Івана Багряного. Ювілей відзначено багатьма подіями, зокрема й на батьківщині письменника, в селі Куземин на Сумщині.
Але наближення до творчої спадщини цієї особистості триває.
Сьогоднішній співрозмовник «УК» — головний редактор видавничої серії «Українська бібліотека імені Івана Багряного», впродовж 10 років очолював «Українські вісті» (США) — легендарний часопис, заснований Іваном Багряним разом з однодумцями.
— Пане Сергію, як ви почали працювати в часописі Івана Багряного?.jpg)
— Наприкінці 1980-х я працював у популярній тоді «Літературній Україні», наклад якої після публікацій програм Народного руху України, Товариства української мови імені Тараса Шевченка, статей на захист української мови тощо зріс до 300 тисяч примірників. Мені, молодому журналістові, настільки цікаво було почуватись учасником тих подій, що коли в 1990-му мене запросили на роботу до редакції часопису «Українські вісті», видавцем якого була Фундація ім. І. Багряного, я не поспішав летіти до США. Поїхав уже після проголошення незалежності.
На той час в Україні вже з’явилися перші публікації і про фундацію, і про самого Івана Багряного — видатного українського письменника, автора романів «Сад Гетсиманський», «Тигролови», масиву публіцистики, з-поміж якої найпомітніша стаття «Чому я не хочу вертатись до СРСР?».
За словами діяча української діаспори Олексія Коновала, саме ця праця Івана Багряного, перекладена багатьма мовами світу, змінила ставлення західних держав до тих тисяч людей з пострадянської еміграції, які після Другої світової опинилися в таборах для переміщених осіб, посприяла розумінню, що насправді відбувалося в СРСР з тими, кого туди силоміць повертали зграї московських репатріаторів. Розв’язання важких завдань українського визволення — ось у чому дерзновенність І. Багряного та його однодумців. Англійська поетеса Елізабет Браунінг ще в позаминулому столітті писала: «Поет — це той, хто говорить про головне». І. Багряний, і середовище вістили про головне — про шлях української незалежності.
— Що спонукало до створення фундації імені видатного українця?
— Формально Фундацію імені Івана Багряного засновано 1975-го. Але і її родовід, і літопис звершень сягають повоєнного часу, коли українські політичні емігранти шукали різні організаційні форми задля праці в ім’я України. Із 1945-го тисячі українців того середовища, яке згодом створило фундацію, спочатку належали до інших об’єднань, а саме: Української революційно-демократичної партії, Cоюзу українців — жертв російсько-комуністичного терору, Демократичного об’єднання бувших репресованих українців з-під совєтів, Об’єднання української демократичної молоді тощо. Спільним для них, а згодом і для фундації, було те, що тут гуртувалися переважно вихідці зі Східної і Центральної України, які на власній долі пізнали Голодомори, репресії, примус колективізації та інші принади совєтського раю. То була підрадянська еміграція, яка й вістила світові правду про реалії в СРСР. Прикметно, що завдяки її зусиллям 1984-го президент Рейган підписав закон про дослідження Голоду в Україні 1932—1933 років.
Учасники об’єднань брали активну участь у численних маніфестаціях біля приміщень радянських посольств у Вашингтоні, Оттаві, Лондоні, протестуючи проти порушень прав людини в «країні рад», допомагали українським дисидентам, видавали часописи, книжки, налагоджували діалог із політиками західних держав задля утвердження України у світі, істотно підтримали Народний Рух України тощо. Багрянівці разом з іншими політемігрантами робили все, щоб вирвати Україну з пазурів Москви.
— Це те, що фундація й нині робить в Україні?
— Важко навіть перелічити адреси, на які спрямувала допомогу фундація в роки незалежності України. Ідеться зокрема про поміч видавництвам, громадським організаціям, часописам демократичного напряму, дитячим будинкам тощо. Багрянівці зосередилися на сприянні у творенні національного українського інформаційного простору, який допоміг би Україні у протистоянні з ворожою Москвою.
Фундація підготувала й видала збірник українських патріотичних пісень «Героям слава!», яка стала першою в новітній історії України, що впорядкована для фронту й відправлена на фронт.
Фундація належить до тих, хто щорічно допомагає у проведенні Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика.
За останні кілька років підготовлено й видано унікальні збірники «Українська еміграція», «Українська література у вигнанні», «Українська планета Ді-Пі», «Літературне обличчя української еміграції», кілька альбомів літературних місць України тощо. Ідеться про масив матеріалів еміграційних архівів, які вкрай актуальні й мають сприяти нашій захищеності.
Цього року на честь 110-річчя із дня народження Івана Багряного розпочато видавничу серію «Українська бібліотека імені І. Багряного», серед авторів якої ті, хто високо несе прапор української ідеї. Щодо змісту — то це якнайширший спектр української публіцистики, спрямованої на зміцнення нашої державності, захист України від ворога — Москви, утвердження в Україні українського.
— Ви згадали й про Об’єднання демократичної української молоді. Розкажіть, будь ласка, про нього докладніше.
— Ця організація — одна зі складових Фундації ім. І. Багряного. Об’єднання заснували в 1950-х, воно поширило діяльність в Австралії, Англії, Німеччині, Франції, але насамперед у США і Канаді. До слова, у штаті Нью-Йорк (США) і провінції Онтаріо (Канада) одумівці придбали дві оселі, назвавши їх «Київ» і «Україна». Тут відбуваються щорічні виховні табори з вивченням історії України тощо. Саме на таких зустрічах і знайомляться молоді українці, спілкуються, з часом одружуються, що важливо і для української присутності в країнах Заходу.
Чимало американців і канадців українського походження, які є членами ОДУМу, працювали чи працюють у міжнародних організаціях в Україні, передають ровесникам свій досвід. Особливо активною була чиказька філія об’єднання на чолі з Олексієм Коновалом. Саме вона ініціювала висунення Івана Багряного на Нобелівську премію. У середовищі об’єднання старші передають знання, зокрема про Україну, молодшим, тут вивчають українську мову, плекають любов до України в тих, хто народився далеко від неї.
— Як довго існувала газета «Українські вісті», яку видавала Фундація імені Івана Багряного, а ви очолювали понад 10 років?
— Часопис проіснував 55 років — найдовше з усіх видань, заснованих одразу після Другої світової війни. Перше число побачило світ 19 листопада 1945-го у німецькому місті Новий Ульм, а останнє — у травні 2000-го в американському Детройті. Усього вийшло 3398 номерів. Шпальти часопису, який академік Іван Дзюба назвав «енциклопедією українського опору», важливі в історії української еміграції, її багатогранної діяльності, спрямованої на боротьбу за національне буття нашого народу, збереження і утвердження його історичної пам’яті, культури, мови. За словами дослідника, послідовника Івана Багряного Олексія Коновала, «Українські вісті» викривали перед усім світом нелюдську комуністичну систему, її тюрми, концтабори, розстріли, розкуркулення та кріпацьке колгоспне життя селянина, доводили перед вільним світом право українців жити людським життям на Заході без страху за завтра.
Легендарність цього періодичного видання підтверджують імена авторів, які брали участь у його творенні. Адже, крім Івана Багряного, Михайла Воскобійника, Олексія Коновала, це Юрій Лавриненко, Григорій Костюк, Юрій Горліс-Горський, Семен Підгайний, Леонід Лиман, Дмитро Нитченко, Тодось Осьмачка, Федір Пігідо, Улас Самчук, Леонід Полтава та багато інших.
— Що у вашому, пане Сергію, науково-популярному, публіцистичному доробку вважаєте найціннішим?
— Мій доробок хай оцінюють інші. Але про відчуття від праці, якою займаюся, скажу: маю величезне задоволення від зробленого разом з однодумцями, коли очолював «Українські вісті» та «Літературну Україну», і від того, що вдалося пройти «стежками неходженими». Маю на увазі вперше систематизувати і опрацювати періодику української діаспори, підготувати і видати десятки книжок у серіях «Бібліотека української діаспори», «Часописи української діаспори», «Літературна Україна книжкова», що вдалося створити численні збірники матеріалів «Архів діаспори», книжку із психології творчості «Як вони пишуть», а також ∂рунтовні фотоальбоми про літературні місця України.
— Над чим працюєте і які маєте творчі задуми?
— Крім того, що ось-ось має вийти черговий, присвячений пам’яті геніального українського поета Леоніда Талалая випуск у книжковій серії «Українська бібліотека ім. Івана Багряного», головним редактором якої я є, з приємністю поділюся інформацією: за кілька тижнів з’явиться друком, на мій погляд, унікальне видання «Раритети української діаспори». До цього чотиритомника ввійшли рідкісні матеріали, що розкривають зміст українських періодичних видань, особливість яких полягає в тому, що всі вони виходили у світ далеко за межами України (1945—2000). Ідеться про раритети, які мені вдалося розшукати і опрацювати в архівах Австрії, Німеччини, США та Канади. З-поміж них «Українські вісті» (Німеччина — США), «Нові дні» (Канада), «Пороги» (Аргентина), «Київ» (США), «Літаври», «Звено» (Австрія), «Арка», «Вежі», «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Літературний зошит», «Рідне слово», «Світання» (Німеччина) та інші часописи української діаспори. Усі вони, попри різний зміст, об’єднані темою і створюють літопис багаторічного буття українців поза Україною, постають частиною боротьби за Українську незалежну державу, широке уявлення про яку й дає це фундаментальне видання.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій КОЗАК. Народився 1961 року в місті Костопіль на Рівненщині. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у Мічиганському (США) та в Українському вільному університетах (Німеччина), де захистив дисертацію.
У колі його наукових зацікавлень — історія та література української діаспори, українська бібліографістика, літературне краєзнавство. Автор книжок публіцистики, літературознавства, фотоальбомів, наукових досліджень, низки видавничих проектів. Лауреат всеукраїнських і міжнародних премій ім. І. Багряного, ім. І. Огієнка, ім. І. Калинець, ім. В. Сосюри, ім. Д. Нитченка, ім. П. Орлика.
Ми в Google+