Цю маленьку приземкувату хатину у сумській глибинці — селі Линове навряд чи знають у культурно-мистецькому світі. А живе в ній людина, співочий талант якої відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Лукерія Кошелєва, якій днями виповнилося 93 роки, належить до унікального слов’янського субетносу горюни, який дивом зберіг самоідентифікацію й особливості: архаїчні звичаї, вірування, говірку, одяг, ремесла, побут. А найголовніше — унікальні співочі традиції, що характеризуються п’ятиголоссям. Науковці й досі не можуть розгадати таємниці їхнього походження.

Співрозмовниця «УК» — одна з останніх представниць горюнів співачка Лукерія КОШЕЛЄВА.

Співачка Лукерія КОШЕЛЄВА.

УК:  Лукеріє Андріївно, чи пам’ятаєте, коли вперше заспівали?

— Мабуть, відразу після народження (сміється). Змалечку мала гарний голос, тож не пропускала нагоди завести пісню. Горюни співали скрізь і завжди. Я також співатиму, доки будуть сили і голос. Ось послухайте (Лукерія Андріївна співає високим переливчастим голосом про долю дівчини, її хлопця, кохання).

Знаю багацько пісень. А якщо якусь і забуду, то є оцей загальний зошит — у ньому все записано. Коли мені треба виступати, про всяк випадок беру із собою, щоб за потреби підглянути.

УК:  Як жилося-велося вашій сім’ї?

— Ой, не питай, синку… Саме слово горюни чого варте, хоч не думаю, що воно пов’язане з якимось горем. Нелегко жилося, але ми ніколи не падали духом. Усе пережили: і колективізацію, і голод, і війну. Бо з нами завжди була пісня.

У 1930-ті почали організовувати колгосп, ми не захотіли записуватися. То нас усіх вигнали з хати, забрали конячку, корову, вівці, зерно — все. Навіть картоплю в полі, яку не встигли викопати.

Залишилися просто неба, ніхто не хотів пускати нас ночувати. І лише тітонька Ольга Толстошеєва змилостивилася. У неї також були маленькі дітки. Вона нас усіх пригріла і врятувала. До того ж мого тата Андрія Єлисейовича репресували за доносом, тому розумієте, яке було до нас ставлення.

А якщо говорити про пісні й голос, то це в мене від мами Марфи Ареф’ївни, або Оріхівни по-нашому. Вона була першою співачкою не тільки в Линовому, а й в усій окрузі.

УК:  А як потрапили на шахти Донбасу?

— Послали мене туди силоміць. Сказали, щоб їхала на відбудову. Але щойно з’явилася можливість, відразу повернулася до Линового. Після війни вийшла заміж, народила сина і доньку, але невдовзі овдовіла. Немає вже і синочка мого.

Живу сама, донька і внук аж у Сімферополі. Добре, що хоч телефонують на мобільний — я навчилася його і заряджати, і рахунок поповнювати.

УК:  Свого часу ви разом з подругами створили ансамбль автентичного співу і навіть записали платівку. Чи зберігся цей колектив?

— На жаль, ні. Тоді, в 1970—1980-х, я була наймолодшою. Усі вже царствують на тому світі. А ось платівка «Пісні села Линове. Після тривалої розлуки» та інші записи збереглися і зберігатимуться.

А на мені тепер уся відповідальність за родову пам’ять. Мабуть, сам Господь подарував голос, аби продовжувала справу земляків. Не хвалитимусь, бо це гріх, але й нині можу заспівати будь-яку пісню з нашого репертуару.

Добре, що в 2009 році створили фольклорно-авангардний проект на мою честь «Лукерія і діти», тож я спокійна: горюнські пісні не забудуть, їх активно виконують і в селах нашого району, і в містах.

УК:  Маєте на увазі фольклорний народний ансамбль «Ярославна» із Путивля?

— І його також на чолі з Оленою Черв’яцовою. Вона створила цей гурт ще в 1992 році, вже три покоління виконавців змінилися, а пісні в репертуарі залишаються. Пригадую, як на початку 1990х приїхала у Линове послухати наш спів. Підійшла до мене і каже: «Лукеріє Андріївно, я закохалася у ваші пісні. Їх мають слухати і знати всі».

Та й у нас у Линовому є «Горюночка» — гарно співає.

УК:  Недавно в селі Нова Слобода, де також зберігаються традиції горюнської культури і побуту, відкрили музей.

— І мене туди запросили. Я перерізала стрічку разом з начальником обласного управління культури Оленою Мельник — вона завжди, приїжджаючи до Путивля, намагається заїхати до Линового і до мене. До речі, разом із Світланою Давидовою, яка завідує районним відділом культури. Молодці, що так уболівають і турбуються про пісні й духовність. Завдяки таким наша культура триматиметься і нас усіх триматиме.

УК:  Ви ще виступаєте на сцені?

— Аякже. Ось і недавно була в Путивлі — мене там тепло приймали. Якби був транспорт, то поїхала б і далі. Позаторік їздила аж до Києва, на телебачення, коли був концерт «Україна має талант». Мені у величезній залі всі аплодували стоячи. Досі чую ті оплески.

УК:  Чи маєте якісь власні рецепти довголіття і здоров’я?

— Які там рецепти! З 14 років копала торф, потім шахта, город, господарство. До їжі завжди ставилася як до їжі, а не якогось ритуалу. Донині варю борщі, супи, інші прості селянські страви. Ото хіба що перед сніданком чи обідом випиваю ложечку столового вина. Лікар сказав, що потроху можна і треба — замість таблеток. А загалом до спиртного завжди була байдужою.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр» 

ДУМКА-ПРИПУЩЕННЯ

Анатолій ЛУГОВСЬКИЙ,
письменник, краєзнавець, заслужений журналіст України:

— Вважаю, що етимологія слова горюни може бути пов’язаною з такими словами як гори, пагорби, на яких селилися наші предки, щоб убезпечитися від нападів ворогів. І хоч словник Володимира Даля не фіксує такої спорідненості, глибинні процеси, що відбуваються в будь-якій мові, могли створити нове слово. Тут маємо справу зі стиком трьох мов — української, білоруської та російської. 

ДОВІДКА «УК»

Перші письмові свідчення про окремі горюнівські села зафіксовано в літописі 1591 року. За припущенням групи вчених на чолі з академіком Б. Рибаковим та професором В. Мавродіним, горюни на Сеймі — це залишки давніх сіверян, які вціліли серед колонізаційних потоків нового населення XVI—XVIII століть.

Існує й інша версія: поселення — з нащадків давніх корінних жителів Полісся, що ввібрали нові переселенські хвилі вже цього періоду.

Ламзак — велика корзина конічної форми, плетена з лози.

Тканка — дівочий головний убір.

Скорода — луговий часник.

Клинухи — коржики.

Для горюнської говірки характерні зміни голосних [є, о] на [я, а], у дієсловах (теперішній час) суфікси -ать, -ять, -уть, ють (гаворять).

Какава пад вянцом,
Такава пад хрястом.
Калінавим логам вячерніє єдуть,
Каліну ламають, Прасков’ю вмивають.

На Вознесіння, Трійцю в селах влаштовували обрядове дійство «зозуля». Молодь ішла вулицями з піснями, отримуючи за це гостинці. Одна з дівчат несла «зозулю». Її могли виготовити з рослини зозулині слізки або взяти готову ганчіркову ляльку. «Зозуля» була вбрана в сорочку чи сарафан і зав’язана хусточкою. Іноді зозулею слугували гілка, букет або вінок. Линовські старожили згадують: «Кадася хадили и с кукушкою какою. Эта пад Троицу, чи назавтра Троицы. Кукушка – трава такая была, цвяты. Дерево такое. Сплятуть яго кукушкаю, носять, спивають… с любыстку делали». І досі горюни співають головну пісню цього свята: 

Кукушка-рябина, кукушка-рябина,
Гарод гарадила, гарод гарадила.

Гарод гарадила, гарод гарадила,
Арешки садила, арешки садила.

Арешки садила, арешки садила,
Сама сибе гаварила, сама сибе гаварила.

Сама сибе гаварила, сама сибе гаварила:
«Расти, мой арешек, расти, мой арешек.

Расти, мой арешек, расти, мой арешек.
Не высок, не тонак, не высок, не тонак». 

ПІСНІ СЕЛА ЛИНОВЕ

Гарошак

Гарошак мой, гарошак мой,

Люблю тибя сеять

Ой лели, ой вай лели.

Люблю тибя сеять

Пасею гарошку, пасею гарошку,

При тертай дарожке

Ой лели, ой вай лели,

При тертай дарожке

А кто ж едеть, а кто ни едеть,

Да все гарох валит

Ой лели, ой вай лели,

Да все гарох валит

А чей гарох, а чей гарох,

Он сильный, рясистый

Ой лели, ой вай лели,

Он сильный-рясистый

Сильный-рясистый, сильный-рясистый,

Да все семянистый

Ой лели, ой вай лели,

Да все семянистый.

Как па саду, па садочку

Как па саду, па садочку,

Саду зялёнаму,

Ой лели, ой вай лели,

Саду зялёнаму.

Там хадила, там гуляла

Красна Мариюшка.

Ой лели, ой вай лели,

Красна Мариюшка.

Ана хадючи да гуляючи

Яблань падрубала,

Ой лели, ой вай лели,

Яблань падрубала.

Ана яблонь подрубала,

Кару калупала.

Ой лели, ой вай лели,

Кару калупала.

Ана кару калупала,

Золата сбирала.

Ой лели, ой вай лели

Золата сбирала..

Она золата сбирала,

Кавры вышивала.

Ой лели, ой вай лели,

Кавры вышивала.

Ана кавры вышивала,

Свекру атсылала.

Ой лели, ой вай лели,

Свекру атсылала.

Ой ты свекар, ты мой батюшка,

Примай маи дары.

Ой лели, ой вай лели,

Примай маи дары

Маи дары не прастые -

Кавры залатые.

Ой лели, ой вай лели,

Кавры залатые.

А за теми за каврами

Сама скора буду.

Ой лели, ой вай лели,

Сама скора буду.

Не в суботу, в васкрясенье,

К свекру на веселье.

Ой лели, ой вай лели,

Свекру на веселье! 

ДОСЬЄ «УК»

 

Лукерія КОШЕЛЄВА. Народилася 1924-го в селі Линове (нині Путивльський район на Сумщині). З 14 років працювала на торфорозробках, під час війни — на шахтах Донбасу, куди вислали. Багато років була регентом у рідному храмі, співала в місцевому ансамблі. З гастролями побувала в багатьох містах. Удостоєна багатьох ветеранських та культурно-мистецьких медалей і відзнак.