Відразу по завершенні золотої гонки українського квартету власкор «Урядового кур’єра» побував у селищі Краснопілля на Сумщині — на малій батьківщині сестер Віти і Валі Семеренко, де зустрівся з їхнім першим тренером Світланою Байдою.
— Світлано Іванівно, ви, певно, дивилися пряму трансляцію біатлонної естафети?
— Ні, того дня телевізор узагалі не вмикала. Зробила це спеціально: прекрасно знаю, що таке олімпійські старти — мої нерви були на межі. Від початку Ігор я провела в Сочі поруч з дівчатами 10 днів. За тим, як Віта долала спринтерську дистанцію, спостерігала з трибуни.
Напруження було неймовірно виснажливим: доки дівчата бігли, я весь час пила валер’янку. Коли Віта фінішувала третьою, в мене не було сил.
— «Бронза» є, тепер будемо боротися за «золото». Аби здійснилася ваша мрія, — пообіцяла мені бронзова призерка Олімпіади після завершення гонки.
Свого часу я поставила перед «семеренчатами» (я їх так лагідно називаю) завдання — стати олімпійськими чемпіонами. Тож моя мрія здійснилася.
А дізналася про їхню перемогу від директора Краснопільської ДЮСШ Володимира Мигаля. Потім уже без хвилювань переглядала змагання в запису.
— А чи пам’ятаєте, коли маленькі Віта і Валя вперше прийшли до вас на тренування?
— Це було 1995-го, коли 9-річні дівчатка навчалися в третьому класі. Саме тоді й розпочали тренуватися в лижній секції. Могли побешкетувати, повередувати, як кажуть, «постояти на голові». А ось що стосується тренувань, то — неймовірно працьовиті, дисципліновані, відповідальні. І в школі гарно навчалися, ніколи не пропускали занять без поважних причин. Коли вирушали на збори, то потім швидко надолужували навчальний матеріал.
— Що найбільше запам’яталося за роки, коли сестри навчалися в ДЮСШ?
— У Краснопіллі Віта і Валя мешкали до 2003 року — вважайте, працювали разом майже десятиріччя. Пригадую, як виїздили на збори до Карпат, як тижнями сиділи на «мівіні», бо не мали грошей на інші продукти. Доводилося спати втрьох на двох ліжках, аби менше платити за проживання.
Як тут не згадати вдячним словом безкорисливих і турботливих батьків Віти і Валі — Галину Василівну та Олександра Федоровича. Не порахувати, скільки сумок з харчами передали, як підтримували своїх доньок! Без перебільшення: саме вони привели своїх дітей до олімпійського п’єдесталу.
— Невдовзі сестри перетворилися в стріляючих лижниць…
— У біатлон вони прийшли випадково. Десь на початку 2003 року виступали на всеукраїнських змаганнях. А в команді товариства «Динамо» виникла проблема — не було кому виходити на дистанцію. Мене попросили, аби знайшла заміну. Віта і Валя зразу ж погодилися, хоча гвинтівки в руках ніколи не тримали.
Снайперського дива не сталося — настріляли так, що «молоко закипіло». Однак за рахунок високої швидкості виграли гонку. Саме там дівчат помітив тренер Григорій Шамрай і запропонував усерйоз зайнятися біатлоном. У таких випадках кажуть, що на мельника і вода працює. Невдовзі сестри закінчили школу і поїхали до Сум, де працював Григорій Іванович. Ось так склалося тріо, про яке сьогодні знають в усьому спортивному світі.
— Часто випадає зустрічатися з колишніми вихованками?
— У Краснопіллі вони бувають рідко — переважно влітку чи ранньої осені, коли перерва у зборах. А взимку завжди змагання. Коли приїздять, неодмінно телефонують або приходять у гості. Але я чудово розумію, що їм хочеться насамперед побути з батьками, до того ж в обох чоловіки. Зараз же додалося приємних клопотів. Якщо все буде так, як задумано, то в Сумах дівчата мають справити новосілля.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Світлана БАЙДА (на знімку — в центрі). Народилася 1963 року в селі Старе Бориспільського району на Київщині. Закінчила Харківський фармацевтичний інститут та Сумський педагогічний інститут. Працює тренером в Краснопільській ДЮСШ. Заслужений працівник фізичної культури.
Ми в Google+