Чутки про те, що в Києві подорожчає проїзд у міському транспорті, поширюються давно. Нині вже достеменно відомо, що це станеться в лютому. Причин для здорожчання — хоч відбавляй. Галузь неприбуткова і ледве виживає. Грошей не вистачає ні на зарплати (через заборгованість під кінець  року був страйк трамвайників), ні на запчастини, ні тим паче  на придбання нового рухомого складу. А все через те, що,  мовляв, з 2008 року не піднімали тарифи. До того ж возять армію пільговиків, за яких держава вповні не компенсує кошти з бюджету.

Інших причин зазвичай не називають, хоча вони і не менш вагомі, ніж перелічені. Скажімо, доходи від реклами у метро, яких досі ніхто так і не підрахував. Як і кількості коштів, що осідають у кишенях корупціонерів. Днями громадські активісти оприлюднили астрономічні цифри зловживань, але правоохоронці цим не зацікавилися.

Натомість щодень чуємо про нагальну потребу підвищувати тарифи. І це попри те, що зарплату ніхто не підвищував, а здорожчання комунальних послуг, предметів першої необхідності та продуктів перевело колишніх «середнячків» у категорію малозабезпечених. То, може б, варто, крім уже випробуваного, але невиправданого підняття тарифів, шукати й інші шляхи переведення «Київпастрансу» у прибуткове підприємство?

Здорові пропозиції є й у самих транспортників, й у пасажирів та громадських організацій. Розпочнемо з тих проблем, розв’язання яких не потребує надзусиль. Скажімо, хто перешкоджає «Київпастрансу» чи міській владі підрахувати кількість пільговиків, щоб достеменно знати, яку суму з бюджету мають відшкодовувати перевізникам? Або врешті зрозуміти, що живемо не за часів СРСР, де більшість городян (у нашому випадку киян) працювала у кілька змін на заводах, а в місті чиновників, працівників приватних (переважно невиробничих) компаній та обслуговуючого персоналу. Вони на роботу і з роботи їздять пізніше, точніше, в той час, коли комунальний транспорт повз натовпи на зупинках прямує колонами в депо.

З розкладом у «Київпастрансу» не зрозуміло що діється. Коли бачиш вервечку машин з різних маршрутів, які прямують тією частиною шляху, яку дублюють, думаєш: випадковість. Насправді це такий графік, за яким одна за одною машини виходять з кінцевої зупинки, згодом створюють ще більшу колону з тими, що приєднуються до них з інших напрямків на шляху до метро. Якщо пасажир пропустив таку вервечку — стояти йому на зупинці від 15 до 40 хвилин (усе залежить від того, на яку пору доби припала поїздка).

Чекати стільки часу люди, які працюють, звісно, не будуть. Свої гроші вони несуть у приватну маршрутку, а на комунальний транспорт очікують хіба що пенсіонери та інші пільговики. З тих небагатьох, хто міг би заплатити, далеко не всі це роблять. Контролерів на маршрутах давно не видно, а кондуктори, які нібито також контролери, нічого ні в кого не перевіряють, а як проповідники ходять салоном, повторюючи: «Сплачуйте за проїзд».

Не дають доходу й зупинки комунального транспорту, точніше, кіоски, які там стоять. Вони не належать «Київпастрансу». Реалізуючи переважно сигарети та напої, зокрема й алкогольні, вони лише додають проблем прибиральникам: територія зупинок всуціль закидана недопалками та пляшками.

Однак жодну з перелічених проблем ніхто не чіпає. Шукають вихід деінде. Скажімо, у Києві заради економії зняли з маршрутів нібито зайвий рухомий склад, а деякі маршрути взагалі скасували. Мовляв, вони дублювали один одного. Якщо це справді так, то навіщо їх відкривали? Навіщо на найпопулярніших маршрутах комунального транспорту оголошували тендери для приватного?

І все-таки де в чому «Київпастранс» та місцева влада таки мають рацію. Приміром, у спонуканні до перегляду законодавства щодо пільговиків. Возити таку кількість пасажирів безплатно справді збитково. До того ж важко зрозуміти, чому, приміром, безкоштовним проїздом користуються правоохоронці, але цього позбавлені журналісти. Одні й інші не сидять за робочим столом, однак хтось витрачається на проїзд, а хтось ні. Чому безплатно їздять усі пенсіонери? Адже постаріти — не заслуга перед суспільством. Заслуга — заробити пільгу: мати 25 чи 30 років стажу. Навіть категорія чорнобильців, до якої Київ не потрапив лише через те, що тут на момент аварії проживало 2,5 мільйона людей, не мала б залишатися недоторканною. Пільгами свого часу сипали, як із мішка, але нині не всі забезпечують. То, може, з огляду на теперішній стан справ у країні варто залишити тільки гарантовану частину, не перекладаючи цей тягар на плечі решти громадян?