Стрибкам на батуті як повноправному олімпійському виду спорту всього 16 років. Хоч перший чемпіонат світу, який зібрав у Лондоні представників 12 країн, було проведено ще 1964-го.
Цього року в Миколаєві на базі власних напрацювань тренер Володимир Горжий заснував школу батута, яка згодом виховала багатьох чемпіонів Європи, світу, Олімпіад.
Чому ж спіткала така невдача в Ріо-де-Жанейро? Про це розмовляємо з представницею знаменитої в Україні та Європі школи родини Горжий суддею міжнародної категорії, тренером зі стрибків на батуті Тетяною Шуйською-Горжий, з якою несподівано зустрілися в моєму рідному Дрогобичі.
— Пані Тетяно, якими вітрами?
— Приїхала до подруги трохи відпочити. І зустріла не тільки вас, а й юного спортсмена-батутиста Володимира Мазурика. Бачила його на всесвітніх змаганнях в Одесі й Данії 2015 року. Школу в Дрогобичі очолює заслужений тренер України Роман Веклюк.
— Школа Горжиїв поширюється на всю країну?
— Головне, що долучається до цього виду спорту, який має власне обличчя в Європі, талановита молодь.
— Знаю, що ваші батьки-тренери Володимир і Людмила Горжиї підготували понад 50 чемпіонів та призерів різних міжнародних змагань, які здобули на них 180 медалей, з них 86 золотих. Чому на цьогорічній Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро ми не показали високих результатів на батуті?
— Нашу країну серед 17 інших після складних відборів на міжнародних турнірах представляла талановита спортсменка з Харкова. Вона підготувала програму найскладнішої проби — 150 одиниць, з подібною перемогли канадка і білоруска. Але наша спортсменка стала аутсайдером, бо не змогла через брак коштів в Україні випробувати свою нову програму, як це зробили суперниці, обкатати її на міжнародних змаганнях перед Олімпіадою.
Центр на початку 2000-х перенесли з Миколаєва і призначили іншого головного тренера одразу після того, як батько виступив проти корупції в цьому спортивному середовищі. Комплекс не було повністю оснащено. А в Харкові матеріальної бази підготовки батутистів, по суті, нема. Обіцянку ще в 2004 році профільного міністерства збудувати належний під Києвом, у Кончі-Заспі, забуто.
— Наскільки мені відомо, у 2000 роках батут був, на Львівщині зокрема, в опалі. Чому?
— Насправді тільки в 2000-му, після столітніх прислуговувань іншим видам мистецтва і спорту, стрибки на батуті стали самодостатнім олімпійським видом спорту.
На Львівщині доволі успішно розвивалася школа батута. Є університет фізкультури і спорту, працював талановитий тренер Володимир Яковенко, його спортсменки на той час входили до складу збірної України, він потрапив, як ви висловилися, в опалу через трагічний нещасний випадок. За недотримання строгих правил безпеки здібна спортсменка (це було в середині 1970-х) приземлилася на шийний відділ хребта, зазнала серйозних травм.
— Це, мабуть, укотре доводить, наскільки відповідальна праця тренера. Ви не боялися піти стопами батьків?
— Приросла до батута. Шестирічною батьки відвели мене в секцію спортивної гімнастики. Але там я протрималася рік. Семирічною, вже займаючись батутом, захопилася плаванням.
Спорт і батьки виховували строгу дисциплінованість, тож я не змогла ухилитися від ухвали сімейної ради, яка вирішила, що, крім спорту, маю опанувати й інші професії. Навчалася у Миколаївському педагогічному інституті на факультеті історії та англійської мови, що стало в пригоді і в спорті.
Коли на якийсь час залишилася без спортзалу, зрозуміла, як магічно мене тягне до нього. Після інституту працювала у школі №36 вчителем англійської мови і водночас тренером зі стрибків на батуті, тепер — у Миколаївському вищому училищі фізичної культури.
— То яка ваша основна професія?
— Я вчитель історії та англійської мови, тренер.
— Що головне для того, хто вирішив обрати батут?
— Природний дар координації рухів, бути спроможним легко керувати своїм тілом, стрункість.
— А як стають суддями міжнародної категорії? Мало значення, що у вас за плечима, крім вищої освіти, велика школа батьків і база їхніх заслуг?
— Спортивними суддями стають фанати своєї справи і вчаться все життя. Важливі й родинні напрацювання: відповідне коло спілкування з дитинства, знання всіх непростих нюансів життя й побуту спортсменів, уроки батьківської школи, які тривали щохвилини.
Щоб отримати міжнародну категорію у стрибках на батуті, здобула спочатку національну. Брала участь у суддівстві на всеукраїнських змаганнях, згодом — суддівські курси Міжнародної федерації гімнастики у своїй спеціалізації.
Перші міжнародні курси пройшла 1994 року в Києві у бельгійського фахівця з технічного комітету Бен Ван Вайнберга. Мені пощастило бути і студенткою, і перекладачкою. Відтоді була суддею на 12 чемпіонатах світу. 2000 року на конгресі Міжнародної федерації гімнастики мене обрали до складу технічного комітету зі стрибків на батуті від української Федерації гімнастики. А нещодавно переобрали.
— Це все дає вам відчутну матеріальну сатисфакцію?
— Загалом моральну, відповідне спілкування, змога побачити світ, професійне зростання. Добові за відрядження на міжнародні змагання —18—27 євро, в Україні — 30 гривень. Судді працюють на громадських засадах. Однак якщо національна команда не привозить власного судді, штраф — 55 тисяч євро.
— Тоді де заробляєте на хліб насущний?
— Я тренер-викладач Миколаївського вищого училища фізкультури.
— Із зарплатою…
— Вісім тисяч гривень.
— Олімпіада в Ріо-де-Жанейро яка у вас за рахунком?
— Четверта. Як член технічного комітету працювала у суддівстві на чотрирьох.
— Які враження вона залишила? Можете порівняти з іншими?
— Кожна олімпіада своєрідна, бо має вплив культури тієї країни, яка проводить спортивний турнір, на спортивну спільноту, вболівальників. У Ріо-де-Жанейро було дуже колоритно. Зі спортивним оснащенням нам поталанило: зал для проведення змагань зі спортивної жіночої та чоловічої гімнастики, стрибків на батуті та художньої гімнастики був найкращим. Інші споруди ледь закінчені. В олімпійському парку частина доріжок, які мав покривати асфальт, — просто земля, зафарбована в зелений колір. Великі відстані між об’єктами.
Помітний великий контраст між будівлями на березі океану та помешканнями пересічних жителів столиці. Їхні домівки нагадують наші двоповерхові гаражі, що тягнуться на багато кілометрів. Мало хто з місцевих розмовляє англійською.
— Щодо допінг-скандалів, якими запам’ятався цей спортивний турнір. Такі тестування справедливі?
— Знаю, що таке система АДАМС: спортсмени повинні задокументовувати кожен свій крок за рік, всі ліки, які вживають. Кілька порушень у веденні такого щоденника можуть стати підставою для дискваліфікації.
Я збентежена новою інформацією про ВАДА. Засуджую хитрування у здобутті перемог за допомогою допінгу будь-якої країни, хотіла б, щоб усі спортсмени були в рівних умовах. Інакше сьогодні до одних несправедливі, завтра — вибірково до інших. Це як снігова лавина, яка душить спорт, суть його змагальності. Зрештою нівелює ціну перемог і стимули до праці та чесної боротьби.
— Що у вашому розумінні чистий спорт — від допінгу, політики, меркантильних інтриг?
— Стрибки на батуті все-таки суб’єктивний вид спорту. За останні шість років внесено багато технічних змін, завдяки чому стало більше об’єктивності в оцінці спортсменів. У стрибках на батуті немає залаштункових війн, політичних нашарувань, можливо, завдяки молодості цього виду спорту і олімпійському списку.
Судді, які оцінюють техніку, — живі люди. Фейсбук має вплив на їхні рішення: де одна десята, а де дві суб’єктивності. Це як гіпноз. Мимохіть впливає інформація, що з’являється про будь-якого спортсмена: як готується, яка команда його підтримує. Одне слово, ніби й щось далеке, та цього достатньо для впливу на суддів на підсвідомому рівні. А ще має значення, наскільки суддя сам пройшов горнило від юніора до зрілих перемог, побував, як кажуть, у шкурі переможця й аутсайдера.
— Яка ситуація вам найбільше запам’яталася на тій чи тій олімпіаді?
— На Олімпіаді в Пекіні 2008 року спортсмен з Німеччини Хенрік Штехлік на зупинці десятого елемента перебував дуже близько до обкладинок на батуті, доторкання до них призводить до переривання оцінювання вправи. Суддя був упевнений, що спортсмен доторкнувся, тож не зарахував останнього стрибка. Хенрік не вийшов у фінал. Тільки згодом знайшли відеозйомку згори й побачили: контакту з обкладинками не зафіксовано. Було прикро не лише спортсменові. Урок: якщо не певен, вирішуй на користь спортсмена — спокійніше спатиметься.
— Скільки доводилося стикатися зі світом спорту, завжди чую, що тренери і спортсмени скаржаться на несправедливість суддів. Може, настане час, коли судитимуть роботи?
— Можливо. Але робот не оцінить творчості спортсмена, моральної складової перемоги. Гадаю, навіть поруч з роботами має бути людина з її емоційним абстрактним мисленням, десятиліттями набутим досвідом
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна ШУЙСЬКА-ГОРЖИЙ. Народилася 1969 року в Миколаєві. Закінчила факультет історії та англійської мови Миколаївського педагогічного інституту.
Педагог, спортивний тренер. Із семирічного віку займалася гімнастикою і плаванням, а під керівництвом батьків — стрибками на батуті.
Суддя міжнародної категорії з понад 20-річним досвідом, працювала в суддівському складі на чотирьох олімпіадах і 12 міжнародних змаганнях, член Міжнародної федерації гімнастики.
Ми в Google+