29 квітня 2018 року над Севастопольським рейдом яскраво світило сонце. Ось як згадував про події, що відбулися того особливого весняного дня, їх безпосередній учасник — український військовий і громадський діяч, історик та публіцист капітан-лейтенант Військового флоту УНР Святослав Шрамченко (1893—1958) в розділі «Історії українського війська», присвяченому українському флоту. Перше видання опублікував окремими зошитами-випусками в жовтні 1935 року — вересні 1936-го львівський видавець Іван Тиктор. Частина цих брошур зберігається в фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки. Авторську стилістику, орфографію та пунктуацію збережено.

«В год. 16. фляґманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель «Юрій Побідоносець» з наказу команданта фльотою підніс сиґнал: «Фльоті підняти український прапор!»

Опали червоні плахти. На більшости кораблів почулася команда «Стати до борту». На цю команду по-старому, як це було в боєвій Чорноморській фльоті, не розбехтаній ще революцією, стали моряки здовж борту лицем до середини корабля.

«На прапор і гюйс — струнко! Український прапор піднести!»

І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор.

«Розійтись!»

Разом із командою заграли сурмачі. Майже на цілій великій фльоті Чорного моря залопотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища».

Цього дня 105 років тому на кораблях Чорноморського флоту було урочисто піднято українські прапори і командування флоту офіційно проголосило його власністю Української Народної Республіки.

Процес розпочався значно раніше

Однак процес українізації Чорноморського флоту розпочався значно раніше. Велику роль у цьому відіграла Рада Української чорноморської громади, створена у квітні 1917 року. Її очолив директор севастопольської державної жіночої гімназії В’ячеслав Лащенко. До неї увійшло багато старшин флоту, зокрема Володимир Савченко-Більський, Михайло Остроградський, Микола Неклієвич, Вадим Богомолець та інші.

До кінця квітня 1917-го українські ради та гуртки з’явилися майже на всіх кораблях Чорноморського флоту, а також у сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці. Найактивніші ради діяли на лінійних кораблях «Св. Іоан Золотоустий», «Св. Євстафій», «Ростислав», крейсерах «Пам’ять Меркурія» (перейменованому згодом на «Гетьман Іван Мазепа»), «Кагул», «Прут», ескадреному міноносці «Завидний» та в мінній бригаді. А Севастопольський флотський півекіпаж, яким командував підполковник В. Савченко-Більський, навіть мав свій український прапор. За визначенням С. Шрамченка, це була «перша історична українська корогва не лише при новітній українській фльоті, а й у новій українській армії».

Питання українізації військ було одним з головних на порядку денному Першого українського військового з’їзду, що відбувся в Києві у травні 1917 року. У його роботі взяли участь понад 900 делегатів від усіх фронтів та Чорноморського і Балтійського флотів. Згідно з постановами цього з’їзду, особовий склад Чорноморського флоту, понад дві третини якого становили українці, мав надалі поповнюватися тільки ними.

У липні 1917-го український прапор першим підняв ескадрений міноносець «Завидний», а до кінця року національні знамена замайоріли майже на половині кораблів Чорноморського флоту, зокрема на велетенському лінкорі-дредноуті «Воля». Потужний поштовх для цього дало ухвалення в листопаді 1917 року Центральною Радою ІІІ Універсалу, що проголошував створення Української Народної Республіки.

Більшовики скреготали зубами

Проте, як зауважує С. Шрамченко, «стихійний розвиток українського руху в Чорноморській фльоті не подобався, ясна річ, москалям усіх напрямків, особливо соціалістам й большевикам, і вони повели проти нього божевільну агітацію».

Більшовицька пропаганда, що проходила під гаслами класової боротьби, світової революції та пролетарського інтернаціоналізму, сповільнила процес українізації Чорноморського флоту. С. Шрамченко пише: «Тим часом у Севастополі на Чорноморській фльоті кипіло. На одних кораблях повівали червоні прапори, на других — жовто-блакитні, на третіх ще й чорні (анархістів), при чому майже щодня ці прапори змінювалися, бо збаламучені матроси на чисельних мітинґах міняли свої національні переконання з червоних на жовто-блакитні, потім на чорні, потім знову на червоні і т.д.».

Ситуацію ускладнювало ще кілька суттєвих обставин. Після жовтневого перевороту 1917 року Українська Центральна Рада відмовилася визнати центральною державною владою утворену більшовиками раду народних комісарів на чолі з в. леніним та категорично відкинула вимоги отриманого від петроградського раднаркому «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». Тому в середині грудня 1917 року революційні загони з російської території розпочали збройну агресію проти УНР. У грудні 1917 — січні 1918 року більшовики захопили владу на Кримському півострові, внаслідок чого під їхнім контролем опинився і Чорноморський флот.

Та попри всі ці перешкоди розбудова національного флоту тривала. Почало працювати Генеральне секретарство морських справ УНР, згодом перейменоване на Міністерство морських справ, на чолі з Дмитром Антоновичем. У січні 1918-го в Києві відбувся Перший український морський з’їзд, на якому обговорювали питання, пов’язані зі створенням морського флоту УНР. Було розглянуто стан та перспективи розвитку Чорноморського військового і торговельного флоту та служби на ньому, організацію профспілки моряків тощо.

Закон і дійсність

На підставі ухвалених з’їздом рішень 14 (27) січня 1918 року, тобто через кілька днів після того, як ІV Універсал задекларував повний державний суверенітет Української Народної Республіки, Центральна Рада ухвалила Тимчасовий закон про флот УНР. Згідно із цим нормативно-правовим актом, Чорноморський військовий і транспортний (торговельний) флот проголошено флотом Української Народної Республіки. Він мав виконувати обов’язки охорони узбережжя і торгівлі на Чорному й Азовському морях, а УНР перебирала на себе всі зобов’язання колишнього російського уряду щодо утримання Чорноморського флоту та портів. Із моменту ухвалення цього закону всі військові й торговельні кораблі на Чорному й Азовському морях були зобов’язані підняти український прапор.

Цей надзвичайно важливий документ у першій частині стверджував стан, який фактично склався на Чорноморському флоті ще до більшовицького перевороту, й унормовував те, що вже було зроблено на кораблях і в морських фортецях завдяки ініціативі та діяльності національно свідомих моряків і старшин. Однак С. Шрамченко із жалем констатує, що «у другій частині цього закону Центральна Рада, не зважаючи на спротив національних морських чинників, провела такі точки, які ослаблювали першу частину закону; вона касувала примусову воєнну службу на фльоті та ввела добровільне доповнення фльоти на підставах народної міліції. Цю другу частину скасовано за Гетьманату, але вже запізно».

27 січня (9 лютого) 1918 року у Брест-Литовську делегація УНР підписала мирний договір із країнами Четверного союзу. Майже одразу після укладення миру в Україну увійшли німецькі та австро-угорські війська, з допомогою яких уряд УНР сподівався зберегти державність, звільнивши свою територію від збройних формувань більшовиків. У квітні 1918-го до Криму, що, згідно з ІІІ Універсалом Центральної Ради формально не належав до УНР, рухалися підрозділи німецької армії та група військ УНР під командуванням підполковника Петра Болбочана.

Звісно, командування та екіпажі кораблів Чорноморського флоту не могли лишатись осторонь цих подій. Капітан-лейтенант С. Шрамченко згадує: «В половині квітня 1918 року в Морському клюбі скликано нараду з Центрофльоту, органу вибраного колеґіяльно для кермування фльотою, і з командантів усіх кораблів на чолі з контр-адміралами Сабліним (москаль) і Михайлом Остроградським (свідомий українець); там вирішено на випадок потреби переходу боєздатної частини Чорноморської фльоти з Севастополя до Новоросійська приготовити останній порт для цього і з цією метою вислати туди зараз-таки гідрокрайсер «Троян» з цілою комісією під головуванням капітана ІІ ранґи Лебединського.

Але коли 20 квітня полковник Болбочан зі своїми запорожцями поперед німців прорвав фронт червоних банд на Перекопі і 22 квітня захопив ст. Джанкой, 25 — Симферопіль, а Гордієнківський кінний полк з’явився вже того самого дня в Бахчисараї, в Севастополі почалась паніка. Тоді команди обох дреднавтів «Воля» та «Цариця Катерина Велика» рішили, щоб вибрати одне командування фльотою і щоб це командування наказало піднести усій українській фльоті прапор, виконуючи закон-наказ Центральної Ради; хто б не послухав адмірала, то його примусять 12дюймовими гарматами дреднавтів».

22 квітня 1918 року контр-адмірал Михайло Саблін, який став командувачем Чорноморського флоту, після тривалих переговорів з делегацією уряду УНР та врахувавши рішення делегатів команд і настрої більшості моряків, видав наказ по флоту, згідно з яким всі кораблі та портове майно в портах та на узбережжі Криму оголошували власністю Української Народної Республіки. 29 квітня команди більшості кораблів Чорноморського флоту підтримали цей наказ і підняли українські прапори.

Однак подальші обставини — прихід того самого дня до влади в Києві уряду гетьмана Павла Скоропадського, надання М. Сабліним дозволу на виведення з Криму до Новоросійська спочатку більшовизованих кораблів, а потім і його наказ про евакуацію всього флоту — призвели до того, що німецькі війська, вважаючи таку передислокацію порушенням умов мирного договору, взяли під повний контроль ті кораблі Чорноморського флоту, які залишилися в Севастополі під командуванням М. Остроградського і частину ескадри контр-адмірала М. Сабліна, що виконала ультимативну вимогу німців повернутися з Новоросійська.

Уряд гетьмана П. Скоропадського поступово зміг домовитися про повернення інтернованих кораблів Українській державі. Однак наприкінці листопада — у грудні 1918 року Севастополь та Одесу захопили війська Антанти, й УНР остаточно втратила свій морський флот.

Попри це у квітні 1919 року Міністерство морських справ УНР ухвалило святкувати 29 квітня День Українського державного флоту, а всіх учасників тієї історичної події відзначити пам’ятною бронзовою медаллю. Уже після поразки Української революції 1917—1921 років значних зусиль для популяризації цього свята спочатку в міжвоєнній Західній Україні, а потім і в середовищі української еміграції доклав саме капітан-лейтенант Святослав Шрамченко, який справедливо вважав, що «для історії української фльоти цей день 29 квітня 1918 року, коли в годині 16 ціла українська фльота виявила свою належність до Батьківщини, став найвидатнішим днем української державної фльоти і святом Українського моря».

Надія ЛИХОЛОБ,
архівіст І категорії Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки,
для «Урядового кур’єра»