ПУТЧ

Як донецькі депутати незалежність виборювали

Олександр МАКАРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»

Так-так, пропоную сьогодні згадати і подякувати тим, хто в серпні 1991 р. здійснив кількаденний державний переворот, — Державному комітету з надзвичайного стану, більш відомому за абревіатурою ГКЧП.

Навіщо це робити? Є декілька резонів.

Прощавай, СРСР

По-перше, не відбулися б події 18-21 серпня, мабуть, не відзначали б ми 24-го День Незалежності. Адже саме введення над?звичайного стану стало каталізатором, котрий підштовхнув Верховну Раду до рішучих дій, до прийняття історичного документа — «Акта проголошення незалежності України». Без цього «стимулятора» перебіг подій, прощання з СРСР було б іншим і, вірогідніше за все, більш складним і болючим. «Гекачепісти» продемонстрували народу України небезпечність «столиці миру», як любили називати Москву вожді СРСР, викликали в масах бажання дистанціюватися від тамтешньої політики, що засвідчив референдум першого грудня того ж року, на якому 92% учасників референдуму підтримали прийняття «Акта проголошення незалежності України». Тому й Біловезькі угоди — денонсування договору 1922 р. про утворення СРСР, укладені буквально через тиждень після референдуму, легітимно перегорнули сторінку історії й не викликали громадянського чи міждержавного протистояння, яке могло призвести до великих людських жертв.

По-друге, тому, що члени ГКЧП виявилися саме такими людьми. Зараз поясню, що маю на увазі. У багатьох публікаціях голову ГКЧП Г. Янаєва (віце-президента СРСР) та його спільників чомусь із деякою зневагою називають боягузами, слабкими людьми, згадують тремтячі руки Янаєва під час виступу на телебаченні. Такі характеристики мене завжди дивували. Хотілося запитати авторів: «Шановні, а ви бажали б, щоб ті люди були «сильними»? В якому розумінні?

Може, такими, як Тухачевський, коли давав накази отруювати тамбовських селян бойовими газами та розстрілювати там заручників? Може, такими «сильними», як «трійки», котрі за лічені хвилини виносили невинним людям «розстрільні» вироки в часи сталінських репресій? Може, такими «сильними», як ті, хто в січні 1991-го наказав давити людей танками біля Вільнюського телецентру?»

Дякуватимемо Богові, що в «гекачепістів» вистачило розуму не переходити рубіж, за яким починає литися кров, бо охочих так «наводити лад» знайшлося б у країні достатньо...

Донецькі депутати висловили своє ставлення до ГКЧП 19 серпня 1991 року

Невже попереду темрява?

Не важливо, що втримало ту «команду» від фатальних кроків. Невпевненість у перемозі, об’єктивна оцінка ситуації після захоплення влади? Та хіба мало в історії прикладів, коли великі керманичі всупереч фактам, логіці клали на кін життя тисяч і тисяч людей? І йшли ті люди в небуття.

А може, совість прокинулася, переконання виявилися не такими вже й стійкими, подальші кроки узгодити не змогли? Повторю: все це не суттєво. Суттєвим є результат: не було людських жертв.

Хоча спочатку такий поворот здавався неможливим, відчуття було, ніби повертаються страшні часи...

Я приїхав до себе на роботу в Донецьку обласну ДТРК, не знаючи, що трапилося, й побачив на прохідній, крім дівчат з позавідомчої охорони, ще кількох озброєних автоматами солдат. Пожартував: «Що, красуні, кавалерів собі відшукали?» Чергова відповіла: «Так у нас повсюди військових порозставляли...»

Пости стояли біля апаратних, студій і навіть у коридорах редакційного корпусу.

Був день «літучки» — підбиття підсумків роботи за попередній тиждень. Окрім творчих працівників, з телецентру прийшли інженери та техніки, які на такі збори зазвичай не ходили.

По обличчях присутніх бачив: минулий тиждень нікого не цікавить, а турбує, що буде з усіма нами. Сказав якісь загальні, заспокоюючі банальні слова, попросив коректно ставитися до солдат, бо вони на нашій території не власною волею, пообіцяв через керівників редакцій і цехів інформувати про все, що може бути важливим для нашого колективу, для кожного з присутніх.

Сам, чесно кажучи, дуже боявся, що попереду темрява.

Місяці шахтарських страйків, у епіцентрі яких опинилося і Донецьке телебачення, тісно співпрацюючи зі страйкомами. Запрошення на ефіри опонентів старої влади (менше, ніж за місяць до цих подій, наприклад, вів півгодинну ефірну бесіду наживо з Левком Лук’яненком, котрий тільки у 1989-му здобув волю після чвертьвікового ув’язнення та заслання). Вже багатомісячна (з січня 1990 р.) робота без цензури, без оглядки на партійні органи і без їхніх «вказівок». Дихання вільним повітрям свободи та щастя казати, що ти насправді думаєш, те, в що віриш. То були реалії часу, а тепер вони могли стати обвинуваченнями.

Всім було сказано робити за змогою те, що вони планували на 19 серпня, а редакції інформації — стежити за подіями в центрі міста, чергувати там, де проходили часті тоді мітинги, а також слідкувати за київським ефіром і записувати офіційні повідомлення та виступи звідти й з Москви.

Переглянув програму наших вечірніх передач і побачив: «В. Цой. Концерт «Ми бажаємо перемін». Залишити чи не ризикувати? Адже Віктор співав не про переміни, які прагнули зробити московські «надзвичайники»... А що давати в «Новинах», що казати людям, які нам вірять і сподіваються зрозуміти подальший перебіг подій?.. Знімати відгуки людей на вулицях, а вони здебільшого будуть критичні, й чим це може потім обернутися для тих, у кого візьмемо інтерв’ю?..

Вдень викликали до міськради, де працювала якась новостворена комісія з не знайомих мені осіб. Суворі дядьки вчинили чи не допит, закидали: ви там розперезалися! Вимагали показу позитивних відгуків городян на події у Білокам’яній. Я відбивався, пояснюючи, що чекаю вказівок стосовно нової програмної політики від Києва, там, мабуть, теж є такі комісії, як ваша, котрі формують рекомендації на загальноукраїнському рівні. Аргумент подіяв — і мене відпустили.

Право називатися громадянами

О 16-й записали з ефіру заяву Голови Президії Верховної Ради Л. М. Кравчука, який наголосив: в Україні надзвичайний стан не вводитиметься, і вирішили, що у вечірньому інформаційному випуску дамо офіційне повідомлення про створення ГКЧП, заяву Леоніда Макаровича, а ще ведучий прочитає звернення до жителів міста, підписане групою депутатів різних рівнів — міської, обласної, районної ради, кількома нардепами, котре мені привезли. В цьому документі (досі зберігаю його) було жорстко і прямо сказано про скоєння державного перевороту й про те, що перебрав владу неконституційний орган управління країною. Резонно ставилося питання: «комітетники» пообіцяли за короткий термін зробити дуже багато для людей, але чому, перебуваючи і раніше біля керма держави, не робили цього дотепер? У такому вигляді «Новини» й вийшли в ефір.

Увечері в облвиконкомі відбулося велике зібрання керівників обласних і міських установ, організацій, директорів підприємств.

На нього не запрошували — викликали. Атмосфера, на подив, була майже урочиста, святкова. Але ця «святковість» йшла не від того, що заява Л. Кравчука відмежовувала Україну від московських рішень. Більшість, на жаль, тішилася надією повернення старих часів. Меншість боялася цього. Але вже не боялася відстоювати свої позиції. Кореспондент «Комсомолки» допікав обласного прокурора: «Скажіть, це державний заколот? Дайте правову оцінку! Це ж злочин!» Прокурор уникав прямої відповіді та не втримався і щиро похвалив «гекачепістів», що потім, до речі, коштувало йому крісла.

Гласом волаючого в пустелі стала пропозиція колишнього страйкомівця, а на той час голови одного з райвиконкомів Донецька М. Самокиша: прийняти документ із засудженням ГКЧП. До початку засідання М. Самокиш розповів мені, що вранці на центральній площі з плакатами проти ГКЧП стояли дві жінки, яких я добре знав, бо кілька разів запрошував на «круглі столи» — голова Донецької організації «Просвіти» М. Олійник та активістка однієї з новостворених партій (Демократичного союзу) Є. Ратникова.

І ось тут я хочу перервати спогади й повести мову про третє, позитивне, що можна записати до активу тодішнім заколотникам. У письменника-фронтовика Е. Казакевича в повісті «Зірка» колись прочитав: «Хорошу людину війна робить кращою, погану — гіршою». Гадаю, це стосується й гострих та небезпечних трагічних життєвих ситуацій. Вони перевіряють людину. В той день чимало українців отримали, завдяки ГКЧП, нагоду скласти екзамен на мужність, на право називатися громадянами.

А на закінчення хотів би сказати: в житті взагалі часто те, що вважаємо за зле, насправді виявляється корисним. Будь-яка подія, як будь-яка монета, має і аверс, і реверс — і лицьовий, і зворотний боки..

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Відбувся Всеукраїнський референдум про незалежність України, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. (1 грудня 1991 року)

Олександр Лавринович, 
міністр юстиції:

— Результати Всеукраїнського референдуму виявилися більш ніж переконливими –— 90,3% громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Після цього 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізніше всією світовою спільнотою. Так, за свідченням українських правознавців, лише у період з 1 грудня 1991 р. до 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн світу.

Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. дало змогу досягти ще однієї, попередньо не передбачуваної мети — легітимного виходу республіки зі складу радянської федерації. Так, на основі результатів Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що вважає стосовно себе Договір про утворення СРСР 1922 р. недійсним і недіючим. А вже 8 грудня 1991 р. Біловезька угода юридично припинила існування колишнього СРСР. Зазначені події однозначно утвердили Україну як незалежну та суверенну, демократичну, правову, соціальну державу, повноцінного суб’єкта міжнародних правовідносин.

Очевидно, що підготовка та проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало визначальним кроком в утвердженні Української держави. Позитивний досвід всенародного вирішення найбільш важливих для суспільства та держави питань на референдумі давав надію на його подальше поширення в державному будівництві та конституційному правотворенні незалежної України.