ТРАДИЦІЇ

Цього року одне з найбільших сіл Європи, де вміють берегти звичаї, відзначатиме своє 600-річчя 

Одна з найцікавіших зимових традицій у Космачі припадає на 6 січня — Свят-вечір у гірському селі з понад шеститисячним населенням завжди особливий. Тут, у «келії сонця» (так із санскриту перекладається назва поселення, що розкинулось на  84-х квадратних кілометрах), і справді ясно, сонячно, тепліше, ніж деінде в Карпатах, навіть у ці зимові дні.

Коли на 32 космацьких присілках починають різдвяну пісню понад півсотні гуртів дітей-колядників і дорослих у супроводі скрипки, бубна, баяна й цимбалів, то всі гори довкола теж колядують…

Космацьку колядку не сплутаєш з жодною іншою на Гуцульщині: кожну нову строфу «царі» — підлітки, «короличі» — дорослі чоловіки, «ангели» — дівчатка, одягнені в сонячні червоно-жовто-гарячі строї, починають на «же». «Же дав би вам ПАНбіг здоровля й приплоду, же й почати сей рік в щєсті для усього роду…». Загальновідомою колядою, як то «Нова радість стала…», бува, починають, а рідкісної вміють навіть діти, щоб показати: знають такої, котру ще й сусіди не чули, щоб добре віддячилися за коляду. В хатах, розкиданих по горах, ці різдвяні пісні творилися талановитими гуцулами й передавалися з роду в рід.

Космач з його язичницькими коренями, про що свідчать ритуальні капища на найближчих кичерах, почався задовго до першої письмової згадки про поселення. Новації в традиції пускають помірковано. Ритуал Свят-вечора тісно переплетений ще з дохристиянськими віруваннями. Конопель хоч давно не сіють, та коли гурт дорослих чоловіків-колядників покидає гостинну домівку, то там, де багато жінок в сім’ї, запрошують їх до танцю, щоб коноплі родилися і дівки заміж йшли.

— Втім, що будемо теоретизувати, — раптом спохопився сільський війт, фольклорист, журналіст і краєзнавець, — запрошую до свого помешкання, щоб усе практично й побачили.

Своє скромне подвір’я на присілку Медвежому, де ґаздував ще його батько, голова за традицією прибрав до Різдва чи не першим. Так годиться. Наносив худібці найкращого сіна, псові вломив добрий шмат хліба і влив у миску страви. Треба, пояснив, задобрити Рябка ще й улесливими словами, щоб як бог урожаю і бог тварин Велес обходитимуть обійстя з 6-го на 7 січня, тоді, кажуть, опівночі худоба заговорить людською мовою, тож мають щось добре сказати й про сільського урядника.

Перед тим, як дружина притрусить стіл отавою — зеленим сіном, поставить в кути монети й зерно — на багатство і статки, мак і часник, щоб відлякували злих духів, та, прикривши все це вишиваною скатеркою, поставить на стіл 12 пісних страв і калач, ґазда урочисто вносить солом’яного Дідуха. Так, каже, я колись з батьком робив, потім мій син з дідусем, коли той ще не був удівцем. Удівцеві цей ритуал, що символізує продовження роду, категорично заборонений.

Марія Пожоджукова готувала 12 пісних страв. Сушену садовину на узвар намочила ще вчора, пшеницю на кутю, гриби і буряки для цвіклів (потерті на деруновій терці буряки з хроном) теж зварила завчасу. Заважати її філігранній роботі над варениками, голубцями і «вушками» — закручені вареники з грибами, ми не наважувалися. У дев’яти горшках, як це заведено в космацьких ґаздинь, булькали гарячі страви — запашний борщ, лоскочучи ніздрі запахом білих грибів, закипали сливи для «поливки» — незамінна страва для порятунку печінки і шлунка після ситної вечері та довгого різдвяного посту. Варилася квасоля, риба і мак «на кутю», викладали на тарелі копчені пструги — річкову форель.

Колядує гурт  «царів»-підлітків. Фото Ольги ЛОБАРЧУК 

До ладу  про Дідуха-Лада

Про сніп, заплетений стрічками, який прикрашає кімнату до вечері, розмова окрема. Це вусате диво — поважна дійова «особa» Свят-вечора. Його ще називають Дідухом-Ладом чи Дідухом-Раєм.

— Про нього, — розповідає Дмитро, — все знав у Космачі, а я це записав, старійшина села Дмитро Топузяк. Дідух-сніп — символ найвищого матеріального статку і оберіг. Беруть, як правило, житній, останній, який в’язали на ниві. У нього, за прадавнім ще дохристиянським повір’ям, залазили душі померлих предків. Ґазда тримає його аж до Свят-вечора в клуні, щоб увесь час оберігав землю й худібку від блискавки, граду, бурі і дикого звіра. Як несуть такого Дідуха-Лада з поля, а хтось трапляється на дорозі, то просять: «Благословіт диво вусате, несемо свєта до хати». Відтак Космачем котиться новина: «Дмитро Пожоджуків вже закінчив жнивувати і поніс свєта до хати».

Гуцули — люди щирі. Тож і мені добряче тут поталанило: гостя на Свят-вечір обожнюють і оберігають. А щоб бути їм теж чимсь корисною, запропонувала Дмитрові замінити ґаздиню в ритуалі «поділитися з ближнім вечерею», з якою на Свят-вечір «ходять до бідного і хворого». Це символізує ще й пошанівок своїх предків.

Ми з війтом одноголосно обрали візит до відомої космацької кошельниці, почесної мешканки села, про яку у свій час писала наша газета, Явдохи Дзвінчук-Вінтоняк.

Нещодавно пані Євдокії з нагоди її сторіччя Президент України надіслав вітання, а громада подала документи на представлення найстарішого майстра ліщиноплетіння до звання Заслуженого майстра народної творчості.

Поки дружина війта насипала по ложці святвечірніх страв у новенький, куплений восени на базарі за першу-ліпшу ціну горщик — торгуватися за цю посудину не слід, — виймала зі скрині свічку і рушник, ґазда розповідав про свого найближчого сусіда.

— Якщо наша столітня Явдоха ще кошики плете, — каже він, — то Василь Поляк, з роду бондарів і трачів, у свої 80 будує хати й колиби. Оці поруч триповерхові чвораки — його доньки й старшого сина, молодшому збудував хату на присілку Погір. Як діти й онуки зійдуться до батьківської хати на святу вечерю і заколядують, то чути аж до Яблунова.

Я трохи здивувалася такій гіперболізації відстані. Чому, думаю, сільський голова зачепився аж за сусідню сільраду?

— Таки до самого Яблунова чути? — прискіпуюсь до співбесідника.

— Та це ми влітку в ту сторону 6 кілометрів дороги збудували, то й людям, і відлунню коляди легше туди діставатися, — пояснює напівжартівливо і не без гордості.

Ґаздиня урочисто вручає нам усе, що приготувала для Євдокії й на пошанування предків та старійшин свого і чужого роду. Тепер маємо право до того долучити свої фрукти й цукерки.

Дорогою до Євдокії Дзвінчук-Вінтоняк сільський війт розповідає про знамениті космацькі обійстя. Тут колись мешкав відомий краєзнавець Володимир Шухевич, в тій хаті відпочивав і створив художню школу Олекса Новаківський, у цій вуличці мав дачу кінорежисер і сценарист Олександр Довженко, а там — митрополит Іларіон, в миру — Іван Огієнко. В цих вікнах і нині світиться світло родини пенсіонера Василя Каченюка, вчителя Олександра Кобилянського, настоятеля храму святих Петра і Павла отця Василя Гунчака, директора місцевої школи Юрія Семчука, депутата сільради Ганни Стефанюк. Ми до них не вступаємо, бо самою колядкою справа не завершиться. Гостинні газди запросять до хати і з сільським війтом, директором і депутатом потягнеться розмова про добудову корпусу школи, дитячого садка, Будинку культури. Це найбільше в Україні село на Івано-Франківщині з сімома школами і чотирма храмами з нагоди свого 600-річного ювілею увійшло в обласну програму розбудови соціально-культурної сфери «Писанкове Прикарпаття».    

Поділися  з ближнім

Кілька кілометрів дороги долом і горбами збігає швидко. Минаючи оглядовий майданчик, де колись панство збиралося, щоб винайняти помешкання на відпочинок в карпатській «чаші сонця», прямуємо до хатини Явдохи. До традиційного привітання: «Слава Богу і тому дому» війт промовляє й ті, що годиться до Свят-вечора: «Прошу Вас, Явдосю, на вечерю! Хоч невелика, та приймайте за велику». Сідаємо за її стіл разом з сином. «Велика, велика, — відповідає вона, — абисте, Дмитрику, такі великі в Бога були, як цей дар Божий великий».

Починаємо з ложки куті і, перепросивши газдиню, поспішаємо додому через центр села. Дмитро, який любить земляків не менше, ніж вони його, бо вже вдруге обирають головувати, пропонує потішити декого нашою присутністю: подорожні, мовляв, приносять на Свят-вечір щастя в дім.

Звертаємо в кілька знатних космацьких родин. Дмитро обіцяє незабутні враження, не все одразу розповідаючи про їх найдавніші гуцульські ремесла — мосяжництво, кушнірство, писанкарство, бондарство, різьбарство, виготовлення рідкісних музичних інструментів. Тільки гончарство й кераміку, додає хитрувато, замінили ліпленням фігур зі сиру.

Ось помешкання Тараса Дзвінчука, в його постолах і чересах вся Гуцульщина вбрана. У славних бондарів Андрія та Параски Івасюків купують берилка для зберігання бринзи і колиски для дітей. За їхнім столом зібралися близько сотні осіб — 11 дітей, внуків і правнуків. Але й нас з хати без куті і вареників не пустили.

Заходимо до світлиці сімдесятирічної майстрині Гафії Чорняк. Мій погляд прикипає до старого портрета вусатого пана на стіні. «Впізнаєш, — помічає моє зацікавлення сільський голова, — австрійського цісаря?» Та я його, чесно кажучи, й не бачила ніколи…» «Франц-Йосиф у нас чи не в кожній хаті старожилів пошанований. Був другом Космача. Коли селяни прийшли до нього просити зменшення податків, зацікавився правитель їх барвистим строєм. І так космачан сподобав, що не забув задовольнити і їх прохання. Гуцули, як бачиш, його до сих пір пам’ятають».

Жилося горянам завжди нелегко. Землі мало — ліси й гори, тут навіть колгоспу ніколи не було. Наш екскурс в минуле перериває пані Гафія, демонструючи свою унікальну «вишивану книжку». Такої, додає, немає в цілому світі: кількадесят сторінок з метрового полотна, на якому зразки взорів, підписаних вишитим текстом. Ось ці, додає господиня, добирають на святочні — різдвяні строї.

Дзвінок на мобільний телефон Пожоджукової Марії приводить до тями: в унікальному своїми талантами селі — Свят-вечір має свої непохитні закони. В гостях добре, та мусимо поспішати за свій святочний стіл. Ми тільки тому й встигаємо до неблизького присілка на святу вечерю, що космацькі годинники на три години відстають від загальноукраїнських.

Вечеряємо неквапливо, за традицією ніхто з-за столу не встає, щоб усе і всі в цьому домі були, як нині. До війта завітав чи не найбільший у селі гурт колядників — церковний хор церкви Святої трійці з отцем Ігорем Андрійчуком. Інші колядничі гурти теж дадуть частку коштів «на храм». За кілька років, і як допоможе держава, бо є такий Указ Президента, може, назбирають на відбудову найстарішої дерев’яної церкви Святої Параскеви, яка згоріла. Частину заколядованого дають на «ґілебчину». Це ритуал космацької коляди: у «крайній хаті», де її завершують, святкують і обирають «березу» — ватажка колядничого гурту на наступний рік.

На завершальну забаву колядники приходять з дружинами, яких зазвичай не бачили кілька тижнів, відколи пішли на коляду. Завершальна забава, бува, триває від суботи до неділі і обходиться в кілька тисяч гривень. Горяни вміють працювати і відпочивати, себе показати й інших побачити. Попри своє фольклорне надбання, не проти й з іншими порівнятись. Чекають цьогоріч дитячі вертепи з Дніпропетровська, школярів з Луганська і навіть англійського лорда в гості, який забажав відвідати наші славні Карпати.

ДОВІДКА «УК»

Село Космач, що на Івано-Франківщині, чи не найбільше в Європі — розкинулося на площі  84 кв. км. Має 32  гірські присілки та 6 000 тисяч населення, 8 шкіл, лікарню, пологовий будинок, клуб.

Слово «Космач» мовознавці тлумачать як «Келія Сонця». В космацьких одязі, вишивці, ткацтві, писанці переважають жовтогарячі барви.