Живемо в тривожний час. Складно спрогнозувати майбутнє і рідної країни, схід якої палає у вогні, й усього світу. Але і століття тому, під час Першої світової війни, людство було на роздоріжжі. У складній ситуації перебувала Російська імперія, до якої входила і більша частина сучасної України. Невдовзі виповниться сто років початку Лютневої революції, за якої скинули царя і рухнула монархія. Про той складний час написано багато книжок, знято чимало фільмів.

Лютневу революцію чи, точніше, погляд на неї з околиці імперії представлено і в написаній у 1930 роках трилогії «Волинь» Уласа Самчука. Попри художній стиль, автобіографічний твір розповідає про реальні події. Утім, цікавий він ще й через можливість дізнатися про тодішні погляди українців, їхнє сприйняття рідної землі, світу, самих себе. Свідомість, зокрема селян, була на такому низькому рівні, що з ідентифікацією в головах творилася просто каша.

Так, напередодні бурхливих подій волиняни демонстрували любов до царя-батюшки і «родного отєчества». Схоже, почуття це було щирим, принаймні, до революції. Інакше як пояснити відповіді трудівника землі Матвія на запитання сина Володька? — «А де то є той Дніпро?..» — «Та то там... Коло Києва». — «А що то є Київ?..» — «То місто таке. Дуже велике місто i гарне». — «Місто? Хм. А де є те місто?..» — «В Росії». — «А що то таке Росія?» — «Росія то наша «родіна». — «Що то «родiна»?» — «То є те місце, де ми родилися». — «Але ж, тату. Я родився в Дермані на Запоріжжю». — «То пустяк. Все одно. Для нас усіх це одна родiна — Росія. Росія дуже, дуже велика». — «То наша річка пливе, тату, в Росію? I чорногузи живуть у Росії? На нашій хаті чорногузяче кубло. Воно також належить до Росії?» — «Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i ліси, річки, небо; навіть ми, люди, — все це належить до Росії».

«А кому, тату, належить Росія?» — «Росія належить цареві». — «Цареві? А де він, той цар?» — «Ого-го-го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко». — «То мусить бути багатий, той цар. А чому він не хоче дати німецькому цареві хліба? Чого вони хочуть воювати?» — «А тобі хто це казав?» — «А мама». — «Е! Мама! Нічого вона не тямить…» — «А чого вони хочуть воювати?..» — «Це не наше діло. Що царі роблять, нам годі до того втручатися. Вони краще знають». — «А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?» — «Ну! То цар, а то ми».

Сто років тому «русскій мір» міцно тримав українця за горло. Поширювали «скрепи» московська церква, школа, поміщики. Ось розмова того ж Матвія з односельцями: «Це, чуєте, — казав Матвій пророчо, — у нас іще Польща буде». — «Ото вже дудки! — рішуче заперечує Омелько. — То, стало бути, що Росєя наша навіть якихсь там поцвілих жупанів не викине куди треба. То ти, Матвію, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой політікє. Тут мусиш знати, что вот, так сказать, eтa самая наша Росєя, котора, стало бути, підкорила під себе всі народи від Кавказу аж по Вислу, саааамая огромная страна в мирі! Знаєш, що таке Росєя? Первая страна по большонству. Понімаєш ти, що коли б отак узяв усє еті государства, коториє єсть у світі, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, імперія!.. Коли і буде яка війна — всіх завоюєм і над усіма наш цар буде царем!»

Імперським мисленням були заражені й старі, і малі. Уже під час війни Володько спілкується з дівчинкою-ровесницею, біженкою з Галичини. Дивується, що там у школі навчали дітей мужичою мовою. Виявляється, галицькі діти ні віршів Пушкіна, ні байок Крилова не знають. Дівчинка смішить Володька поезіями Воробкевича «хахлацькою» мовою. Вона каже: «Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко...» — «Зовсім неправда. Я таких поетів i не чув... Це не рускi поети. Рускi це Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін». — «Ой, ні... — пробувала сперечатись дівчина... — То, може, російські... Я не знаю... Може, то московські... А звідки я знаю... Я в Росії не вчилася... Я знаю наші, руські, або українські...»

Пізніше для хлопця відкриється рідний український світ. Величезне враження справить на нього «Кобзар», принесений у школу паничем, що заміняв учительку. Дивно, але про Шевченка нічого не чув не тільки Володько, але і його батько Матвій. Старий селянин, почувши від сина про великого поета, навіть засумнівався, що така людина насправді існувала.

Під час революції юний волинянин усе більше занурюється в стихію українського слова, української державності, українського війська. Та не всі його земляки відкривали обійми назустріч рідному. Від них можна було почути, висловлюючись по-сучасному, і «зраду»: «Хто такі українці? Звідки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного «котелка» їли i тепер відділяться. Нє желаєм! Сукини сини, під мужика підшиваються!»

Непростими були ці сто років у житті українців, зокрема й у питанні формування свідомості. Волинь за цей час була і під польськими, і під німецькими, і під радянськими окупантами. І в останню чверть віку, за незалежності, попри труднощі, хочеться сподіватися, все менше українців стали сприймати Росію як «родіну» та вчать дітей поважати рідну мову. Чи окупація Криму й події на сході — ще недостатні аргументи для цього?

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»