За українською письменницею російського походження міцно закріпилася сумнівна слава «фатальної жінки» і навіть конформістки. Втім, ще Борис Грінченко доводив, що грішно докоряти людині її національним походженням, а заслуги «московки» Вовчок перед Україною значно вищі за внесок більшості її затятих критиків.
Родом — з Козаків
В офіційній біографії Марії Вілінської (таке дівоче прізвище письменниці) вказано, що її мала батьківщина — село
Єкатерининське Орловської губернії. Втім, запис у метричній книзі засвідчує, що згадуваний хутірець входив до парафії села Козаків, де була найближча церква. Отож не випадково у сім’ї Вілінських знали й шанували українські пісні, які нагадували про походження батьківського роду з Київщини.
На жаль, пам’ятна Марії на все життя пісня «Малесенький соловейчик, чом ти не щебечеш» залишиться у щасливому дитинстві, адже вже семирічною дівчинкою майбутня письменниця втратить батька і виховуватиметься в сім’ях багатих родичів. Однак духовна пам’ять роду озветься в душі 16-річної юнки, коли вона на подив ошелешеній тітці відмовить синові заможного поміщика й оголосить про заручини з Опанасом Марковичем — на 12 років старшим за неї засланцем, відправленим на поселення до Орла за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві.
Цей несподіваний Маріїн вибір стане першим гучним скандалом у її біографії. Втім, саме завдяки йому в українській літературі з’явиться Марко Вовчок, а не без впливу збирача «малоросійського» фольклору і дослідника життя простого люду «дядька Опанаса» сформується талант Миколи Лєскова, для якого Маркович був старшим другом і наставником.
В ладу із совістю
У житті кожного не раз постає питання вибору, коли для виправдань компромісу з власною совістю не бракує об’єктивних причин. У зовсім ще юної Марії їх теж вистачало, адже доводилось перейматися майбутнім 10-річного брата Дмитра й матері, фактично доведеної до зубожіння її другим чоловіком-картярем.
Отож неважко уявити, яким подарунком долі для молодої сім’ї, що жила за 15 рублів на місяць, зароблених Марковичем на посаді коректора губернської газети в Чернігові, стало «хлібне» місце у Києві. Посада бухгалтера продовольчої частини Палати державного майна гарантувала 80 рублів на місяць і належність до місцевої еліти. Недаремно хрещеною матір’ю Богдана — єдиного сина Марковичів — стала княжна Варвара Рєпніна, чия доля тісно пов’язана з біогра?фією Шевченка.
Здавалося б, слід лише радіти закінченню негараздів, а натомість у серпні 1854 року глава родини подав рапорт на звільнення. Дослідники єдині в тому, що з початком Кримської війни без того корумповане чиновництво втратило будь-яку совість у гонитві за наживою, а тому чесний Опанас Маркович став білою вороною серед круків, що наживалися на біді народу і держави. Недаремно Віра Аксакова з гіркотою писала про згадувані часи: «Положение — совершенно отчаянное: не внешние враги страшны нам, но внутренние — наше правительство, действующее враждебно против народа, парализующее силы духовные».
Платою за чесність стали злидні: родина переселилася на тодішню далеку київську околицю Куренівку до халупи, в якій двері заміняло рядно. Та, попри все, це був один з найщасливіших періодів у житті Марії Маркович — вона спілкувалася з українськими міщанами і селянами, збирала фольклорні матеріали, а головне — жила в ладу з власною совістю. За одностайним визнанням дослідників, цей час став найкращою школою для майбутньої письменниці як в освоєнні живої української мови, так і в вивченні життя й побуту простого люду, який під її пером чи не вперше на теренах Російської імперії постав не об’єктом «панської жалості», а самостійною і самодостатньою силою.
«Моя ти доне!»
Про працевлаштування Опанаса Марковича молодшим викладачем географії в немирівській гімназії, де його оклад став утричі меншим, ніж був у Києві, та про відіслані Пантелеймонові Кулішу до Петербурга перші оповідання Марії Маркович добре відомо кожному не байдужому до історії. Натомість не гріх нагадати про тодішні враження першого видавця творів Марка Вовчка: «Диво! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Тут немає вигадки, все розказано так, як було, але яка мова! Які форми! Ось це етнографія! Так потрібно розповідати про народ! Одні лише пісні кращі цих речей!»
Поява перших творів Марка Вовчка збіглася з поверненням Тараса Шевченка із заслання та справжнім бумом популярності його віршів, які захоплено декламували навіть у великосвітських салонах. Втім, на запитання Івана Тургенєва, чиї твори слід читати, щоб якнайшвидше оволодіти «малоруською» мовою, Кобзар відповів: «Марка Вовчка! Він один володіє нашою мовою!»
Великий Тарас ще до особистого знайомства з фактично письменницею-початківцем організував збір коштів серед друзів на придбання гідного таланту провінціалки коштовного подарунка — золотого браслета. Втім, набагато ціннішим даром став присвячений Марку Вовчку та співзвучний її творчості вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»).
Завдяки ще одному твору Шевченка — «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859» — ми знаємо дату їхньої першої зустрічі. Варто ще раз перечитати цей вірш із зворушливими зверненнями «Моя ти зоренько святая» та «Моя ти доне!», щоб усвідомити, яким безцінним даром для змученого тяжкою неволею поета стала поява «сили молодої» в образі Марії Маркович.
Далеко не всім відомо, що перше після повернення Шевченка із заслання видання «Кобзаря» теж має присвяту «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859», а на подарованому письменниці екземплярі книжки автор написав: «Моїй єдиній доні Марусі Марков[ич] і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».
Втім, ще в Немирові Марія Вілінська пише як російськомовні «Рассказы из народного русского быта», так авторські переклади своїх знаменитих «Народних оповідань». Промовистий факт, що навіть епохальна як для української, так російської літератур повість «Інститутка» вперше побачила світ у… російському перекладі Івана Тургенєва. Лише за два роки в альманасі «Основа» нарешті надрукували першоджерело мовою, якої, на переконання царських сатрапів, «нєт і бить нє может». Не дивно, що аж до 1902 року твір, що, на думку Івана Франка, є «перлиною української літератури», перевидавався лише у закордонній Галичині.
Отож, коли основоположник анархізму князь Петро Кропоткін писав, що «вся образованная Россия упивалась повестями Марко Вовчок и рыдала над судьбой ее героинь-крестьянок», насправді йшлося про російськомовні переклади (в т. ч. авторські) та про українських селянок. Не менш показово, що ідейному попередникові батька Махна запали в душу саме твори нашої землячки, адже, як свідчить Проспер Меріме, «оповідання Марка Вовчка дуже сумні. Однак я відчув у них властивість спонукати рабів потрошити своїх панів».
Та чи не найкраще глибинну суть творів української письменниці висловив російський критик Дмитро Писарєв: «Малороси і за своїм народним характером, і за своїм історичним минулим не здатні і не схильні до кріпосної залежності. Не можна краще похвалити народ, ніж сказати про нього, що він не піддається поневоленню. Це значить — усвідомлює свої людські права і не дозволяє ображати свою людську гідність».
У творчості — оповідання, в житті — романи
Твори Марка Вовчка ще за життя автора стали надбанням світової культури, тим самим пробуджуючи інтерес до України й українців. У свою чергу величезна популярність романів Жуля Верна на теренах Російської імперії великою мірою зумовлена перекладацькою діяльністю саме нашої землячки, перу якої належить щонайменше 15 перекладів романів видатного француза. Не менш вагомі заслуги Марка Вовчка у становленні руху, який нині дістав назву гендерного.
Власне, найбільша частка докорів і звинувачень на адресу письменниці — за її численні романи з видатними особистостями й молодими коханцями. Втім, і на творчій ниві, і в особистому житті ця жінка просто вміло зрівнялася із сильною статтю. Більше того, недоброзичливці чомусь забувають, що саме літературною працею Марко Вовчок заробляла на власне життя і фактичне утримання більшості своїх цивільних чоловіків. Не менш очевидно, що фактично заборонена в ті часи українська література не могла служити джерелом існування навіть найвидатніших письменників.
Утім, ще Тарас Шевченко писав: «Пусть Марко Вовчок пишет хоть по-самоедски, — лишь бы в его писаниях была правда». Не менш чесна оцінка її творчості в листі Михайла Павлика до Івана Пулюя: «Найголовніша хиба її — коли це взагалі хиба жінки!— страстність, але ця хиба нітрохи не заперечує її літературні заслуги».
Звісно, російськомовні переклади й оригінальні твори Марка Вовчка (до речі, досить вагомий її внесок у французьку літературу, насамперед зумовлений величезною популярністю повісті для дітей «Маруся») варті значно більшої уваги в історії російської культури, ніж їм відводиться нині. Втім, українцям значно важливіше, що, за образним висловом Івана Франка, «не було ще в нас такого, хто б писав вірші такі, як писав Шевченко, або хто б підхопив секрет незрівнянної мелодійності прози Марка Вовчка», яку, додамо вже від себе, не передадуть навіть найдосконаліші іншомовні переклади.
Ми в Google+