В Україні розпочався процес очищення влади, названий люстрацією. Коли країни посткомуністичної Східної Європи переживали подібні процеси, їхню болючість для суспільства визнали очевидним фактом. Про те, як це відбувалося в Європі, нам розповідає фахівець у галузі філософії права, доктор юридичних наук Тетяна Занфірова.
— Тетяно Анатоліївно, яка передісторія люстрації і як, на ваш погляд, її слід проводити?
— Варто почати з визначення самого терміна «люстрація». Це слово означає політичну форму легітимації нового державного режиму (демократичного чи тоталітарного). Здійснюється вона не обов’язково в строгих юридичних рамках, оскільки її мета переважно має характер ідеологічного протистояння нової правлячої еліти та еліти, що йде з історичної сцени, переживши політичне банкрутство через неефективне управління суспільством.
У країнах колишнього соцтабору люстрація відбувалася за допомогою законодавчих заходів і практики ізоляції від апарату управління, правоохоронних органів, установ системи освіти тих осіб, які не відповідають політичним, релігійним та іншим критеріями. Судові процеси й масові звільнення осіб, що мали в минулому зв’язки зі службою безпеки, були покликані продемонструвати прагнення нової влади інтегруватися в Європу.
— Мабуть, для України, як і для будь-якої іншої держави на пострадянському просторі, найважливішою є проблема наявності корупції. Як із нею боролися в інших країнах?
— Почнімо з усвідомлення суті. Скажімо, всім відомо, що таке корозія. У школі на уроках хімії розповідали, що метали кородують під впливом вологи і кисню. Якщо, приміром, залізо помістити у вологе середовище, почнеться корозія. Корупція в найпростішому сенсі — аналогічний процес. Адже для корупції, як і для корозії, потрібна та ж сама «волога невизначеність», розмитість стандартів, неоднозначність використовуваних суб’єктами права норм. Коли людина стоїть на твердому ∂рунті норм моралі й права, вона подібна до заліза у сухій атмосфері. Тож для подолання корупції потрібно міняти не людей, а їхні моральність і правову культуру. Держава може вдаватися до люстрації хоч щороку, та проблема у тому, що чиновників спонукає до цього.
Якщо головний напрям реформаторської діяльності — це зниження корупції, потрібно, щоб корумпованих чиновників притягнули до кримінальної відповідальності, а не люстрували. Для цього слід змінити законодавство про працю.
Необхідні ефективні механізми боротьби з корупцією — як превентивні, так і каральні. Йдеться про нове розуміння професійної етики державних службовців, систему фінансових декларацій з кримінальною відповідальністю за подачу неправдивих декларацій. Суспільство має усвідомити, що люстрація в жодному разі не повинна перетворитися на помсту. Про це варто нагадати й тим, хто бажає люструвати колишніх посадовців. І зовсім не тому, що не потрібно піднімати архіви і згадувати про злочинні діяння. Просто робити це слід передовсім задля себе. Тільки зріла свідомість розуміє: перебування при владі вже саме по собі дає змогу скоїти будь-який злочин, безвідносно до посади, рангу чи звання. І тільки політично свідома еліта розуміє, що й вона не убезпечена від помилок і промахів. Можливо, через власну упередженість колись і їй доведеться нести відповідальність. Саме тому правильними в нинішній ситуації в Україні були б заклики не до помсти і політичної розплати, а до прозріння, покаяння і прощення, заклики до діалогу і громадянської згоди. Це показало б, що судді перебувають на висоті моральності, а не виступають примітивними виконавцями замовлення й каральними підрозділами.
Ось уявіть собі (і нехай подумки це зробить кожен), що ви — Президент України. Перед вами абсолютно однакові люди, кожен з яких прагне рядитися в різні маски, щоб отримати потрібну йому посаду, доступ до бюджету тощо. Цей маскарад закінчується, щойно завершується процес роздачі портфелів. Далі починаються корупційні схеми. Питання: чому? Як у Європі борються з корупцією?
— Так, слушне запитання для розуміння того, що відбувається. Чи існує взагалі оптимальна модель люстрації?
— Річ у тім, що європейська правосвідомість побудована на концепції природного права. Так, у Декларації прав людини сказано, що «кожна людина для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обгрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення має право (на основі повної рівності) на те, щоб її справу було розглянуто прилюдно і з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом». І далі: «...Обвинувачений у скоєнні злочину має право вважатися невинуватим доти, доки його винуватість не буде встановлена в законному порядку під час прилюдного судового розгляду, за умови забезпечення всіма можливостями для захисту».
Головне, що нікого, відповідно до ч. 2. ст. 11 декларації, «не можуть засудити за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не можуть також накладати покарання тяжче, ніж те, яке могло бути застосоване на час, коли злочин було скоєно».
У 1996 році Парламентська асамблея Ради Європи сформулювала основні принципи, яких має дотримуватися будь-який закон про люстрацію в посткомуністичних і країнах Східної Європи. Крім того, асамблея запропонувала низку конкретних «Рекомендацій щодо забезпечення відповідності вимогам держави, заснованого на верховенстві права, законів про люстрацію і аналогічних адміністративних заходів». Ось найактуальніші з них:
1) люстрацію має адмініструвати спеціально створена незалежна комісія, що складається з видатних громадян, номінованих главою держави і схвалених парламентом;
2) її не можна використовувати як покарання, відплату або помсту; покарання може бути винесено тільки за минулу злочинну діяльність на підставі Кримінального кодексу та відповідно до всіх процедур і гарантій кримінального переслідування;
3) люстрацію потрібно обмежити посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що особа, яка обіймає певну посаду, може становити небезпеку для прав людини чи демократії. До таких належать призначувані державні посади відповідальних за розробку або виконання державної політики та процедур, що стосуються внутрішньої безпеки; або призначувані державні посади, на яких можуть бути замовлені або вчинені порушення прав людини — такі, як у правоохоронній службі, службі безпеки та розвідки, суді та прокуратурі;
4) люстрація не стосується виборних посад, якщо тільки кандидат на виборах сам цього не вимагає — виборці мають право обирати кого їм завгодно;
5) дискваліфікація на основі люстрації не може тривати більш як п’яти років.
У жодному разі людину не можуть люструвати без повноцінного правового захисту. Мають обов’язково надати адвоката, змогу протистояти і оскаржувати докази, що використовують проти неї, доступ до всіх обвинувальних і виправдувальних доказів, можливість надати свої докази, мати відкриті слухання за запитом і право на апеляцію в незалежний судовий трибунал.
Зауважу, що посадові особи подають люстраційні декларації, в яких зазначають наявність чи відсутність підстав для звільнення або які відповідні посади вони обіймають в органах державної влади, місцевого самоврядування, держпідприємствах, установах і організаціях. Уявіть, прийшли до вас і кажуть: «Ну, наговори що-небудь на себе, бо інакше ми самі це зробимо». Кричуще порушення презумпції невинуватості і порушення базового конституційного права, згідно з яким ніхто не може свідчити проти самого себе.
— То чи узгоджений ухвалений Закон «Про очищення влади» з принципами права, викладеними у загальній декларації прав людини?
— Кінцева його версія обмежує право для високопосадовців режиму екс-президента Януковича обіймати посади в органах державної влади на 10 років, для решти — 5. У новому законі (на відміну від редакції першого читання) до осіб, яким заборонено обіймати державні посади упродовж 10 років через те, що вони їх обіймали за президентства Януковича, було додано значно більше категорій посадовців. Зокрема це стосується осіб, які сукупно працювали на посаді (посадах) не менше року з 25 лютого 2010-го по 22 лютого 2014 року.
— У законі зазначено доволі широке коло посадових осіб, однак чи не вважаєте ви, що така «широта» може бути формальною?
— Саме про формалізм і йдеться. До речі, це і вирізняє ухвалені в Україні закони, які надто часто виходять декларативними і бездіяльними. І це знову до розмови про корупцію. Саме формалістичне ставлення до закону породжує підміну законності політичною доцільністю. Питання ж не в тому, щоб діяти за законом. Питання в тому, чи закон правовий, щоб бути дієвим?
— Так можна забракувати будь-який нормативний акт. Але ж очищення влади треба з чогось починати. У Польщі й Німеччині приміром ці хворобливі трансформації пережили…
— У нас іноді складається дещо ідеалізоване уявлення про те, що відбувається за кордоном. Ми почасти наївно вважаємо, що вони там приймають якісь екстраправильні закони, й люди раптом автоматично стають лібералами, демократами і конституціоналістами. Це ті, хто вчора голосував за комуністів та інших лівих. Не можу не згадати слова В. Гавела, який свого часу сказав, що ми всі — частка комунізму, ми всі голосували за комуністів; вони отримували переважно 99,99% наших голосів. Про це варто нагадати й тим, хто справді хоче люструвати колишніх посадовців: якщо вони й раніше стояли на позиціях справедливості, прав людини, законності, свободи і рівності, зараз їм немає потреби зводити рахунки.
Ви, до речі, згадали про Польщу й Німеччину. Мабуть, варто нагадати те, як відбувалася люстрація в цих державах. У Польщі активіст «Солідарності» член парламенту Б. Геремек стверджував, що люди Східної Європи мусять зробити вибір між Нюрнбергом і постфранкістською Іспанією, «що закрила двері за минулим». Я повністю погодилася з думкою про те, що політика ненависті нормальна для тоталітарних режимів і залишається нормою відразу після їх падіння. Однак нині в Україні настав час вирішити, чи готові ми навчитися політики компромісу.
— Але ж держапарат Польщі люстрували, чи не так? І там теж колишніх комуністів змушували визнати свою причетність до злочинів проти людяності?
— Не заперечуватиму. Певне, так воно і було. Щоправда, з повним дотриманням норм міжнародного права. У 1992 році радикальні антикомуністи сформували уряд на чолі з Ольшевським і оприлюднили список агентів-колабораціоністів. У цьому списку були імена президента, багатьох його помічників, лідерів інших партій, створених на основі «Солідарності». Список той підготували поспіхом, з порушенням резолюції Сейму (пізніше визнаної Конституційним трибуналом Польщі неконституційною). Згідно з результатами опитування громадської думки, більшість польського населення підтримало ідею оприлюднення імен агентів таємної поліції, проте швидко втратило інтерес до цієї проблеми.
З огляду на це не можу не згадати слова Макса Вебера, який казав, що держава, щоб бути виправданою у використанні примусу, має використовувати спочатку всі можливості для переконання. У нас же виходить з точністю до навпаки: спочатку ухвалюють якийсь нормативний акт, а потім кажуть: «Це ж закон, його ж треба виконувати». Слабка аргументація! Невже немає можливостей для діалогу з зацікавленими групами громади? Така можливість є завжди. Ось чому варто подумати над тим, як уникнути крайнощів, щоб потім не довелося каятися.
— Нині часто порівнюють люстраційні процеси в Україні з тим, що відбувалося в країнах Балтії. Наскільки це доречно? Адже Україна — це не Естонія й не Литва ні за кількістю населення, ні за рівнем його однорідності…
— Основна проблема для нас — несвоєчасне ухвалення законів. А потім є намагання наднормативно прискорювати й ухвалювати екстраординарні закони. Український проект закону про люстрацію писали через 20 років після того, як аналогічні закони стали чинними в Чехословаччині, Угорщині й Польщі.
Наздоганяючи згаяний час, українські законодавці спромоглися зробити варіант закону про очищення влади значно ширшим за кількістю суб’єктів люстрації, ніж будь-який із законів у сусідніх країнах. У Європі насамперед думають не про покарання «колишніх», а про те, як створити умови для того, щоб не повторювалися подібні злочини. Як на мене, українці повинні перейняти такий підхід до справи.
Вадим ПЕТРОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна ЗАНФІРОВА. Народилася 1959 року у селищі Михайлівка Запорізької області. У 1981 році закінчила Дніпропетровський держуніверситет за спеціальністю «історія», в 1998 році — Запорізький інститут державного та муніципального управління за спеціальністю «правознавство».
Доктор юридичних наук (за спеціальністю «філософія права»), професор кафедри трудового, земельного та господарського права. Заслужений юрист України.
Ми в Google+