Україну щомісяця залишає майже 100 тисяч громадян, які їдуть на заробітки за кордон. Такі дані називають експерти, хоч навряд чи статика зможе зафіксувати реальний показник трудової міграції. Адже не всі працюють легально. Натомість на українському ринку праці уже спостерігається брак робочої сили. Чи можна змінити ситуацію? Про це «Урядовому кур’єру» розповів заступник голови Державної служби зайнятості Сергій КРАВЧЕНКО.
— Сергію Сергійовичу, трудова міграція, на вашу думку, це добре чи погано?
— Загалом трудова міграція характерна для всіх країн. І це явище сформувалося дуже давно. Щодо України я б визначив кілька категорій мігрантів.
Одна з них — молодь, яка їдуть навчатися. Ця категорія найризикованіша для України. Адже студенти — покоління, яке має замінити працівників, що виходять на пенсію, — їдуть навчатися за кордон, насамперед у Польщу, бо там освіта нині дешевша, ніж в Україні. А є й безплатні варіанти, якщо у вас є певні здібності чи навички. На жаль, така молодь нерідко залишається там.
Друга категорія — люди, які хочуть заробити грошей, щоб прогодувати родину, бо в їхньому населеному пункті неможливо знайти достойний заробіток. Тут є великі соціальні ризики. Так, на Західній Україні у багатьох сім’ях батько чи мати, а то й обоє поїхали на заробітки, а дітей виховують родичі. І росте ціле покоління, яке рідко бачить батьків.
Третя — люди, які знають, що таке життя за кордоном, і хочуть переїхати та обжитися там. Хтось одружується, хтось створює власний бізнес. Дехто каже, що за кордоном правила ведення бізнесу простіші, ніж в Україні.
Звичайно, для економіки країни такі явища — це погано. Бо ми втрачаємо трудовий потенціал.
— Проте наскільки знаю, нині у службі зайнятості є програма допомоги українським будівельникам, які хочуть працювати в Ізраїлі. Чи не означає це, що служба зайнятості підтримує трудову міграцію?
— Якщо людина вирішить поїхати, вона поїде. А держава не має права забороняти. Але вона може спростити правила гри на цьому ринку. Перше — щодо соціального забезпечення людини, друге — щодо гарантування її безпеки, і третє — щодо можливості повернутися і розвиватися в рідній країні.
З Ізраїлем є міжурядова угода, в якій прописано умови для людей, які їдуть за кордон. Бо ж це унеможливлення того, що людина потрапить у рабство, а також фактично гарантія, що з нею розрахуються. Це короткострокові контракти, а потім люди повертаються. Ізраїль шукає кваліфікованих робітників.
— А Україні яка з того вигода?
— Та, що ці люди привезуть гроші. Але що робитимуть далі? Можливо, дехто вже знає, куди їх вкладе. На жаль, не всі. Якось я запитав чоловіка із Західної України, чому він спорудив будинок на 800 квадратних метрів у селі, де навіть дороги немає. А він каже: в мене діти ростуть. Запитую: а діти тут житимуть? Він: може, й ні, але куди ж мені гроші вкладати?
На жаль, нині в Україні не надто розвинена підприємницька культура, з різних причин багато хто боїться вести бізнес. Тож наше завдання — правильно організувати людей, щоб вони набралися досвіду і змогли себе реалізувати тут.
До речі, багато людей, які поїхали на заробітки в Польщу, казали, що розчарувалися. Бо, по-перше, нерідко таку зарплату, яку там обіцяють, можна заробити і в Україні, а по-друге, робочий день у Польщі не 8 годин, а 12, робочий тиждень — 6, а то й 7 днів. Та й у багатьох країнах, є ризики: трудове рабство чи інші жахливі речі.
— Не лякайте…
— Не лякаю, такі факти є. А це кажу, щоб ті, хто хоче поїхати на роботу за кордон, були пильними. Людина має розуміти, до якого роботодавця їде, що саме робитиме, на яких умовах. Я б рекомендував їхати лише через легальних посередників, які є на ринку праці й несуть відповідальність перед людиною. Хоч є країни, наприклад, Швеція, які принципово не хочуть працювати з посередниками, а тільки з людьми напряму.
— Як відрізнити добросовісного посередника від недобросовісного?
— Можна звернутися в Міністерство соціальної політики чи до служби зайнятості, і вам підкажуть, має ліцензію фірма, яка вас цікавить, чи ні. На сайті мінсоцполітики є інформація, хто з посередників має ліцензію. Її можна знайти за посиланням http://www.msp.gov.ua/content/trudova-migraciya.html. Мінсоцполітики може перевіряти ліцензіатів, вони несуть відповідальність аж до кримінальної.
На жаль, у нас багато людей вважають, що ліцензія — це формальність. Насправді якщо людина працює без ліцензії, то яка тут може бути відповідальність? Знаю, що навіть деякі туристичні фірми займаються працевлаштуванням. Вони просто заходять в інтернет і, перекладаючи інформацію з відповідних сайтів, добирають вакансії. Через таких багато людей ризикують часом, грошима а то й життям.
Ліцензований посередник має відправити працівника на роботу тільки після укладення договору. Тому людина, яка їде за кордон, має уважно його читати. Договір має бути вашою рідною мовою, його треба ретельно вивчити. На жаль, шукачі роботи за кордоном не завжди його читають, легковажно підписують і не знають, на що мають право. Наприклад, щодо медичного страхування. Не всі неліцензовані посередники його пропонують, бо хочуть надати послугу за мінімумом, а заробити максимум. Але якщо щось трапиться зі здоров’ям, а людина не матиме необхідних коштів? Не всі посередники у договорах чітко прописують умови роботи. В Україні розказують одне, а насправді може бути зовсім інше. Буває, що люди взагалі не отримують обіцяної роботи або їх везуть не до того роботодавця, а то й в іншу країну.
Посередники на ринку праці — і на цьому треба акцентувати — не мають права брати плату з людей за надання вакансії й за працевлаштування. Платити мають закордонні роботодавці посередникові, який підбирає для них персонал. На жаль, у нас цим зловживають і беруть гроші з того, хто шукає роботу.
— То ж, може, краще активізувати роботу зі створення робочих місць в Україні?
Я б поставив питання трохи по-іншому — про якість робочого місця: це умови, в яких людина працює, зарплата, медичне обслуговування, певний соціальний пакет. Бо потік трудових мігрантів був би набагато меншим, якби тут була стабільна і достойна зарплата, щоб підприємство не простоювало.
Втім, таке теж є. Знаю одного підприємця, у якого працює 300 осіб і немає плинності кадрів. Бо він регулярно піднімає зарплату, покращує умови праці. До речі, були випадки, що його працівники поїхали на роботу в Польщу, але потім знову повернулись до нього. Кажуть, що тут краще — достойна зарплата і хороші умови правці.
До речі, багато наших кваліфікованих працівників їдуть за кордон на некваліфіковану роботу. Але, скажімо, токар або зварювальник у Києві можуть заробити скільки ж, як і за кордоном. То ж чи є в цьому сенс?
— І все ж ваш знайомий підприємець, скоріше, виняток із правил…
— На жаль, проблеми є. Одна з них — немало роботодавців не мають коштів для модернізації виробництва. Інші ж ще не встигли переорієнтуватися. Окрім того, немало українських бізнесменів погано знають менеджмент, тобто правила управління бізнесом. Можливо, варто скоротити непотрібні витрати. Окрім того, персонал постійно треба перенавчати, давати додаткові навики. І люди теж мають прагнути до освоєння нових знань і вмінь. У нас кажуть, що багато людей 45+ не можуть знайти роботу і їдуть за кордон. А якби роботодавець цю людину вчасно перенавчив, підвищив її кваліфікацію, то вона завжди була б йому корисною.
Або буває, що й людина не готова до викликів ринку праці. Навчальні заклади випускають фахівців, які не користуються попитом на ринку праці. Треба модернізувати систему освіти. Вона має бути ближчою до ринку праці.
До того ж, сьогодні світ дуже динамічний, що ми готові говорити про людей, які готові освоїти професії в будь-якому віці. Наприклад, дуже ефективними є безкоштовні онлайн-курси «Прометеус».
А загалом сьогодні проблему кадрового голоду можна вирішити через кадровий резерв. Він дасть можливість працівнику сформувати об’єктивну оцінку про себе. Всі працівники, які є в країні, можуть бути в кадровому резерві. Він має діяти таким чином: людина оприлюднює дані про себе, де зазначає, які навики, компетенції має. І роботодавець дивиться: якщо ця людина йому цікава, то йому пропонує роботу в себе. А далі — хоче людина — переходить, не хоче — працює далі.
— Що треба для створення кадрового резерву?
— Це має бути комплексне рішення на урядовому державному рівні. Загалом Україна має стати країною можливостей. Наприклад, людина щось винайшла, придумала, розробила. Куди їй з цим іти? Має бути створене агентство, служба, можливо, при Міносвіти, куди людина прийде зі своєю бізнес-ідеєю і її навчать, як це зробити. Важливо, щоб людина могла реалізувати свою ідею.
І ще одна важлива річ — профорієнтація. Треба, щоб молодь училася тому фаху, у якому може знайти себе. Окрім того, необхідно зламати той стереотип що представники робітничих професій — неуспішні. Бо якщо ще років 5 тому було модно мати диплом про вищу освіту, ти нині кваліфікований робітник може заробляти навіть удвічі більше, ніж той, хто має диплом, але не має необхідних знань. Треба змінювати підходи до престижності професії
Ще одна проблема — у нас багато хто не знає, як правильно шукати роботу: з чого почати, як правильно писати резюме… Всі звикли, що хтось, наприклад, прийшов на прохідну, когось привели, у випадку зарубіжної міграції — що все зроблять фірми - посередники. То ж, аби дати людям необхідну інформацію, Служба зайнятості створила мультфільм про принципи пошуку роботи у простій формі, у якому повністю розклали всі цикли — що і як треба робити. І, до речі, хто хоче працювати — через службу зайнятості практично стовідсотково зможе знайти легальну роботу. Наприклад, у базі Державної служби зайнятості зараз 68,5 тисяч вакансій, а загалом по ринку праці — більше півмільйона.
— Ваш прогноз — яким буде майбутнє трудової міграції?
— На мою думку, тенденція, яка склалась, показує, що суттєво збільшуватися кількість трудових мігрантів не буде. Багато людей, які розчарувались у роботі за кордоном, повернуться. Я вважаю, що роботодавці також це розуміють, і деякі з них уже підняли зарплату і люди залишаються в них. І хочу нагадати, що зробив свого часу Форд, який, як ви знаєте, винайшов конвеєр. Він, задумавшись над тим, хто ж купуватиме його автомобілі, випуск яких значно збільшився, вирішив підвищити зарплату своїм робітника м — щоб вони могли з часом теж їх придбати. То ж, можливо, принцип Форда скоро стане реальністю для Української економіки?
ДОСЬЄ УК.
Сергій Кравченко. Народився 1982 р. в Миколаївській області. Закінчив Національну академію СБУ за фахом «юрист», та Національну академію держу правління за спеціальністю «маністр державного управління». Трудову діяльність розпочав 2004 р. в Міністерстві праці та соціальної політики. Працював на різних посадах у Вищій раді юстиції України, з грудня 2008 року по липень 2015 року — доцент Київського університету права НАНУ, Академії праці, соціальних відносин і туризму, Інституту суспільства Київського університету імені Б. Грінченка. Має досвід роботи експертом Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України. Кандидат юридичних наук. З липня 2015 р. — заступник голови Державної служби зайнятості (центрального апарату).
Інна КОСЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+