ПІЗНАЙМО 

Поезія Ярослава Павуляка, яку ілюстрував і визначний Іван Марчук,  просвітлює, будить приспану совість

Тамара СТРИПКО 
для «Урядового кур’єра»

Ярослав Павуляк із села Настасова на Тернопільщині з дитинства знав, що треба випробувати щонайбільше земних доріг, щоб віднайти з-поміж них власну, доленосну. Ось як він про це пише:

Мені в дитинстві з деревця
крутого
Нетлінний тато
вистругав дорогу.
Вона давно пропала десь, одначе
Була то мудра забавка
дитяча…
Була тоді одна
з дитячих мук —
Мені дорогу виривали з рук.
Ховали поза спину чи в рядно.
А я не міг без неї все одно.
Щоб не згоріла — заглядав у піч,
Второпати не міг у чому річ.
Аж потім повертали,
 щоб замовк,
Коли об землю головою товк.

Але писати вірші він стане згодом. Спершу Павуляка звабило вжиткове мистецтво, тому після закінчення школи вступив на відділ кераміки Львівського училища прикладного мистецтва. Вже на другому курсі Славко за власним ескізом виготовив з піщаника погруддя Тараса Шевченка і захотів встановити у рідному Настасові. Звісно, про офіційний дозвіл мріяти було годі, тому під прикриттям сутінків почав монтувати свого Шевченка на постамент, що лишився від погруддя Святого Миколая, знищеного войовничими атеїстами. Найкмітливіші односельці швидко збагнули, що відбувається, і долучилися до справи. А на ранок Тарас уже дивився своїм проникливим поглядом на захоплених настасівців, які на радощах заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий». Це було першого травня 1969 року.

¢валт зчинився того ж дня. Органи КДБ шерстили подвір’я селян, розшукували змовників-націоналістів. А перед ними постав юнак, котрому напередодні виповнився 21 рік. З училища, звісно, його відрахували, а от Кобзареве погруддя (допоміг Микола Чудотворець?) не чіпали. Воно й до сьогодні залишається святим місцем для земляків, а ще й пам’ятником самому його творцю.

Гнаний своїми, шанований  на чужині

Відтоді «органи» пильнували за ним повсюдно. Вступив до Чернівецького університету — відрахували після третього семестру за «буржуазний націоналізм»: на офіційному вечорі, присвяченому Василю Симоненку, Ярослав узявся коментувати щоденник поета, виданий у Мюнхені і заборонений в Україні.

У Кам’янець-Подільському педагогічному інституті позбулися Павуляка  після першого семестру: інсценували нездачу іспиту з історії КПРС.

Під підозру потрапляли навіть львівські друзі, в яких він зупинявся, коли,  потрапивши у глухий кут, перебивався тимчасовими заробітками.

Знайшовся порятунок у 1973 році: Павуляка прийняли до одного з найпрестижніших тоді Московського літературного інституту імені М. Горького. Сільський хлопчина без підтримки, гнаний своїми, маючи за душею єдину провину, — любов до свого краю і талант увічнювати його красу в неповторній поезії,  вступив з першого заходу. На щастя, тут збереглося те, що можна назвати професійною честю: розумні викладачі, усвідомлюючи обмеженість методу соціалістичного реалізму і його трагічні наслідки для літератури, цінували здібних вихованців, підтримували їхню самобутність.

Славка помітили. Його вірші аналізували і ставили в приклад, а українські студенти привозили їх з Москви і поширювали самвидавом. Ставало очевидним, що на поетичному небосхилі сходить зірка.

Заздрісники зводили поетичний почерк Павуляка до запозичень, спрощували й нейтралізували, порівнюючи то з Богданом-Ігорем Антоничем, то з Миколою Вінграновським, не пропускали на люди. Тому ім’я дуже талановитого поета відоме сьогодні лише вузькому колу шанувальників художнього слова.

А сам Славко, усвідомлюючи, що чекає його, після одруження на однокурсниці Наталці, доньці відомого державного діяча з Братислави,  виїхав на батьківщину дружини. Повернувся, коли проголосили незалежність України. Повернення ознаменувалося виходом кількох збірок. Перша, «Блудний лебідь», побачила світ, коли поетові виповнилося 45 років. У 1999 році з’явилися «Могили на конях». Збірка «Дороги додому» (2010 р.) цікава ще й тим, що проілюстрована дивовижними картинами Івана Марчука. Художні засоби обох, майстра пензля і майстра пера, посилюють драматичну напругу реальних почуттів сюрреалістичними картинами ірреальної дійсності. Видатний художник жартома тішиться, що «засвітився у збірці Славка Павуляка», і читає його вірші всім, хто навідується в його майстерню.

Я ще не весь. Мене ще є доволі,
але не тут, у наймах і брехні,
де все одно,
хоч у лахмітті болю,
моя душа, мов квітка на коні.
Я ще не весь, ненавиджу
й люблю,
а заким у якусь безодню ляжу, 
то вашій ненаситності і злу
своїм корінням горло перев’яжу.

Викрешує блискавки почуттів

На прикладі Павулякових медитацій як по хрестоматії можна вивчати невичерпний арсенал вдало використаних поетичних прийомів і засобів, можливості фольклористики у створенні сучасного літературного колориту. Його поезія озивається то голосом лемкині,  то відлунням степу, щемним зойком душі. Й не розбереш відразу, чи то український мелос, чи японські хайку чи танка.

Догадалося сонце зійти,
світає в гнізді,у камені,в серці.
А дерева цупким корінням
Вигрібають з-під себе тінь.
Ранок
Амінь.

Вищий щабель ліризму — коли від лобового зіткнення слів-антиподів викрешуються блискавки почуттів, просинається приспана свідомість, озивається совість.

Лежить обличчя на асфальті,
Розпізнавайте ліпше — хто?
Ідуть повз нього тіні в пальтах
І мчать розхристані авто.
Лежить обличчя на дорозі,
Та й обминають його дні,
Колись отак голодні й босі
Валялись діти в бур’яні.
Щось хоче крикнути щосили,
Напнувся луком кожен м’яз,
Своє обличчя загубила
Котрась людина з-поміж нас.
Чому втекло воно, від кого?
Чому з очей так пнеться крик?
Я підійшов, а біля нього
Світився вирваний язик.

Спіткнувся ямб — і перемкнуло подих. То і є покликання справжньої, величної поезії, врівень  із сонетами Петрарки і Гете, Рільке і Костенко. Прочитати Павуляка — це самому просвітлитися і піднестися над дріб’язковим і буденним.

Усі роки після повернення в Україну Павуляк прожив у рідному Тернополі. Став членом Національної спілки письменників, очолював Музей політичних репресій. Ось уже скоро два роки, як його душа відійшла в інший, кажуть, кращий світ. Але чи кращий за той, що він створив у своїй поезії?