Їхати нині в області, які останніми роками найбільше потерпають від посухи і вже перетворюються, за словами Сергія Гриневецького, глави Одеської облдержадміністрації, на напівпустелю, — саме задоволення від поїздки. Дороги — ще не автобани, але добротні, сучасні. До перлини біля моря не поспішаючи добралися за п’ять годин. Колись на це йшло значно більше часу. Єдине, що занадто впадало в очі на трасі на Одесу, яка перетинає Київську, Кіровоградську та Миколаївську області, хоч куди подивишся, — всюди плантації соняшнику, кукурудзи, ріпаку. Ці найбільш ґрунтовиснажливі та найприбутковіші культури останніми роками займають у багатьох регіонах більше половини посівних площ.

Наслідки такої агресивної агродіяльності — не лише зростання ризику деградації і втрати родючості 40% всіх сільськогосподарських земель країни, вважають науковці профільних інститутів НАНУ. Уже найближчими роками, на їхнє переконання, імовірне подальше погіршення якості ґрунтових і поверхневих вод, замулення і зникнення сотень малих річок. До тих 10 тисяч, які вже знищено за 20 років, через неконтрольовані реформи, що призвели до катастрофічного стану водокористування і концентрації земельних масивів у кількох агрохолдингів.

Але якщо з дотриманням сівозмін та природоохоронних вимог, які ще не стали державним пріоритетом і віддані, по суті, на відкуп землевласникам, можна за бажання відповідних структур навести лад, посиливши відповідальність за екстенсивне господарювання на землі, то відродити на півдні країні знищені і розкрадені ще десятки років тому потужні зрошувальні системи буде дуже важко. Потрібні десятки мільярдів гривень.

Ситуація ще складніша з огляду на те, що за останні 30 років загальна площа поливних земель зменшилася більш ніж учетверо, а ступінь зношеності іригаційних систем, побудованих у середині XX століття, які ще залишилися, в деяких регіонах сягає 80%. І це за дефіциту води, загрози кліматичних змін і посухи.

Україна за кількістю питної води на душу населення перебуває на 124-му місці зі 181 країни. А подачу води за графіком та використання привізної води, як ідеться в пояснювальній записці до проєкту закону №5723 «Про загальнодержавну цільову соціальну програму «Питна вода України» на 2022—2026 роки», вже здійснюють у дев’яти областях. І таке безводдя відчувають майже 270 тисяч осіб!

Тож показово, що ці гострі проблеми розглянули на засіданні РНБО. 30 липня 2021 року ухвалено рішення «Про стан водних ресурсів України». Цей документ як закон вже введено в дію указом Володимира Зеленського.

Залишки «проєкту століття» ще довго нагадуватимуть про ціну помилок

Графік попередньо погоджених зустрічей із відомими аграріями та меліораторами Одещини був щільним, тому водій нашої машини професійно тримався заданого темпу на завантаженій дорозі з обласного центру до Білгорода-Дністровського. А Георгій Бузіян, директор ДП «Одеська об’єднана дирекція будівництва водогосподарських об’єктів, встигаючи відповідати на безконечні дзвінки телефона, не втрачав канви нашої розмови про катастрофічний стан та найактуальніші проблеми зрошування на півдні країни.

«Зверніть увагу, зараз будемо проїжджати водонапірні башти в цьому селі. Їхні ноги в діаметрі приблизно два метри. Це, скоріше всього, саме ті магістральні труби, які подавали до 2000-х воду з Дунаю через озеро Сасик на зрошення Татарбунарського і Саратського районів, а згодом були розкрадені».

22 км з цього водоводу, давно порожнього і розграбованого, викопала лише одна зухвала злочинна група «металістів». А їх у ті роки були десятки!

«Я не раз офіційно звертався по допомогу, щоб зупинити цей грабунок, — розповідав мені Олексій, колишній керівник одного з райводгоспів Одещини. Говорив тихо, стримано, попросивши не посилатися на нього:

— Ви поїдете, а мені тут жити. Ми не раз із нашими працівниками ловили на гарячому цих самовпевнених копачів з бульдозерами, екскаваторами й автокранами. Але ні вони, ні правоохоронці не реагували на документи, якими ми доводили, що безводні труби і далі на нашій балансовій відповідальності. Заводили справи, та жодна не завершилася справедливим вироком суду. Дуже впливовими були ті особи, що кришували крадіжку труб магістрального водоводу під виглядом їх консервації на тривале зберігання».

Ніхто нині чітко не скаже, де і в якому стані 64 тисячі кілометрів внутрішньогосподарських поливних мереж, які після розпаювання землі передали сільським радам. А це переважно металеві труби, закопані на глибину непромерзання.

Ідеться про долю «проєкту століття» — Дунай-Дністровську зрошувальну систему. Вона, точніше, те, що від неї залишилося, розташована на території Татарбунарського і Саратського районів. Цей грандіозний гідромеліоративний комплекс проєктували у складі перекидного водогосподарського комплексу стоку Дунаю у Дніпро і будували двома чергами, зданими в експлуатацію у 1986—1991 роках. Загальна площа зрошуваних земель за проєктом становила 47,209 тисячі га. Але 1993 року було полито лише 30% проєкту. Дався взнаки стратегічний прорахунок і проєктувальників, і вчених тоді ще всесоюзних інститутів.

Щоб заощадити кошти на воді, джерелом водопостачання цієї зрошувальної системи обрали водосховище Сасик. Його штучно створено шляхом відокремлення солоного Сасикського лиману від Чорного моря 14-кілометровою дамбою. Творці були переконані, що опріснення Сасика настане впродовж одного-двох років його експлуатації шляхом багаторазового відкачування сильно мінералізованих вод (18—20 г/дм) у Чорне море та закачування високоякісної дунайської води через канал Дунай — Сасик.

За такою технологією все і робили. Але не сталося так, як гадалося. (Про це «УК» писав у 2010—2012 роках). Вода Сасика залишалася солоною, обмежено придатною для зрошення. Спроби гіпсування поливних площ не поліпшили ситуацію. Застосування такої неякісної за хімічним складом води спричинило осолонення чорноземів Бессарабії, внаслідок цього вони втрачали родючість і деградували.

Через неможливість використовувати Сасикське водосховище для зрошування та зупинення подачі води аграріям-водокористувачам з кінця 1990-х років цю меліоративну систему не використовують. Кілометрові канали завширшки 6 метрів, облицьовані залізобетонними плитами, поросли кущами й деревами. У них, до речі, планують покласти склокомпозитні труби діаметром до 4 метрів для подачі дунайської води в міжгосподарські зрошувальні системи вже не лише півдня української Бессарабії.

«Ми були останніми, хто аж 2000-го призупинив зрошування водою Сасика, бо альтернативи не було і вже 20 років нема, — казав мені під час недавньої зустрічі друг нашої редакції аграрій Георгій Гаврилович Чиклікчі. Уже майже 30 років він очолює одне з найкращих господарств Одещини сільськогосподарський виробничий кооператив «Дружба» у Саратському районі. — Торік у наших краях була велика посуха, і ми зазнали 50 мільйонів гривень збитків».

Те, як Георгій Чиклікчі і 200 працівників його господарства виживають після краху надій на «проєкт століття» у Сасикському варіанті, заслуговує окремого матеріалу.

«Ключовий вектор розвитку»

Ось вже другий рік як Верховна Рада з ініціативи монобільшості й уряду взялася за дуже непросту законотворчу роботу і недешеві проєкти з відтворення водно-ресурсного потенціалу країни. На базі, до речі, води Дунаю, повноводність якого у значній мірі гарантує й Україна. Обсяги стоку притоків Дунаю, що формуються на території нашої країни, становлять не менше 10 мільярдів кубометрів щорічно. У згаданій стратегії і заходах її реалізації використання Сасика категорично відкинуто. Передбачено прокласти в обхід його від каналу Дунай — Сасик магістрального трубопроводу, яким дунайська вода надходитиме у Дунай-Дністровську зрошувальну систему, яка вже 20 років не працює.

Перші пілотні проєкти будуть пов’язані з реформуванням іригаційних систем, відновленням та модернізацією зрошування в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях.

«Це питання ми виносимо на державний рівень, аби і виробники, й інвестори розуміли, що для України це ключовий вектор розвитку», — наголосив на нараді з цих питань Прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Буде проведено, чого ніколи за роки незалежності не робили, комплексний аудит усіх водних ресурсів України, інвентаризацію інженерної інфраструктури зрошувальних міжгосподарських та внутрішньогосподарських систем, енергетичний аудит ефективності насосних станцій. Триває підготовка, як сказав на форумі «Екологія-30» Володимир Зеленський, до управління річковими басейнами, побудовано чотири сучасні лабораторії й відповідно до європейських принципів почався державний моніторинг, який охоплює всі головні річки України».

Нині більшість наших політиків і високопосадовців після тривалих дискусій на різних рівнях переконалися, що наявні меліоративні землі у нинішньому стані зрошувальних систем не в змозі виконувати головну функцію — забезпечувати сталий екозбалансований розвиток землеробства в Україні, а також функцію страхового фонду в продовольчому та ресурсному забезпеченні країни в роки з несприятливими погодними умовами. А з огляду на зміни клімату, зростання температури повітря, що особливо негативно впливає на умови ведення землеробства у південних областях, вирішення завдання істотного нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції не тільки в цьому регіоні, а й в усій країні, неможливе без значного нарощування площ та підвищення ефективності використання земель насамперед шляхом меліорації. Її висока ефективність давно відома: застосування зрошення і дренажу дає змогу підвищити врожайність сільгоспкультур удвічі-втричі порівняно з богарними умовами та знизити залежність землеробства від несприятливих природних умов.

Не забуваймо й про висновки продовольчої та сільськогосподарської комісії (ФАО) ООН, згідно з якими Україна належить до числа країн, які в перспективі можуть стати світовими продовольчими донорами. Для цього в нас є всі можливості. Повністю гарантуючи свою продовольчу безпеку, Україна за підсумками 2019—2020 маркетингового року посіла перше місце у світі з виробництва й експорту соняшникової олії, друге — з експорту ячменю, увійшла в четвірку найбільших експортерів кукурудзи та п’ятірку — пшениці.

На початку цього року Україна увійшла до складу Комітету зі всесвітньої продовольчої безпеки ООН. Таке рішення, за інформацією Дмитра Кулеби, було прийнято на 47-й сесії комітету в Римі.

«Це надає нашій державі додаткові можливості впливу на глобальну продовольчу політику, вона відіграє роль гаранта світової продовольчої безпеки», — підкреслив міністр закордонних справ. Тут слід враховувати оцінки нинішньої ситуації в агросекторі України експертів ФАО ООН. Вони вважають, що виробництво та експорт сільськогосподарської продукції в нас могли б бути значно більшими за умови кращого використання нашого аграрноресурсного потенціалу.

«Саме на цьому висновку ФАО і базується стратегічна ціль розвитку аграрного сектору України щодо перетворення її на одного зі світових лідерів з виробництва продовольства», — підкреслив під час нашої тривалої розмови доктор технічних наук, академік НААН, директор Інституту водних проблем і меліорації Михайло Ромащенко.

Ставка на воду Дунаю та істотну підтримку Світового банку

Найважливіше питання — фінансове забезпечення реалізації стратегії. За попередніми експертними оцінками Світового банку і Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, обсяги видатків, необхідних для реалізації цієї стратегії, сьогодні оцінюються в сумі від 4,2 до 4,5 млрд доларів США. Без урахування річних обсягів видатків на оплату праці працівників державних органів та установ, які братимуть участь в реалізації стратегії. «Кошти значні. Ви можете назвати читачам нашої газети головні об’єкти, які заплановано збудувати, втілюючи план заходів з реалізації стратегії?» — запитую Михайла Ромащенка. Його інститут та Світовий банк — одні з головних координаторів з підготовки і стратегії, і плану заходів.

«Щоб гарантувати водозабезпечення південних регіонів України, передбачено спорудити водопровідні тракти Дунай — Каховка (через Приморське) і Каховка — Маріуполь. Це будуть магістральні трубопроводи діаметром 3000—4000 мм. Водопроводи 2-го порядку споруджуватимуть трубами діаметром 800—2000 мм. Заплановано побудувати систему зрошення в Одеській та Миколаївській областях площею 500 тисяч га, а також систему зрошення у Херсонській, Запорізькій та Донецькій областях площею 350 тисяч га. Найближчим часом одна з компаній Азербайджану розпочне будівництво в Одесі власного заводу з виробництва склокомпозитних труб великого діаметру — до 4 метрів. Передбачено налагодження виробництва насосно-силового обладнання на Сумському заводі «Насосенергомаш».

Про важливість передбачених значних і радикальних інституційних реформ та законодавчого і нормативно-правового забезпечення виконання стратегії повідомив в інтерв’ю «Голосу Америки» в межах візиту в США Роман Лещенко, міністр аграрної політики і продовольства.

«Ми повинні закласти основи реалізації іригаційної реформи. Без цього просто втрачатимемо величезні масиви наших чорноземів. Деградація земель, вітрова, водна ерозія, опустелювання земель — це те, що призводитиме до втрати економічної активності», — цитує пана Лещенка agrarii-rasom.com.ua. І ще дуже цікава інформація, яку неоднозначно сприймають опоненти уряду, що прозвучала з вуст Романа Лещенка: «Цей оператор буде публічною акціонерною компанією з міжнародними стандартами корпоративного управління. Він зможе залучати проєктне фінансування, зокрема через інститути Сполучених Штатів».

Роман Лещенко додав, що Казахстан п’ять місяців тому вже підписав угоду з однією з найбільших іригаційних компаній США і міжурядову угоду на реалізацію проєкту зрошення на 3 мільйони гектарів.

Цікаві факти для роздумів у контексті сказаного «Голосу Америки» Романом Лещенком, повідомляє Кілійське міжрайонне управління водного господарства на своєму сайті: «За даними інвентаризації у 2011 році мережі Дунай-Дністровської зрошувальної системи (ДДЗС), у Татарбунарському районі не поливали взагалі 29,152 тисячі га, а у Саратському — 18,057 тисячі га. Досі ці землі рахуються як зрошувані, але внутрішньогосподарську мережу за останні 20 років не використовували за цільовим призначенням, не обслуговували і не охороняли повною мірою, що спричинило її непридатний стан».

Таку дуже неприємну інформацію для керівництва Державного агентства водних ресурсів підтвердив і Георгій Чиклікчі: «Наше господарство 20 років вважається таким, що його землі поливають. Штатний склад райуправлінь водного господарства 20 років залишається майже незмінним. Насосні станції 20 років не працюють, не подають нам воду, її в каналах і трубах немає, а чотири машиністи на кожній з них і далі вважаються такими, що працюють цілодобово».

А ми бідкаємося, де взяти кошти на розв’язання загрозливих екологічних проблем, чому соціальні питання дедалі складніше вирішувати!

Опір реформам у деяких відомствах уже відчувається

Судячи з проєкту Стратегії розвитку водної політики України — Водної стратегії», яка перебуває на розгляді у відповідних міністерствах і її готують до схвалення Кабінетом Міністрів, наша країна має чимало внутрішніх не використаних можливостей для істотного поповнення держбюджету. І для активнішого розв’язання кліматичних проблем у галузях, які давно вважають лідерами щодо викидів парникових газів, і на реалізацію природоохоронних проєктів, і на поліпшення водопостачання населених пунктів, і на відродження занедбаних або давно знищених зрошувальних систем.

У Водній стратегії, до речі, ідеться про те, чому саме в кишеню держави не потрапляють так потрібні для розв’язання гострих екологічних проблем і проблем природокористування сотні мільярдів гривень.

«Найбільша потенційна проблема нестачі води — її низька цінність порівняно з іншими природними ресурсами — такими, як газ, нафта та ін. Це призводить до відсутності правових, організаційних та фінансово-економічних підстав із забезпечення окупності водних та водозалежних екосистемних послуг, що є причиною відсутності коштів і відповідних робіт з оздоровлення і відновлення екологічних та гідроморфологічних характеристик водойм та ремонту і відновлення ефективності діючих гідротехнічних споруд».

«Ми роками і на всіх рівнях порушуємо питання про гостру необхідність удосконалення платежів за природні ресурси. У цьому плані в нас немає чіткої диференціації, — сказав в ексклюзивному інтерв’ю «Урядовому кур’єру» Михайло Хвесик, доктор економічних наук, професор, директор ДУ «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАНУ». — Для промисловості, вважаємо, треба значно підняти плату за воду, забруднення водойм, викиди парникових газів. Як змусиш великий бізнес всерйоз займатися модернізацією підприємств, якщо нині наш податок на викиди СО2 найнижчий у Європі — 10 гривень за тонну. Треба було вже давно підвищити цей податок до 12—15 євро. І держбюджет отримав би додаткові мільярди!»

Кілька років тому, за словами пана Хвесика, науковці його інституту за дорученням Бориса Патона провели ґрунтовну роботу, розробивши чіткі й аргументовані пропозиції-рекомендації всім владним структурам з удосконалення системи платежів за природні ресурси.

«На одиницю ВВП Україна витрачає утричі-вчетверо більше, ніж країни ЄС. Непродуктивні втрати води сягають 40—50% на зрошенні, в ЖКГ. Тільки за упорядкування плати за воду, надра, забруднення, розміщення відходів — це вже плюс 30 мільярдів гривень до бюджету!»

Але без ухвалення відповідних законів, переконаний академік Михайло Хвесик, жорсткого контролю та значного посилення відповідальності за їх виконання істотно поліпшити екологічну та природоохоронну ситуації в країні буде неможливо.

А саме тут у наших законотворчих, правоохоронних та виконавчих органах найслабкіше місце. Тому не дивно, що існує неймовірний опір, лобіювання інтересів тих, кого влаштовує статус-кво. Уже майже рік у парламенті відбувається відверте протистояння навколо ухвалення проєкту закону №4167 «Про запобігання, зменшення та контроль забруднення, що виникає в результаті промислової діяльності». Він передбачає підняття у кілька разів податку за шкідливі викиди, вимагатиме гривні від власників підприємств за зволікання із модернізацією екологічно небезпечних технологічних процесів та обладнання.

Аналогічна ситуація і з проєктом закону №3091 «Про державний екологічний контроль». Український бізнес кілька разів звертався до влади з вимогою зняти цей документ з голосування. І ось лише 15 липня на позачерговій пленарній сесії Верховна Рада прийняла за основу на повторному першому читанні доопрацьований варіант проєкту довгоочікуваного закону. Інформація вселяє надію. Бо цей документ впливатиме за умови його безумовного виконання на реалізацію багатьох розділів Плану заходів з реалізації Стратегії зрошення та дренажу на період до 2030 року, затвердженого розпорядженням КМУ від 21 жовтня 2020 р. №1567-р. Головне, щоб законопроєкт якнайшвидше ухвалив парламент і він запрацював.

Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»,
Одеська область — Київ

ПРЯМА МОВА

Михайло РОМАЩЕНКО,
доктор технічних наук,
академік НААН,
директор Інституту водних проблем і меліорації:

— Головна мета Стратегії зрошення та дренажу в Україні на період до 2030 року, яку ми сформували разом з експертами Світового банку, — створення ефективного та дієвого сектору послуг зі зрошення та дренажу, що управляється за участю водокористувачів і забезпечує сталість землеробства в умовах змін клімату та сприяє вирішенню стратегічного завдання з розвитку сільського господарства України в напрямі досягнення ним статусу комерційно життєздатного світового лідера з виробництва продовольства.

Роман ЛЕЩЕНКО,
міністр аграрної політики
та продовольства:

— Для реалізації реформи водогосподарської галузі буде створений національний оператор, який керуватиме магістральними каналами, насосними станціями та формуватиме кооперативи водокористувачів — малих і середніх фермерів, які зможуть отримувати державну компенсацію вартості обладнання.