Що вже й казати про увагу до громадян у Швейцарії, якщо у фільмі «Швейцарські герої» Петера Луїзі якийсь
утікач збиває з ніг головну героїню Сабіну, а один з трьох поліцейських, що його наздоганяють, на хвильку зупиняється, щоб допомогти їй звестися, виписати квитанцію й пояснити, що треба завірити цей папірець на компенсацію за вибитий з її рук і пошкоджений телефон у притулку для біженців-іноземців, звідки й біг чолов’яга…
Жінка потрапляє до цього закладу випадково, а почувши з телефонної розмови його директора, що там не знають, чим зайняти постояльців на Різдво, наступного дня приходить сюди знову, щоб запропонувати свої послуги. І зрештою вона, не маючи фахової освіти, береться за п’єсу про Вільгельма Телля з вихідцями з різних країн. А вони вивчили за кілька місяців тільки пісеньку про те, що з ними треба розмовляти німецькою дуже повільно, бо вони іноземці. У притулку ж зацікавлені радше в їхній депортації, ніж у швидкому опануванні мовою й адаптації, й відмовляють надати залу для вистави. Скільки ще перешкод доведеться Сабіні подолати, щоб зацікавилися своєю участю в спектаклі й ті, яким не до гри в ньому, що турбуються про безпеку рідних на батьківщинах, бо дехто там вже й загинув… Єдиний, хто таки згодився допомагати, — її хрещений, колишній театральний актор. Сабіну запросили на телебачення, й ведучий дошкулив, що вона просто хоче прославитися, її спектакль буде цирком, і який Вільгельм Телль з чорношкірого із Зімбабве… Цього актора депортували за кілька днів перед виставою, але його наважився замінити інший. Серед глядачів у залі — й родичі Сабіни, яким вона задумала довести, що таки на щось здатна. А вони налаштовані на провал її затії, ще й заздалегідь завуальовано відмовилися зустрічати з нею за традицією Різдво, бо її покинув чоловік, донька живе далеко, і вони не хочуть затьмарювати своє святкове коло її невлаштованістю…
Та вистава вийшла на славу, вона вселила віру й надію в усіх, хто до неї був причетний, розчулила глядачів.
Одна з кінорежисерок документальної стрічки «Сестра ZO» Аліса Коваленко була поряд зі своєю героїнею й насправді двоюрідною сестрою і тоді, коли та була уславленою футболісткою, не залишила її і за найважчих обставин. І для мене «Швейцарські герої» — брати «Сестри ZO», бо ці дві стрічки чудово показали два аспекти людяності в різних країнах.
«Цей фільм — ніби цукерка з ліками всередині»
— Петере, розкажіть історію цієї стрічки. Як виник її задум?
— Мій друг вирішив поставити з мешканцями притулку для біженців драму «Вільгельм Телль», а мені ця ідея дуже сподобалася, і я взявся за фільм на її основі. Знімав його 14 років.
Перший варіант сценарію написано ще 2000-го. Щоб дослідити проблему біженців, двічі мешкав з ними в притулку по тижню — 2001 року та 2008-го, повернувшись до цієї теми після зйомок іншого фільму. Керівництво закладу зібрало велику нараду, щоб отримати дозвіл і від біженців: чи згодні вони, щоб поряд трохи пожив чоловік, який знімає про них фільм? Дехто поставився до цього підозріло: може, це якийсь шпигун, хоче тут усе в них вивідати… Хлопець з Афганістану, мій сусід по кімнаті першого тижня, не промовив до мене жодного слова. Інші самі приходили, щоб розповісти якісь історії, про щось запитати. Я поспілкувався з дуже багатьма людьми з різних країн, з’ясував, яка в кожного з них ситуація.
— У чому ваша головна ідея фільму?
— Що його героїня, швейцарська жінка із власними вадами, спочатку готує виставу «Вільгельм Телль» насамперед для себе, щоб, можливо, прославитися. Та згодом усвідомлює свій егоїзм і фокусує увагу на біженцях, хоче щось змінити в їхніх обставинах на краще. Вона не ідеальна, але сподіваюся, глядачі зрозуміють її і пробачать, переконавшись у її людяності. Маючи сумну перспективу Різдва в самотності, вона не знала, що робити, і несподівано потрапила в місце, де в людей турботи реальніші й більш нагальні за її. Там якоюсь мірою забула про свою самотність.
У Швейцарії мене часто запитують, чому у фільмі обрано п’єсу про Вільгельма Телля. Бо сімсот років тому, коли Швейцарія боролася за незалежність, Телль був національним героєм, ризикував життям, усі його любили. Вважаю, наша нині заможна країна так само повинна ділитися чимось з іншими людьми, ризикувати собою задля їхнього добробуту.
— У «Швейцарських героях» зіграли професійні актори чи, можливо, і звичайні люди?
— Спочатку я думав узяти жителів притулку, але згодом вирішив, що це не найкраща ідея, і задіяв їх лише в епізодичних ролях, наприклад, на різдвяній вечері або де жінка прибирає ванну кімнату. А так у фільмі справжні актори — іноземці, які приїхали до Швейцарії і працюють у якихось місцевих театрах для міжнародної аудиторії. Артист, який грає роль Вільгельма Телля наприкінці п’єси, ночами таксує, бо йому не вистачає грошей від акторства.
— Як сприйняли цей фільм у Швейцарії?
— Там його ще не бачили у прокаті. А на кінофестивалі в Локарно, де стрічка отримала приз глядацьких симпатій, її дивилися на відкритому просторі, на головній площі. Я дуже хвилювався, бо через постійні дощі перенесли б демонстрацію картини в якийсь кінотеатр, а це вже зовсім не те, що на свіжому повітрі. Але за кілька годин до показу дощ перестав.
— Кого вважаєте героями в сучасному житті?
— Для мене справжній герой — це той, хто не дбає тільки про себе, а піклується про добробут інших людей . Відчуття того, що ти щось робиш для когось, потрібне для самоповаги.
— Чи траплялося вам оптимістично вплинути в чомусь на долі прототипів своїх фільмів?
— Сподіваюся, сама стрічка «Швейцарські герої» зможе вплинути на людей обнадійливо. Якщо задекларую, що вона про притулки для біженців, проблема яких у Швейцарії дуже гостра, у моїй країні її ніхто не дивитиметься, адже це депресивна тема. Тому мій фільм — ніби цукерка з ліками всередині. Він начебто веселий, розважальний, але насправді порушує дуже багато гострих тем. Я намагався зробити його так, щоб люди після перегляду виходили із зали з наснагою, що все-таки можна щось змінити на краще.
ДОСЬЄ УК»
Петер ЛУЇЗІ. Народився 1975 року в Цюриху. Навчався кіномистецтву в США. Його фільми отримали багато нагород, зокрема Цюрихського кінофестивалю.
«Найважливіше — не успіх стрічки,а те, як вона змінила життя героїні»
.jpg)
— Алісо, ви сказали, що доля героїні завдяки вашому фільму змінилася. Як саме?
— Її забрала до себе жити моя мама, коли побачила коротку версію стрічки, яку я почала знімати ще на 2-му курсі. У нас удома в Запоріжжі вона змогла відчути зовсім інші сімейні цінності. Зрештою моя мама допомогла їй потрапити до Польщі, що дало надію на краще.
— Що робить сестра в Польщі?
— Коли ми говорили востаннє місяців зо два тому, вони з подругою, теж колишньою
футболісткою, збирали малину за
— Як ви наважилися знімати двоюрідну сестру? Чи одразу вона погодилася? Адже оприлюднювати своє таке проблемне життя, мабуть, непросто…
— Вона з дитинства була для мене героєм, я змалку ходила на її матчі, для мене все це здавалося тоді зовсім іншим світом, прекрасним і заманливим. Сестра захопилася футболом ще в школі, з 12 років, була майстром спорту, дуже класною футболісткою з успішною кар’єрою, грала в молодіжній збірній СРСР. Потім перебувала у складі багатьох команд, зокрема і в «Луганочці», де через багато років зустрілася з подругами, й вони зіграли матч у нашому фільмі. Це була моя ініціатива — зібрати цих жінок. Деякі побачилися через 10—15 років.
Спочатку сестра погодилася на фільм, але гадала, що я приїду раз, познімаю — і все на цьому завершиться. Але оскільки зйомки тягнулися два з половиною роки, то про кожну вона говорила: «Ну все, Алісо, це востаннє».
— Що вам було легше знімати через те, що це ваша сестра, а що важче?
— Вона дуже не хотіла пускати в свою неблагополучну сім’ю, де батько, мати і брат, у життя, яке її дуже гнітило. У фільмі показано крихту того, що було насправді. Там постійні сварки, пиятики, щовечора вони ще й б’ються.
У фільмі чимало моїх зйомок, тому що тільки перший раз сестру знімали вдома з оператором, а потім вона не допускала туди нікого, іноді навіть мене.
Її родина мала в Запоріжжі нормальну квартиру, але вони продали її, щоб викупити брата з-під слідства, бо він мав сісти у в’язницю, і придбали напіврозвалений будинок на Кічкасі, у заводському районі зі страшним станом довкілля.
Наш фільм був майже готовий, коли ми запросили допомогти з монтажем Максима Васяновича, і тоді зібрали нове кіно з уже змонтованого.
— Як воно змінилося?
— Історія стала інтимнішою, у фільмі з’явилась я, бо спочатку він був відсторонений, без жодних моїх діалогів із сестрою, просто лінія її життя. Гадаю, це один з напрямів розвитку документального кіно — максимально стерти відстань між режисером і тим, кого ти знімаєш.
— Що означає «ZO»?
— У футболі знали Іру не за її справжнім ім’ям, а як Зосю. Прізвиська були в команді в усіх дівчат, їх зручніше було викрикувати одна до одної під час гри на стадіоні скорочено, звідси й «Зо».
Іра пішла у спорт, щоб знайти затишок і тепло, якого дуже бракувало їй у родині. Тому такі важливі для неї футбольні друзі, які для неї як друга сім’я.
— До яких висновків привів вас фільм «Сестра ZO»?
— Що важливіші насамперед стосунки з героїнею, що ця стрічка змінила її долю, а не успіх картини.
— А як вплинула ця спільна з Алісою кіноробота на вас, Любо?
— Зазвичай документаліст вламується в життя героя. Аліса ж та її мама постійно ставляться до Іри з увагою й турботою. Це зігріває Іру, впливає на її самоповагу. Вона дуже пишається, що її сестра — режисер-документаліст. Справді, важливо те, що залишилося після фільму й нашої появи в житті Іри. Ще для мене багато означає, що над фільмом працювала ціла команда, а зазвичай студенти все роблять самі.
ДОСЬЄ «УК»
Аліса КОВАЛЕНКО. Народилася 1987 року в Запоріжжі. Закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка.
Любов ДУРАКОВА. Народилася 1986 року в Харкові. Вивчала гірничо-нафтову справу в Москві.
Нині обидві студіюють режисуру документального фільму в майстерні Олександра Коваля в університеті ім. Карпенка-Карого.
Ми в Google+