Великою ложкою дьогтю на святі останнього дзвоника моєї дочки цього року стали слова вчительки, яка звернулася до батьків з проханням не розходитися і визначитися шляхом голосування, яку другу іноземну мову вивчатимуть їхні діти у п’ятому класі. Оніміння, яке переросло у хвилю обурення, викликала, звичайно, не сама пропозиція, а «мовний асортимент», який було запропоновано. Батьки повинні були обирати між німецькою і… російською мовами. 

Хай пробачить мені читач, проте я, попри свою активну громадську позицію і професію журналіста, досі, мабуть, підсвідомо не хотіла серйозно сприймати усі заяви міністра Табачника, спрямовані на русифікацію наших шкіл і вишів. Просто не йняла віри, що це настільки реально. «Не посміє», — думалося мені. Сподівалася, що вдасться заховати свою дитину від цієї маячні у звичайній невеличкій українській школі у тихому київському провулку. Проте, бачите, сподівання мої були наївними, і єзуїтська русифікація у найкращих традиціях радянського інтернаціоналізму вже переступила пороги шкіл під маскою «іноземна мова». Вибір мов, який запропонували батькам, спрямований не лише на руйнацію принципів суверенної держави, однією з ознак якої є використання єдиної державної мови, її захист, вивчення і забезпечення функціонування на всіх рівнях, а й правилам логіки побудови однорідного ряду. Адже, погодьтеся, обирати російську чи німецьку все одно, що порівнювати, наприклад, мокре і солодке. Чому, цікаво, чиновники з Міносвіти не запропонували на вибір, скажімо, російську і польську або німецьку і французьку?

Зрештою, більшість батьків класу прийняла рішення на користь німецької. До речі, серед них була і мама дівчинки Карини, яка переїхала до Києва з Сєверодонецька кілька років тому. А от серед тих, які підняли руки за російську, була мама хлопчика Кирила, яка родом з Макарівського району Київської області і спілкується українською. І, як я зрозуміла, нею керувало не палке бажання, аби її дитина досконало оволоділа «великим и могучим», а простий житейський розрахунок: «Сама німецької не знаю, а от з російської дитині поможу і підкажу». Переконана, саме таку категорію, м’яко кажучи, наївних чи, може, байдужих обивателів покликаний спокусити тактичний хід Міносвіти, щоб потім міністр міг переконувати всіх, що у Києві не вистачає російських шкіл і кияни від цього, мовляв, надзвичайно потерпають.

А ось тепер найголовніше. Кожен з нас може покласти край русифікації українських шкіл. Якщо ви досі спілкуєтеся українською лише вдома та з обраними друзями, зробіть невеличке зусилля і заговоріть нею скрізь і з усіма. Повірте, ви будете здивовані, скільки людей також перейдуть з вами на українську. Пригадую, колись я з юнацькою зверхністю студентки філологічного вишу кпила з помилок на магазинних вивісках чи ресторанних меню українською мовою. Проте з часом я зрозуміла, що мовну помилку завжди можна виправити. Не помиляється лише той, хто не говорить. Тому шаную усіх своїх співвітчизників, які говорять і  столичним суржиком, і сумішшю російських і українських слів Чернігівщини, і з м’яким полтавським «л», і з гречними полонізмами Львівщини. Ми — різні. Але у нас одна держава, мова якої — українська.