П’ятикласники Владик Марченко й Микитка Морозов із задоволенням фотографуються біля дерев’яної конструкції, яка закриває вікна першого поверху школи. На панелях намальоване блакитне небо та веселі футболісти, зелена трава й усміхнені силачі. Для чого ці дерев’яні віконниці? «Це захисні сендвіч-панелі для вікон, які нам допоміг цьогоріч встановити Міжнародний Червоний Хрест. А ми вже їх розмалювали», — розповідає директор школи Наталя Вікторівна Ксенофонтова.

Останні чотири роки вона нікуди не виїжджала з Попасної. У страшному 2014-му горіла від прямого попадання снаряда її квартира в мікрорайоні Черьомушки. А навчальний рік у школі тоді вдалося почати тільки в другій половині жовтня. «Тут були страшні обстріли. Багато батьків вивезли дітей подалі від війни. У місті загинуло дуже багато мирних жителів», — згадує Наталя Вікторівна.

У 2014 році у школі залишилося 22 учні з трьох сотень і шість викладачів. «Тільки-но виникла можливість, ми зібралися з батьками і дітьми, які залишилися в місті, щоб вирішити, як будемо вчитися, бо обстріли не припинялися. Бувало, що урок починається, а над школою гудуть-летять міни. Укриття в споруді немає. В такі хвилини ми усі спускалися в шкільний музей. Військові обстежили будівлю і сказали, що це найбезпечніше приміщення. Діти плакали, а ми мали усміхатися та заспокоювати їх. Тоді вікна в приміщенні шкільного музею ми з батьками заклали мішками з піском, щоб осколки не поранили дітлахів», — каже Наталія Ксенофонтова.

В ті часи педагоги з батьками були одностайні — навчання не перериватимуть за будь-яких обставин. «Якщо обстріли траплялися вночі, зранку заняття скасовували. Але зв’язувалися телефоном з кожним учнем, диктували домашнє завдання, а згодом школярі на уроки приносили готові роботи. Словом, намагалися не припиняти навчального процесу. І наші діти виявили велику відповідальність, наче й не за віком! Більша частина наших «військових» випускників вступили до столичних та харківських вишів — медичного, педагогічного, авіабудівного, причому на бюджетну форму навчання», — підкреслює директор СШ № 24. І це теж оцінка праці педагогів.

Врятувати тепло

Цей навчальний заклад один із найстаріших у Попасній: школу було побудовано в 1935 році, тож вона пережила вже дві війни. У лютому 2015-го від обстрілів постраждав дах будівлі й було вибито всі 94 вікна. Щоправда, снаряди не пошкодили систему опалення. Її треба було вберегти за будь-яку ціну від морозу та вітру. «Аби не заморозити школу, вчителі разом із чоловіками позабивали всі вікна. Плівку роздобули через відділ освіти в Червоному Хресті, а працювати доводилося під обстрілами», — стисло розповідає Наталя Вікторівна. А ще треба було врятувати комп’ютери — їх на школу, на нинішніх 250 учнів, усього шість. Впоралися і з цим.

Це вже згодом, за словами директора, багато допомогла з ремонтами обласна влада та представники ЮНІСЕФ. «Але першими до нас приїхали військові і Червоний Хрест. Вони і зараз у нас часті гості», — підкреслює Наталія Ксенофонтова. І продовжує: «Військові, тільки-но вщухли великі обстріли, привозили солодощі дітям коробками: згущене молоко і печиво, повидло і цукерки. Було смачно і весело. Бійці це робили не тому, що хтось у нас голодував, а для підтримки духу, заради гарного настрою. Додому діти йшли з мішечками печива і цукерок. І ми були втішені, що діти радіють».

 Директор школи розповіла, що педагоги й учні підтримують зв’язок з військовими. «Ми приїжджаємо до них на блокпости, особливо на свята, привозимо свої сувеніри — солодощі, рукавиці, шкарпетки. Кожен клас збирає гуманітарну допомогу — домашню консервацію, варення. Вчителі та батьки печуть пиріжки. Бійці зізнаються, що їм дуже приємно», — продовжує розповідь Наталя Вікторівна. І веде показати найголовніший подарунок до нинішнього навчального року — сучасні парти для першокласників, які в СШ № 24 напередодні нового навчального року привезли військові.

Смайлики своїми руками

«Ці парти — вимога програми Нової української школи. Вони спроектовані так, аби було зручно кожній дитині, — хвалить придбання вчителька першого класу Олена Ємельяненко. І пояснює: — З новими одномісними партами легше об’єднувати дітей у групи по два, чотири, шість учнів. Для дітей це набагато зручніше».

У класній кімнаті першачків має бути ще телевізор, проектор, принтер. Це те обладнання нового освітнього середовища, яке обіцяла держава. Зараз у цій школі Попасної майже нічого з того немає, але вже обладнано навчальні зони. Вчителька розповідає про куточок настрою зі смайликами, який змайструвала власноруч ще навесні, коли майбутні першокласники приходили на підготовчі заняття. Показує роздатковий матеріал, який потрібен, щоб діти змогли працювати в групах. Все це Олена Вікторівна закупила за власні кошти. Щоправда, змушена зізнатися, цього замало. «Якби не волонтери та військові, у нас би взагалі нічого не було», — каже вона.

Уже не вперше вчителька набирає український клас у місті, де люди загалом говорять російською. Дивно, але батьки просять записати їхніх дітей саме в цей клас. Чому? «Раніше, до війни, у нас були паралельні перші класи — за бажанням батьків дітей брали в український чи російський. Деякі з батьків побоювалися, мовляв, не зможемо допомагати дитині в навчанні. Я їм тоді казала: зрозумійте, діти вчитимуться, а ви — пере­учуватиметеся, — ділиться Олена Ємельяненко. — А у 2014-му сталося те, що сталося, і багато сімей ви­їхали в Україну, подалі від війни. І там діти потрапили в українські класи. Коли повернулися додому, дорослі шкодували, що свого часу не послухали мене, адже набагато легше було саме тим дітям, які починали вчитися в українському класі!»

 Ось такі особливості роботи в школі, розташованій на лінії боротьби за українізацію Донбасу.

Про безпеку пам’ятають усі

 У цій школі навіть у першокласників є куточок з мінної безпеки. Такі самі — в кожному кабінеті. Вчитель технології та захисту Вітчизни Сергій Шетилов показує сучасні флітчарти з мінної безпеки, розраховані на різний вік учнів. «Є наочний матеріал навіть у вигляді казки, яка розповідає, як жила сім’я, як прийшла війна, як дитина потрапила на мінне поле, не знаючи правил поведінки», — коментує Сергій Леонідович. За його словами, ці матеріали школі надала Норвезька рада у справах біженців (NRC). Нині у СШ № 24 з нетерпінням чекають своєї черги скористатися матеріалами з мінної безпеки, які виготовили в ме­жах спільного проекту МінВОТ і Швейцарії.

За словами Сергія Шетилова, сучасні діти дуже відповідально ставляться до незнайомих предметів. А от у своєрідне укриття, яким є шкільний музей тепер, на п’ятому році війни діти не поспішають, навіть коли чують обстріли. Хоча в Попасній, на жаль, обстріли чути і зараз, під час «шкільного перемир’я». СШ № 24 міста Попасна розташована всього за сім кілометрів від лінії розмежування, від міста Первомайська, яке опинилося на тимчасово окупованій території. Міжнародний Червоний Хрест з нинішнього навчального року запускає новий проект щодо безпеки шкіл прифронтової і сірої зони.

У шкільний музей діти вже частіше приходять просто подивитися експозиції. Тут виготовили новий стенд із фотографіями захисників Попасної. Та й самі учні приносять нові експонати — осколки снарядів, гільзи, хвостовики. Директор шкільного музею Тетяна Іванівна Бойко розповідає: «Днями приїхали міжнародники, ходили по кабінетах. У мене запитали, чи знаю я про мінну безпеку, які інформаційні матеріали ще привезти. А я їм кажу, що краще привезли б нам добру звістку, що все озброєння відведене з Донбасу і настав мир! Обнялися ми з ними і ледь не розплакалися…»

Так, мрія про те, аби «шкільне перемир’я» переросло у справжній мир, об’єднує зовсім різних людей.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

А ТИМ ЧАСОМ

На Донеччині не працюватимуть педагоги-колаборанти

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»

ЧОМУ Ж ВОНИ НАВЧАТЬ?  Активісти прифронтової Донеччини написали відкрите звернення до голови Донецької обласної державної адміністрації Олександра Куця з проханням не допустити до роботи з дітьми у місцевих школах вчителів-колаборантів. Серед прикладів — історія однієї вчительки з Костянтинівки, яка, звільнившись із СІЗО (їй оголосили підозру за ст. 258-3 КК України «Створення терористичної групи чи терористичної організації»), у вересні знову викладатиме дітям хімію. «Згідно з матеріалами справи, вчителька працювала в агентурній мережі терористичної організації — т. з. міністерства державної безпеки ДНР. Від неї терористи ОРДЛО отримували інформацію, яка могла призвести до серйозних втрат у силах АТО. Вчителька фіксувала кількість військової техніки, яка прибувала на залізницю прифронтової Костянтинівки, місця дислокації військових та їх кількість. Також завербувала до агентурної мережі колишнього співробітника місцевої поліції, зібрала й передала терористам списки всіх співробітників Костянтинівського міськвідділу поліції», — йдеться у зверненні. Поряд із прикладами співпраці окремих педагогів із проросійськими незаконними збройними формуваннями у  населених пунктах області автори також звертають увагу на засилля проросійських кадрів у департаменті освіти і науки Донецької ОДА. «Закликаємо не допустити окупації освіти в тих куточках українського Донбасу, які відвойовані кров’ю», — наголошують місцеві активісти.

ПРЯМА МОВА