У місті Конотоп на Сумщині й насамперед у мальовничій його частині — Загребеллі багато хто особисто знає Олександра Івановича Петрича та його дружину Валентину. Це саме в їхньому будинку розташовується приватний народний музей, де зібрано побутові речі різних історичних часів і насамперед ті, що колись належали їхнім прародичам.

За словами господаря, сьогодні він займається не тільки вантажними перевезеннями як підприємець, а й вивченням та увічненням минулого власної родини, що, виявляється, вельми цікаво не тільки самим Петричам, а й землякам та гостям міста.

Починав як колекціонер

Як згадує Олександр Іванович, все життя він що-небудь колекціонував: у дитинстві — марки, потім — сірникові етикетки, монетки, дорослим — вироби з кераміки. Спочатку збирав усе, що потрапляло під руку, зокрема що стосувалося другої половини ХХ століття. Після численних зустрічей-спілкувань із колекціонерами, мистецтвознавцями обрав спеціалізацію «українські виробники та українська національна тематика». А вже потім зацікавився побутом своїх предків, став колекціонувати побутові речі, якими колись користувалися в родині. Дещо збереглося, дещо привіз із навколишніх сіл — тамтешні жителі охоче ділилися предметами старовини.

Поворотним моментом вважає час, коли відремонтував будинок і багато що залишилося безгоспним: диван, стіл, рами для вікон, які свого часу власноруч виготовив дідусь. Згодом знайшлися його столярні інструменти, від дідуся по іншій лінії натрапив на землеробський реманент. А загалом у батьківському будинку були численні старовинні вишивки, посуд, картини, побутові предмети тощо. Вирішив їх зберегти. Бо не можна забувати минуле, без якого не буває повноцінного майбутнього. Тож з’явилася ідея про власний родинний музей.

Генеалогічне древо — цікаво, але…

Олександр Петрич зізнається, що ніколи не прагнув глибоко розбиратися в генеалогічному дереві. Мовляв, досить того, що має однакове прізвище з відомим хорватським футболістом. Справді, одна гілка його родоводу хорватська. По лінії тата його прадід народився 1896 року і за національністю був хорватом. У себе на батьківщині він узяв за дружину дівчину з родини, що належала до українських переселенців.

Після появи первістка сім’я переїхала на постійне проживання в Україну, на територію нинішнього Роменського району Сумської області, започаткувавши нову родинну гілку Петричів.

Збереглися перекази, що діди по обох батьківських лініях не захотіли працювати в колгоспах, чим викликали незадоволення місцевої влади.

Одного з них — Іллю — двічі примусово направляли на відбудову шахт Донбасу в голодні 1933 та 1947 роки. Він був кваліфікованим ветеринаром, допомагав місцевим селянам лікувати худобу.

Іншого дідуся також вважали неблагонадійним для радянської влади, він не виконував її вказівок і розпоряджень, відтак перебував у немилості. Зате в селі і в окрузі його знали як неперевершеного теслю, віртуозного скрипаля та балалаєчника, вчителя праці в школі, завгоспа.

А до Конотопа хорватське прізвище «привезли» батько і тітка Олександра.

Не просто данина пам’яті рідним

Згадуючи своїх дідусів, Олександр Іванович говорить: «Мені захотілося зберегти пам’ять про простих людей. І розповісти про ремесла, які колись були. Бо все зникає, ніхто їх не наслідує, зовсім інші технології сьогодні. Захотілося щось залишити на згадку, щоб діткам, онукам показати… Поговорили з дружиною й вирішили — хай буде пам’ять. Потихеньку розширили одне приміщення, друге. Нові експонати друзі почали звозити, щось на аукціоні купив, так і пішло».

Як вважає музейник, зберігаючи родинні предмети, вдається пізнавати історію не за підручниками, а на конкретних прикладах: адже з кожним роком кількість давніх побутових предметів зменшується і вони стають раритетами.

Офіційно музей відкрили 20 жовтня 2019 року, й одразу почали йти відвідувачі. Утім, ще задовго до цього тут побувало чимало земляків та гостей міста.

За півтора року музей відвідали не тільки конотопці, а й кияни, сумчани, жителі Шостки, інших міст. Свого часу господар домовився про організацію поїздок зі столичним туристичним агентством, проте завадив карантин. Утім, як сподівається ентузіаст, ненадовго: домовленості залишаються і з часом неодмінно реалізуються.

Скільки експонатів у музеї?

Як каже Олександр Іванович, приблизно 5—5,5 тисячі, бо точно назвати не може, адже спочатку не мав каталогу. Це сьогодні на кожен експонат заводить «особову справу». Та все-таки сподівається, що незабаром надолужить втрачене й матиме опис від «а» до «я». Найдорожчим для себе вважає світлину 1937 року, на якій його мама в трирічному віці сидить на колінах у своєї матері, бабусі Олександри. Це єдина довоєнна родинна фотографія.

Щодо найдавніших експонатів — це керамічні вироби кам’яної доби, що знайшли колись діти Сергія Панченка, директора Сеймського регіонального ландшафтного парку, який передав їх в Конотоп.

Є своєрідний комплект — ключі та хрестик часів Київської Русі.

Проте, як зізнається, йому цікавіші предмети побуту, ніж давня монета чи інший раритет. Вважає, що зібрав приблизно 95 відсотків предметів побуту, які мав селянин середини ХХ століття, тож музей сповна відтворює життя хліборобів конотопського краю.

Серед експонатів чимало з цікавою історією. Зокрема жорна із села Підлипне, що поблизу Конотопа. Як розповідала попередньому їхньому власнику його бабуся, за часів голодомору 1947 року ці жорна переховували від регулярних перевірок. Заховали так надійно, що знайшли лише в наш час, коли господар перебудовував кухню.

За словами Олександра Петрича, ці свідки пережили кілька голодоморів, дожили до його музею, аби стати яскравою ілюстрацією одного з найбільш трагічних періодів в історії українського селянства.

А ось оригінальний оберіг — подарунок трьох дівчат-вихованок Конотопської школи-інтернату санаторного типу: він дорогий насамперед доброю і світлою енергетикою, що струменить з кожної клітинки виробу юних майстринь.

Основу складають експонати з Конотопського та сусідніх районів, а також із сусідньої Чернігівщини. Там сьогодні розташовано села, що свого часу входили до Конотопського повіту. Але є й із Запоріжжя, Закарпаття.

Утім, ставка — на речі з рідного краю, бо, як наголошує, «воно ближче, воно своє, воно зрозуміле».

Купив би і п’ять хат

Звісно, цікаво дізнатися, які плани у власника сімейного музею, до речі, єдиного в Конотопі й одного з небагатьох на Сумщині. На це запитання у господаря відповідь є, хоч поки що здебільшого теоретична — карантин зруйнував більшість планів, як, наприклад, організацію фестивалю вуличної їжі за старовинними рецептами. Однак масштабна робота триває й у карантинних умовах: з’являються нові експонати, їх опис, реставрація тощо.

Головне — збудувати або придбати нове приміщення, де можна було б розмістити експонати. Як каже господар, якби мав гроші, купив би п’ять хат і всі використав би під музей. А ще хоче відродити краєзнавчі традиції Конотопщини, створити громадську організацію краєзнавців, адже свого часу, десятиліття зо два тому, в Конотопі діяв потужний осередок дослідників краю, однак частина ентузіастів пішла з життя, дехто залишив справу.

А біля витоків конотопського краєзнавства не випадково був відомий український історик Олександр Лазаревський, який тут народився, багато зробив для вивчення минувшини, і сьогодні його ім’я носить Конотопський краєзнавчий музей. До речі, із цим закладом в Олександра Петрича склалися чудові стосунки. Підтвердженням тому — дві недавні тамтешні виставки з експонатів родинного музею, присвячені співачці досвітніх вогнів Лесі Українці.

Словом, Петричі з Конотопа з оптимізмом дивляться в майбутнє як свого закладу, так і всієї громади: розпочата ними справа знаходить розуміння, інтерес і підтримку друзів, рідних, земляків, що для них головне.

Ігор ЛИСИЙ
для «Урядового кур’єра»