Коли чую від пересічних громадян, що їм і в страшному сні не могла привидітися російська агресія, навіть не сперечаюся. Коли ж про це говорять високоосвічені люди, просто розпач бере. Так і хочеться запитати: а хто більше за Московію впродовж багатьох століть зазіхав на наші землі, топтав українську державність, знищував народ, глумилася над мовою?

За всю літописну історію українсько-російських відносин науковці нарахували до двох десятків воєн, які з боку московитів завжди були загарбницькими. Вивищившись завдяки ординському потуранню серед інших уділів Володимиро-Суздальського князівства, Московський уділ чи не одразу долучився до походів проти розтерзаної князівськими міжусобицями Русі.

Нагадаю тим, хто погано вчив історію рідного краю навіть у радянському тлумаченні, що Москва, заснована на болотистих землях угро-фінських племен чи то 1147 року, згідно з Іпатіївським літописом, чи то 1272-го — згідно з третім переписом населення у Золотій Орді, не мала нічого спільного із Київською Руссю. І вже в 1169 році московити були у складі війська Андрія Боголюбського, який після тривалої облоги взяв місто, перетворивши його на суцільну руїну.

Варварство було нечуваним. Як свідчить літописець, «вони грабували два дні весь город — Поділ, і Гору, й монастирі, й Софію, й Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в'язали. Дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками, їхні діти ридали, дивлячись на матерів своїх». Саме тоді й викрали ікону Божої Матері, яку тепер називають Володимирською і вважають найбільшою святинею Російської імперії.

Погром Боголюбського деякі історики вважають страшнішим, ніж розорення ханом Батиєм у 1240 році. До слова, визволення від татаро-монгольського іга українська земля здобула не завдяки стоянню на річці Угра в 1480 році (татари тоді не прийняли бою), а значно раніше: 1362 року завдяки перемозі литовсько-руського (тобто українського) війська на Синіх водах.

Московщина ще понад 100 років залишалася в рабстві. Звикнувши до нього, тамтешні правителі весь час намагалася накинути це ярмо сусіднім народам. Скориставшись складною ситуацією, в яку потрапила Гетьманщина у ХVІІ столітті, Московське царство витлумачило звернення Богдана Хмельницького по військову допомогу як добровільний перехід під свій протекторат.

І хоч самого договору не існувало, а за нього видавали підписані Юрієм Хмельниченком Переяславські статті, Україна потрапила в рабство (кріпацтво) на понад три століття. За цей час як тільки не знущалася метрополія над колонією. Економічний визиск був паралельним із фізичним винищенням. Збудований на козацьких кістках Петербург доповнив ущент сплюндрований Батурин — столиця гетьмана Мазепи. 1708 року військо царського холуя Меншикова помстилося не так козакам, як мирному населенню, вирізавши, за різними даними, незалежно від віку і статі від 11 до 15 тисяч батуринців. Одних четвертували, інших саджали на палі чи вішали. Тіла багатьох страждальців розіп’яли і на плотах спускали вниз Сеймом «для устрашенія».

«Уся Україна в крові», «Страшна різанина», «Жінки і діти на вістрях шабель» — із такими заголовками виходили провідні газети Франції Gazette de France, Paris Gazette, Lettres Historique. Про це писав австрійський посол у Москві Отто Плеєр. Та що там іноземці. Ось як подає ці події відомий російський історик Костомаров: протягом двох годин все було закінчено: гетьманський палац, служби та двори старшин — все перетворено на попіл. Все живе було винищено...

Нічого не змінилося і через кілька століть потому. Згадайте захоплення Києва більшовицькою армією Муравйова у січні 1918 року. За різними підрахунками, жертвами більшовицької різанини стали від 2 до 3 тисяч осіб. Полягли не тільки ті, хто зі зброєю в руках захищав місто. Масово розстрілювали міщан, священників, інтелігенцію та демобілізованих офіцерів російської імператорської армії, що не брали участі у збройному конфлікті. До слова, серед них була значна кількість проросійськи налаштованої громади, яка спочатку симпатизувала більшовикам, сприймаючи їх як патріотів-росіян, що прагнуть ліквідувати розкол єдиної держави.

Потому Україна занурилась у нав’язану східним сусідом громадянську війну, її розтерзали, розкуркулили і колективізували. Однак усі ці звірства та втрати не йдуть у жодне порівняння з Голодомором, влаштованим радянською владою на українських землях у 1932—1933 роках і не визнаного спадкоємицею СРСР сучасною Росією. Тоді спланована конфіскація врожаю зернових та їх експорт за кордон, блокування виїзду голодних за межі України призвели до втрат від чотирьох до шести мільйонів осіб.

Замість них згідно з постановою РНК від 31 серпня 1933 року «Про переселення на Кубань, Терек та Україну» тисячами завозили переселенців зі сходу, щоб потім назвати ці землі Новоросією і розпочати за них війну вже з незалежною Україною. Війну на винищення українців не менш жорстоку і криваву, ніж Друга світова, в якій загинуло понад вісім мільйонів наших співвітчизників. Це їхнім нащадкам нинішній очільник держави-агресора не тільки наважився заявити, що перемога тоді була можлива без участі українців, а й узявся за нас визначати нашу долю.

Схаменімося хоч тепер, усі одурені ворожою пропагандою «і царята, і старчата — Адамові діти».