Трагедія блудного сина

145 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ СКРИПНИКА

ПОСТАТЬ. У резолюції ХІІ з’їзду Компартії України, що відбувся 1934 року, зазначено, що пам’ятний українцям з інших причин 1933-й «був роком розгрому націоналістичної контрреволюції, викриття і розгрому націоналістичного ухилу на чолі зі Скрипником».

Нині мало хто знає, ким була людина, знищенням якої так пишався більшовицький режим навіть у трагічний період Голодомору з його мільйонами безневинних жертв. На перший погляд, ідеться про своєрідного «вірного ленінця», якого в царській імперії 15 разів заарештовували, сім разів відправляли в заслання загалом на 34 роки, а під час першої російської революції 1905 року навіть заочно засудили до смертної кари. До речі, у написаній американським журналістом Джоном Рідом книжці «Десять днів, що приголомшили світ», яка є об’єктивним репортажем очевидця про жовтневий більшовицький переворот 1917 року в Петрограді, прізвище Скрипника згадують десятки разів. Натомість ім’я Сталіна зустрічається двічі — у переліку членів Раднаркому та під текстом внесеної до твору «Декларації прав народів Росії», підписаної наркомом у справах національностей і майбутнім тираном.

Не дивно, що саме Скрипника за наказом Леніна відрядили до України як найбільш довіреного і вмілого більшовицького емісара-українця. Не зайве нагадати, що уродженець Донеччини і правнук страченого за участь у Коліївщині козака в юності захоплювався віршами Шевченка і навіть вперше опинився в місцях віддалених за український сепаратизм. Саме там він потрапив під вплив більшовиків з їхніми казочками про братство всіх народів, яке обернулось «руським міром» із диктатурою старшого брата.

На противагу тиражованим за часів СРСР міфам про переможну ходу Жовтня колишньою царською імперією, мемуари Скрипника чесні і відверті: «Тільки спираючись на червоноармійські загони, що прийшли з Петрограда та Москви, всеукраїнський з’їзд рад зміг проголосити українську радянську державу». Під керівництвом її першого постійного голови, яким обрали Скрипника, розпочалось пограбування банків у захоплених більшовицькими окупантами містах, чиї багатства спішно відправляли до РСФРР на тимчасове зберігання. Та коли номінальний керівник радянської «Української народної республіки», створеної за типом «ДНР»/«ЛНР», заговорив про право на вивезені цінності, йому пояснили, що все награбоване є власністю Росії як плата за військову допомогу.

У подальшому занадто українського за переконаннями Скрипника на перші посади вже не призначали, хоч навіть на посту наркома освіти УСРР він зумів зробити для України більше, ніж всі тодішні косіори, чубарі і постишеви. Без забезпечення навчання учнів і студентів рідною мовою, стрімкого нарощування накладів українських книжок, газет, журналів, всебічного розвитку національної культури, що отримало назву українського відродження, наслідки голодоморного погрому України могли стати незворотними.

Не менші заслуги Скрипника в обстоюванні національних прав українців у місцях їхнього компактного проживання в СРСР за межами України. Зокрема йому вдалося домогтися ухвалення постанови Комінтерну про доцільність «приєднання до України суміжних з нею територій, населених більшістю українського населення».

У написаній 1928 року статті «Про кордони УСРР» Скрипник посилається на офіційні статистичні дані, згідно з якими з восьми мільйонів українців, що жили на той час на території РСФРР, 4,7 мільйона компактно мешкали на суміжних з українським кордоном територіях. Причому, як наголошує автор, «ми не могли уявити такої впертої і бридкої зневаги до інтересів національних меншостей, як до українського населення в Курській губернії, на Таганрожчині, Кубані тощо».

Скрипник заявив про торжество великодержавного російського шовінізму, який традиційно чутливий до найменших порушень національних привілеїв росіян на чужих землях, однак здійснює політику нахабної русифікації і асиміляції інородців у самій Росії. Натомість Сталін вирішив порушене Скрипником національне питання суто більшовицькими методами, винищивши голодом українців на спірних територіях та покінчивши з українізацією в самій Україні, упокореній Голодомором.

Від опального політика вимагали публічних покаянь. Однак блудний син України, на очах якого разом із мільйонами померлих від голоду українців загинула віра в комунізм, лишився непереможеним. Він звів рахунки з життям, чесно визнавши свою провину перед Вітчизною і покаравши себе за це.

90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСИ ТИХОГО

Донбасівський сад Гетсиманський

ПРОРОК. «Донеччина — це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може слугувати або добрим прикладом для всієї України, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. У другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив насування загибелі і мовчав, хто на догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, із чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції», — написав ще у 1972 році корінний уродженець цього краю Олекса Тихий, який покидав рідну Донеччину лише для навчання на філософському факультеті Московського університету та під конвоєм, коли звинуваченого в антирадянській пропаганді патріота вкотре запроторили до російських таборів.

Гірко, що недалекоглядні політики вже незалежної України не лише не перейнялись національними і культурними потребами донбасівських українців, а й самі доклали рук для подальшого зросійщення цього краю та його перетворення в шовіністичний анклав. Натомість Олекса Тихий ще в юності проштудіював усі томи Леніна і запам’ятав директиву вождя: «Донбас — це не випадковий регіон, а район, без якого соціалістичне (точніше, імперсько-більшовицьке. — Авт.) будівництво залишиться просто добрим побажанням».

Не дивно, що коли за часів Миколи Скрипника в індустріально-вугільному краї українською мовою навчались 79% школярів, у післявоєнні роки — вже лише 66%, то у 1970 році в Донецьку закрили останню школу з неросійським «язиком». Саме проти цієї державної політики асиміляції українців та їхнього тотального перетворення на російськомовних протестував Олекса Тихий.

Уперше його засудили на сім років таборів вже після викриття культу Сталіна, а у 1977-му запроторили за тюремні грати аж на 10 років як злочинця-рецидивіста. Причому в рідній йому Дружківці, де відбувся суд, на відміну від Львова, де конвойованим патріотам, ризикуючи власною волею, кидали квіти, Олексу Тихого донині більшість місцевих жителів вважає американським шпигуном.

Насправді єдиними провинами донбасівця-українця були чесність і пророчий дар, за які він прийняв мученицьку смерть. На противагу більшості в’язнів-дисидентів, які ціною певних компромісів зберегли своє життя, Олекса Тихий — серед небагатьох, хто навіки залишився непереможеною совістю нескореної України, витримавши всі випробування.

Після голодування, оголошеного на знак протесту, в нього відкрилась виразка шлунка, яку тюремний ескулап спеціально вшив до форми пісочного годинника. Унаслідок цього кожний шматочок їжі, коли проходив через звуження, завдавав в’язневі неймовірних мук і болю.

Показово, що Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко загинули в неволі впродовж 1984 року, коли відбувалася зачистка політичних таборів від найбезкомпромісніших в’язнів совісті. Так підтвердилася стара істина, що російський лібералізм закінчується там, де українці заявляють про свої національні права.

Так було за російських царів і радянських генсеків, так само діють в імперії Путіна. Недарма покинута ним дружина Людмила колись уславилася заявою, що «інтереси Росії закінчуються там, де закінчується російська мова».

Прикро, що песимістичний прогноз Олекси Тихого збувся, і Донбас став українським садом Гетсиманським, в якому відцурались материнської мови і Вітчизни. Втім, мученики за правду стають святими, а у зрадників-юд зовсім інша доля…

120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КУЛИКА

Єврейський очільник українських письменників

УРОК. Напівзабутий нині Ізраїль Юделевич Кулик, відоміший як Іван Юліанович, був першим головою Спілки радянських письменників України. Людині без особливих літературних талантів і, крім того, представнику не титульної нації довірили цю посаду не випадково. Це була красномовна демонстрація ставлення окупаційної більшовицької влади до тубільного українського населення та його творчої еліти.

Іван Кулик ще на початку 1918 року довів свою відданість владі кров’ю безневинних жертв, коли на чолі червоногвардійців, яких прислали з Росії до України, проголошував радянську владу на рідній Уманщині. Довіру партії літературний наглядач, як називали його за очі, виправдав. Зокрема, у 1934 році Іван Кулик з гордістю рапортував: «Внаслідок допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б) і насамперед Сталіна, націоналістів було демасковано, а куркульських ідеологів прогнали з поля української радянської літератури».

Однак у липні 1937 року Івана Кулика заарештували, і вже невдовзі він зізнався, що очолював «українську націоналістичну контрреволюційну організацію». Головного цензора і погромника, за активної участі якого знищили цвіт нашої літератури, потай розстріляли 10 жовтня 1937 року, продемонструвавши, що зрадники нікому не потрібні.

25-РІЧЧЯ ПОСТАНОВИ ПРО ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР

Півроку незалежності під червоним стягом

                         

СИМВОЛ. У День проголошення Незалежності України до сесійної зали Верховної Ради врочисто внесли український синьо-жовтий прапор, який підняли над її будівлею лише 4 вересня. Постанову Президії Верховної Ради України, яка дозволила використання національного стяга в протокольних заходах, ухвалили 18 вересня. Натомість номінально народні депутати спромоглись проголосувати за відмову від червоно-синього символа УРСР аж 28 січня 1992 року.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)