120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЛЯ РОБСОНА
ПАРАЛЕЛІ. Українським фанатам англомовної музики не зайве знати, що до репертуару видатного співака Поля Робсона входила пісня на слова Шевченка «Реве і стогне Дніпр широкий». Символічний факт, що на початку своєї кар’єри легендарний американець учився постановці голосу і чіткості дикції у Аманди Олдридж — доньки видатного чорношкірого актора, який особисто знав Кобзаря та дружив із ним.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЬВА ЗІНЬКОВСЬКОГО
Льова Задов: міфи і реальність
ПОГЛЯД. Завдяки «червоному графу» Олексію Толстому, перу якого належить роман-трилогія «Ходіння по муках», махновський контррозвідник Льова Задов здобув не меншу славу, ніж сам Батька анархістів. Улюблені російсько-українські фрази садиста і ката «Забєрі зюби! А то вірву!» та «Со мной брєхать не надо. Я тєбя буду пітать, а ти мнє будеш отвєчать!» відразу ввійшли до жаргону гопників.
Однак у створеному з подачі радянських спецслужб образі опереткового Льови Задова насправді дуже мало спільного із реальним прототипом. Більше того, навряд чи Олексій Толстой знав, що талановито зображений ним персонаж перед тим, як опинитись у армії Махна, дослужився до високих посад у Червоній армії, а після розгрому махновщини служив у престижному іноземному відділі НКВС, опікуючись радянською агентурою у Румунії.
Льову Задова насправді звали Лейба Зодов. Народився він у єврейському поселенні Веселому, з якого багатодітні батьки майбутнього чи то махновця, чи то чекіста переїхали до фактично сусіднього Донецька (на той час Юзівки). Тут Лейба Зодов закінчив два класи хедера (на відміну від малоросів, у Російській імперії євреям дозволяли мати національні навчальні заклади) та став Льовою Задовим.
Уже робітником металургійного заводу молодий хлопець приєднався до анархістів та експропріації — так революціонери називали банальні грабунки кас, поштових відділень, банків, і був засуджений до восьми років тюрми. Відсидіти довелось лише половину строку, бо після повалення самодержавства Задова випустили на свободу, як політв’язня.
У рідній Юзівці він змінив прізвище на благозвучніше Зіньковський та розпочав свою стрімку кар’єру. Спочатку став депутатом міської ради Юзівки, потім командиром у Червоній армії, у лавах якої вимушений був втікати аж під Царицин (нинішній Волгоград). Офіційні біографії скромно іменують його військову посаду «начальник штабу боєділянки». Однак, на відміну від рядового червоноармійця, якому платили лише 50 рублів на місяць, оклад Льва Зіньковського становив аж 750 рублів!
Цілком успішний червоний командир чомусь круто змінив долю та, ризикуючи життям, пішов у ворожий тил, де, як нібито ідейний анархіст, опинився у повстанській армії Махна. Нині махновщину старанно героїзують, проте її роль насправді вкрай негативна. Звісно, якщо судити не з точки зору імперських інтересів Росії, де Махно вже став улюбленим героєм телесеріалів, а з погляду становлення УНР.
Не зайве нагадати, що більшовиків аж тричі виганяли із України і двічі вони повертались на її територію фактично завдяки допомозі Махна. Зазвичай згадують лише розгром у 1920 році Врангеля, який, на відміну від своїх попередників, заявляв про право українців на незалежність. Упродовж десятиліть оспівували захоплення Червоною армією Криму, фактично забезпечене силами махновців. За це більшовики «віддячили» підступним розстрілом армії Махна, після чого отаман вимушений був втекти до Румунії.
Однак вперше на службу до червоних отаман перейшов ще у січні 1919 року, а вже влітку саме позиція махновців вирішила долю України. Повсталий проти більшовиків комбриг Григор’єв запропонував Махну спільно битись за волю рідної землі, однак був підступно застрелений на першій спільній нараді. За виявлену тоді вірність Леніну та доблесть махновців у боротьбі проти денікінців вождя анархістів нагородили орденом Червоного прапора під номером 4.
Зрозуміло, що доленосні для України і вкрай потрібні червоним рішення Махно ухвалював не без участі свого найближчого оточення, до якого належав Льова Задов та цілий кагал не менш впливових командирів, які на ділі виявились, як би сказали нині, агентами впливу більшовиків та згодом стали чекістами. Промовистий факт, що навіть начальник штабу махновської армії Віктор Білаш був засуджений лише до трьох років заслання до Казахстану, де офіційно вважався таємним агентом НКВС.
Зачистку вже не потрібних свідків провели під прикриттям великого терору 1937 року. Льва Зіньковського звинуватили у шпигунстві на користь Румунії та Англії і засудили до страти. Однак, на відміну від родин більшості репресованих, які десятиріччями гибіли в ГУЛАГу, дружина Льови Задова вже через рік вийшла на свободу.
Натомість арештована в Німеччині після розгрому Гітлера донька Махна, яка народилась уже в еміграції, отримала аж 5 років заслання лише за те, що «виховувалась у антирадянському дусі».
75 РОКІВ ПОВІДОМЛЕННЮ ПРО МАСОВІ ПОХОВАННЯ У КАТИНІ
Криваве «розвантаження» пам’яті про поляків
ТЕРОР. Доля десятків тисяч польських офіцерів, захоплених у полон Червоною армією під час так званого визвольного походу до Західної України і Західної Білорусії, тривалий час залишалась таємницею. Не дивно, що після вимушеного визнання СРСР емігрантського уряду Польщі його керівник генерал Сікорський у ході зустрічі зі Сталіним прямо запитав про це. У відповідь пролунало: «Вони втекли!» Спантеличені члени делегації почали з’ясовувати, куди саме, і почули від вусатого вождя: «Ну, в Маньчжурію».
Насправді Сталін чудово знав, що 21 857 військовополонених польських офіцерів, чимало з яких були етнічними українцями, розстріляли навесні 1940 року з метою «розвантаження» тюрем і концтаборів. Відповідне рішення ухвалили 5 березня на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б).
Правда розкрилась 13 квітня 1943 року, коли берлінське радіо повідомило світові про виявлені у лісі під Катинню масові поховання польських офіцерів та звинуватило СРСР у вбивстві військовополонених. Вже 21 квітня Сталін у листі до президента США Рузвельта назвав це «кампанією брехні» та переконував у непричетності радянської сторони до розстрілу, нібито вчиненого німецькими фашистами.
Для ексгумації тіл гітлерівці створили слідчу комісію, для участі в якій запросили як фахівців із союзних Третьому рейху країн і нейтральної Швейцарії, так і представників Міжнародного Червоного Хреста. Однак останні вимушені були відмовитись, бо СРСР категорично заборонив цій організації брати участь у розслідуванні на своїй ще окупованій гітлерівцями території. Хоча, як очевидно кожному, радянська сторона у випадку своєї непричетності до злочину першою мала би бути зацікавленою у залученні представників Міжнародного Червоного Хреста до ексгумації «жертв фашизму».
Спростувати висновки німецьких фахівців, які вину за вбивство поляків поклали на СРСР, Сталін спробував після визволення територій під Катинню. Створену 12 січня 1944 року «Спеціальну комісію із встановлення і розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі військовополонених польських офіцерів», назва якої не залишала сумнівів щодо майбутніх «висновків», очолив академік-медик Микола Бурденко.
Варто нагадати, що Смоленськ, за два десятки кілометрів від якого розташовані катинські поховання, Червона армія визволила ще 25 вересня 1943 року. Впродовж кількох місяців спецгрупа під командуванням генерала держбезпеки Леоніда Райхмана старанно готувала лжесвідків та фальсифікувала речові докази, якими із готовністю скористались члени комісії Бурденка. Однак в оприлюднений радянською стороною висновок не повірили навіть союзні СРСР англійці й американці, які наполягли на виключенні звинувачень у катинському розстрілі з матеріалів Нюрнберзького процесу над лідерами Третього рейху.
Нині у путінській Росії знову перекладають вину за злочин у Катині на «фашистів». Головним аргументом є те, що розстріли у Катині проводились із німецьких пістолетів. Мовляв, це красномовно засвідчує, ким вчинені масові вбивства. Насправді СРСР після підписання пакту Молотова—Ріббентропа почав закуповувати зброю у нового союзника. Німецькі «вальтери», на відміну від радянських пістолетів із сильною віддачею, виявились найбільш придатними для щоденного виконання двох — трьох сотень убивств одним і тим самим катом-чекістом.
40 РОКІВ МОВНІЙ ДЕМОНСТРАЦІЇ У ТБІЛІСІ
Грузинський патріотизм і український плюралізм
УРОК. Ухвалена 7 жовтня 1977 року брежнєвська Конституція СРСР проголосила створення «нової історичної спільності людей — радянського народу», який мав бути всуціль «рускоязичним». Відповідно змінювались основні закони союзних республік, де національні мови втрачали навіть суто декларативний статус державних.
Толерантні українці покірно проковтнули ст. 34 Конституції УРСР про політику «всебічного розвитку і зближення всіх націй і народностей СРСР» та можливість в Україні «користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР», що на ділі означало відмову від обов’язковості знання української мови. Натомість у Грузії аналогічне нововведення спровокувало стотисячну демонстрацію протесту, яка 14 квітня 1978 року блокувала будівлю Верховної Ради, де мали ухвалити Конституції Грузинської РСР.
Нажахані депутати проголосували за збереження державного статусу грузинської мови, забезпечення «її використання в державних і громадських органах, установах культури, освіти та інших. У Грузинській РСР забезпечується вільне використання в цих органах і установах російської та інших мов, якими користується населення».
У результаті українці фактично визнали право колонізаторів-росіян не володіти в Україні мовою «тубільців», а грузини відстояли право на двомовність, за якої кожен чиновник зобов’язаний був знати державні мови Грузії і СРСР.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+