Як і щороку, 1 вересня українські школярі, відпочилі та спраглі знань, знову сіли за парти у рідних школах. Та, хай як прикро, не всі. Через воєнні дії на території нашої країни, за даними фахівців, від 3 до 4 тисяч неповнолітніх разом із батьками перебувають у так званій сірій зоні — буфері між сторонами конфлікту. Понад 80% з них — шкільного віку. І це тільки на Донеччині. З Луганщини офіційних даних, на жаль, немає.
Звісно, не вся «сіра зона» небезпечна. Але що ближче до лінії зіткнення, то обачнішим слід бути. Отже, через постійні обстріли у населених пунктах майже неможливо організувати безпечне підвезення до шкіл. Це питання напередодні навчального року часто порушували волонтери.
Чи є вихід? Чи таких дітей з родин, які напевно потрапили у складні життєві обставини, адже з певних причин і досі не виїхали на мирні території або змушені були повернутися, буде позбавлено одного з основних прав, гарантованих їм Конституцією України та Конвенцією ООН про захист прав дітей, — на навчання?
В інтернат на п’ятиденку
Влада знайшла вихід і запропонувала його батькам школярів з Донеччини, які живуть у населених пунктах Жованка, Піски та Бахмутка.
— Через загрозу життю і здоров’ю дітей органи управління освіти Донецької області запропонували татам, мамам і офіційним опікунам віддати школярів до інтернатних несирітських закладів. Там вони перебуватимуть п’ять днів на тиждень — з ранку понеділка до вечора п’ятниці. А на вихідні повертатимуться до рідних, — розповіла кореспонденту «Урядового кур’єра» представник уповноваженого Верховної Ради з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Аксана Філіпішина.
Вона пояснила, що сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у «сірій зоні», на щастя, не залишилося. Їх вивезли на безпечні території фактично одразу після початку АТО. Сиріт із Донеччини — вглиб області, переважно до Святогірська, з Луганщини — здебільшого на Одещину та Харківщину.
Але залишаються там хлопці й дівчата з рідними батьками або офіційними опікунами. Причини різні: в деяких родинах є літні родичі, які не схотіли переїжджати, а тому рішення залишитися або повернутися до них прийняла вся родина; є сім’ї з тяжкохворими або тими, хто має обмежені фізичні можливості, перевозити яких не можна або дуже важко. Є ті, хто не хоче надовго залишати без нагляду будинок та майно, або їх не влаштували умови, запропоновані на мирних територіях, куди певний час тому переселилися. Та дорослі мають усвідомлювати: наражати своє життя на небезпеку — це їхнє особисте право й рішення, але не життя та здоров’я дітей. Адже нині в «сірій зоні» є населені пункти, які по кілька разів на добу піддаються обстрілам, і ситуація день у день погіршується.
Погодилися не позбавляти своїх дітей права на навчання близько півтора десятка таких родин. Батьки ще кількох поки що міркують. Якщо приймуть позитивне рішення, зможуть звернутися до місцевих органів влади.
Дітей тих батьків, які надали згоду, прийме загальноосвітня школа-інтернат, розташована в частині села Бахмутка, далекій від зони обстрілів. Там створено всі належні умови для навчання та проживання неповнолітніх, адже заклад не припиняв роботи, і там перебувають діти з малозабезпечених і родин, які потрапили у складні життєві обставини. Є штат учителів та вихователів, забезпечено харчування. Фінансується заклад за рахунок субвенції з держбюджету. Доплачувати нічого не потрібно навіть за харчування, яке у звичайних школах фінансують батьки. У цьому разі все, що потрібно від батьків, — лише згода.
Загублені й забуті?
Аксана Філіпішина розповіла, що троє з чотирьох дітей шкільного віку, які живуть у селі Жованка (дуже близько від лінії вогню), не мають рідних батьків, а перебувають під опікою. Опікуни, яким держава довірила піклуватися про сиріт, отже зобов’язала створити всі належні умови для їхньої безпеки та повноцінного розвитку, самі перебувають у небезпечній зоні та ще й змушують залишатися там неповнолітніх. Сумно, але місцеві органи опіки також не дуже переймаються їхніми проблемами. Про те, що ця родина там перебуває, представника уповноваженого повідомили не вони, а волонтери. Виявилося, що опікуни позбавлені соціальних виплат й останні два роки не отримували від держави на підопічних жодної копійки. Нині ситуація щодо цієї родини перебуває під контролем представника уповноваженого та Міністерства соціальної політики.
— Звісно, слід ретельно розібратися, чому дорослі перебувають у небезпечній зоні й чому тримають там дітей. Та хоч би якими були причини, наражати життя і здоров’я дитини на небезпеку — злочин. Тим паче посиротілих, опікуватися якими їм довірила держава і за яких вони мали б відчувати відповідальність двічі — не тільки перед ними самими, а й перед державою. А тому опікунській службі слід замислитися, чи мають такі люди право опікуватися сиротами. Це з одного боку. З другого — проблема в тому, що населений пункт, де вони перебувають, територіально належить до Горлівського району, а райцентр, де зберігаються їхні документи і звідки родина раніше отримувала виплати, — на непідконтрольній території. Тож вийшло так, що за останні два роки державні органи влади не шукали й не намагалися поновити їхні документи, а банально загубили цих людей і забули про них. Отже, родина змушена виживати, як може, — зауважила посадовець.
Не претендуючи на те, щоб її думку сприймали як присуд в останній інстанції, пані Філіпішина все-таки переконана: якщо держава довірила цим людям дітей, то в ситуації, коли війна прийшла буквально на їхній поріг, їм мали запропонувати допомогу в переїзді на мирні території, щоб вони могли виконувати свої зобов’язання з виховання. І якби вони офіційно не погодилися, представники влади мали б підстави розглянути питання про можливу передачу цих дітей іншим опікунам, де про їхню безпеку дбатимуть.
На переконання посадовця, ініціатива мала б виходити з Донецького регіону, щоб невеликі населені пункти із «сірої зони» з огляду на ситуацію перепідпорядкувати найближчим райцентрам на мирних територіях. Щоб інформація про родини, які потребують державної допомоги та підтримки, не втрачалася та не випадала з поля зору відповідних органів.
А скільки там іще таких родин — забутих і загублених, — сказати важко. Адже жоден моніторинговий візит посадовців із Києва не може одразу виявити їх усіх. Неможливо за кілька днів з ризиком для життя відвідати кожне село, зайти до кожної хати. Але це потрібно зробити і взяти такі родини «на олівець». Тож на думку Аксани Філіпішиної, місцева влада (представники сільрад, районних управлінь освіти та служб у справах дітей) мала б виявляти в цих питаннях більше зацікавленості й ініціативи. Так, доведеться працювати в «ручному режимі», та іншого виходу нема. Адже йдеться про життя і здоров’я дітей.
Також проблема полягає в тому, що батьків школярів із «сірої зони» лякає розлука з дітьми й розуміння того, що з власної волі мусять віддати їх до інтернату.
— Коли вже згаданій жінці-опікуну запропонували відправляти малих на 5 днів до інтернату, мотивуючи тим, що там вони зможуть навчатися й почуватися в безпеці від обстрілів, вона довго вагалася. Аргументувала тим, що не для того забирала дітей саме з такого закладу, щоб їх туди повернути. І її можна зрозуміти. Я сама категорично проти інтернатної системи виховання, а за те, щоб дітей виховували в родинах, брали під опіку або у ДБСТ. Але ця конкретна ситуація виняткова. Тож інколи можна зробити невеличкий крок назад, щоб згодом швидкими темпами йти вперед. А дитина, позбавлена права на навчання, зробити цього не зможе. І врешті ця жінка повірила, що ми допоможемо, і погодилася направити дітей на навчання, — веде далі представник уповноваженого.
Звикаючи до страху, втрачають пильність
Та, виявляється, є в «сірій зоні» й звичайні школи, які не припиняли роботи. Як-от у селі Красногорівка Донецької області. Нині там повноцінно працюють два загальноосвітні заклади. Кожен з них розрахований на 750 учнів. На кінець минулого навчального року фактично їх відвідували по 200 школярів. Та протягом минулого року їхня кількість відчутно зросла порівняно з торішнім 1 вересня, повідомили місцеві органи влади.
— Чимало донеччан останнім часом прийняли рішення повернутися до своїх домівок, навіть до тих, які, як ось Красногорівка, недалеко від лінії фронту. І це тривожить, цього не маємо замовчувати. Два роки тому вони переселилися на мирні території, які за цей час, на жаль, не стали їхньою зоною комфорту. Немає роботи, надто дорога орендна плата за житло спонукають повернутися туди, де принаймні є власний дах над головою, майно, нажите роками чи навіть десятиліттями, де врешті все знайоме та рідне, — каже Аксана Філіпішина.
Та небезпека, яка завжди поряд, виявилося, загрожує не лише фізичному, а й психічному здоров’ю хлопців та дівчат. Так, у квітні цього року в офісі уповноваженого було презентовано дослідження щодо участі дітей у збройних конфліктах, яке виявило: що ближче повнолітні перебувають до лінії розмежування, то нижчим за певний час стає їхній поріг страху та пильності. Ці відчуття, щодня піддаючись перенавантаженню, врешті просто притупляються. Як і відчуття ризику. Тож вони можуть спокійно ходити там, де стріляють, без страху брати до рук зброю або боєприпаси тощо. І навпаки: що далі діти перебувають від небезпеки, то серйозніше ставляться до ризиків війни.
Підсумовуючи, представник уповноваженого Верховної Ради з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності зауважила: на нинішньому етапі питання про те, як школярам з небезпечних зон все-таки здобувати освіту, вирішили. Але за суттю проблема значно ширша. Родини з дітьми, літніми людьми та інвалідами просто бояться їхати, як кажуть, у нікуди. Адже зазвичай їм пропонують конкретну допомогу лише у відносно безпечному перетині лінії зіткнення. Та на мирних територіях на них чатують інші проблеми: пошуки житла, роботи, засобів до існування. І тут уже виходить так, що розраховувати переселенці мають лише на себе чи на допомогу рідних. І не всім це до снаги. Тому вони й залишаються у небезпечній «сірій зоні» або з часом повертаються до неї. І часто, не маючи іншого виходу, змушені наражати на небезпеку не лише власні життя та здоров’я, а й дітей.
Від редакції. Проблема гостра, і розв’язати її під силу лише спільними зусиллями профільних інституцій: Мінсоцполітики, Міносвіти, представника уповноваженого та місцевих органів влади, які мають довести людям, що вони не загублені й не забуті. Наприкінці вересня заплановано моніторинговий візит представника уповноваженого до згаданого інтернату в Бахмутці щодо перевірки умов проживання і навчання школярів, яким доводиться на певний час розлучатися з батьками, щоб здобувати освіту.
Ми в Google+