Чому вона з’явилася саме поблизу Олександрівського навчально-виховного комбінату №3, семикласники Марійка Катеринюк, Рома Білий та їхній менший товариш — п’ятикласник Віталик Семенченко не знають. Кажуть, що про Велику Вітчизняну війну їм відомо мало, адже на уроках історії ще не вивчають того періоду. Не знають діти, чи був хтось із їхніх родин на фронтах, бо батьки вдома про це не говорять. А для вісімдесятитрирічного жителя німецького міста Берггієссхібель, що поблизу Дрездена,  Вернера Ліппманна,  на чиї кошти  встановлено гранітну плиту, це страшна сторінка власного життя.

За словами місцевого краєзнавця Василя Білошапки, в роки  війни на чималій площі поблизу колишньої Олександрівської середньої школи №1 було поховано радянських та німецьких солдатів. Після війни на місці кладовища вирішили облаштувати бурякоприймальний пункт. Останки радянських солдатів перезахоронили, а  німецькі солдати так і залишилися лежати під асфальтом.

Тим часом відомо, що в кожної медалі є два боки. Один — нам добре відомий із книжок, кінофільмів, розповідей самих учасників тих жахливих подій, про інший — чим жили, про що мріяли прості  німці перед війною, як сприймали її, розповів жителям Олександрівки сам Вернер Ліппманн.

Його дитинство минуло в   місті Скурорт у Саксонії. Батько працював службовцем у міському управлінні, мати — домогосподарка. У 1936 році родина звела невеликий будинок. Біля нього був і город, де вони любили працювати разом.

— Батько любив футбол. А ще йому дуже подобалася музика. Мабуть, хотів  бачити мене музикантом, адже якось  подарував  багато книжок з музики. Ми були дуже дружною родиною, — згадує Вернер. — Мені було сім років, коли наші солдати рушили на Чехословаччину. Ми, діти, дарували їм квіти — адже вони їдуть, щоб уберегти нас від чехословацької окупації! У вересні 1939 року Німеччина загарбала Польщу, і ми відчували гордість за свою армію. Потім, 1940-го, були Данія, Норвегія, Голландія, Бельгія, Франція. Наступного року — Північна Африка, Югославія, Греція. Ось тоді нам, малим, дедалі важче ставало зрозуміти, чому ці країни хотіли напасти на Німеччину і чому їх треба було «перемагати», — зітхає  чоловік.

Вернер Ліппман: «Вождів ненавиджу досі, усім бажаю миру» Фото автора

Він дуже добре пам’ятає початок Великої Вітчизняної війни. Каже, що 22 червня мама розбудила їх із батьком словами: «Напали на Росію!» Батько  зблід і промовив: « Гітлер зламає там собі шию».

Цього дня, як завжди, хлопчик зустрівся з однолітком. Та гратися вони вже не хотіли.  Ще вчора товарні поїзди із пшеницею, вугіллям прямували з Радянського Союзу в Німеччину, а нині з танками і гарматами  йшли в зворотному напрямку. І вони, одинадцятирічні, втямити цієї ситуації не могли.

Батька на війну забрали рано-вранці 31 жовтня 1943 року. Вернер дуже плакав і на все життя запам’ятав його останні слова: «Синочку мій, завжди слухай маму». В юній душі вже кипіла злість на вождя, на вермахт, на Німеччину.

— До речі, таку  саму сцену прощання багато років потому я знайшов на сторінках повісті Михайла Шолохова «Доля людини», — каже Вернер.

Довгоочікуваний лист від батька надійшов через кілька місяців. Він писав: «Ми зупинилися в маленькому українському селі. Зовсім виснажені, ноги натерті до крові. Крім водянистого супу, їсти нічого. Наші українські господарі такі самі голодні, як і ми».

Лист закінчувався словами: «Завтра, мабуть, уже будемо на фронті». Поштову адресу батько вказав, і вони з мамою  вирішили негайно надіслати йому посилку. Дружина зібрала гостинці — печиво, цукерки, а син написав довгий лист. Віднесли посилку на пошту. А через дві години прийшла Вернерова тітка і, голосячи на всю кімнату, повідомила: «Наш Герберт загинув».

Цей лист, пожовклий від часу, Вернер зберігає досі: «Шановна Ельзо Ліппманн! Мій сумний обов’язок повідомити вас, що Герберт Ліппманн загинув 20 грудня 1943 року під час штурму лісу поблизу Верещак за 25 кілометрів від Олександрівки. Ворожа куля знайшла його о 14 годині. Поховано його на місцевому кладовищі в Олександрівці. Він загинув у боротьбі за свободу великої Німецької імперії, за вождя, за народ і вітчизну. Від імені товаришів висловлюю вам співчуття. У ці тяжкі хвилини хай вам буде підтримкою те, що він загинув за ідею».

Вернер виріс. Свідомо обрав професію вчителя російської мови. І все життя виношував мрію побувати в  місцях, де загинув батько.  Уперше це відбулося  2005 року. Тоді й вирішив встановити пам’ятну плиту, спільну для радянських і німецьких солдатів, написавши: «Смерть примирила всіх».

Щороку влітку Вернер обов’язково приїжджає в Олександрівку. І зі сльозами на очах завжди повторює, що в цьому містечку залишається не тільки прах його батька — тут залишається й частинка його серця.