Пережити трагічні події Наталії допомогли сини Женя і Діма. Фото автора

До багатого медального врожаю, який зібрали для національної збірної харківські спортсмени-паралімпійці у Лондоні, найбільший внесок зробила плавчиня Наталя Прологаєва. На блакитних доріжках Аква-центру вона  виборола три золоті й одну срібну медалі. Всі виступи спортсменки були не просто  блискучими, а й рекордними водночас. Зокрема,  заплив на дистанції сто метрів брасом, де  вона виграла зі світовим рекордом, випередивши надзвичайно сильну суперницю практично на дві секунди, дав право називати її новою золотою рибкою України. 

Про те, як вдалося пережити автомобільну аварію, яка всадила дівчину в інвалідний візок, але не зламала духу, та  досягти високих вершин у спортивному плаванні власний кореспондент газети розмовляла з  чемпіонкою, мамою і просто  красивою  жінкою.

— Наталю, з яким настроєм ви повернулися додому після Паралімпіади у Лондоні?

— Після таких напружених змагань зазвичай настає спустошення, тому що всі сили вкладено у перемогу, і я  почувалася стомленою, хотілося лише одного — відпочити.  Дорогою додому трохи відновилась, і коли вже приїхала до Харкова, було радісно бачити, що  спортсменів-паралімпійців так тепло зустрічають: нас люблять, нас пам’ятають і за нас щиро вболівають. 

Цьогорічні літні Паралімпійські ігри вперше так широко транслювали по телебаченню і було трішечки страшно, як відреагують люди, адже на голубих екранах традиційно не прийнято показувати спортсменів з обмеженими можливостями. Слава Богу, в нас виявилося багато нормальних, адекватних людей, які за нас вболівали і добре нас сприймали. Бо ми така ж частинка суспільства, як і всі інші люди.

— Які враження для вас особисто залишила  Паралімпіада?

— Найкращі! Бо Паралімпіада — це вже той високий рівень, який дає можливість досягнути цілей, про які мріють усі спортсмени. Це як екзамен: ти вчишся, вчишся і складаєш його.  Цей екзамен  найважливіший для спортсмена. І я його також склала.

— А які у вас стосунки з такими ж сильними, як і ви, конкурентками?

— Дружу зі всіма спортсменками-суперницями. Особливо гарні взаємини склалися з іспанською плавчинею Терезою Пералєс. Чесно кажучи, я не дуже знаю англійську мову,  поки що в процесі вивчення. Однак попри мою «ламану» ми тепло спілкувалися. До речі, Тереза була однією з найсильніших претенденток на перше місце і  саме вона привітала мене з перемогою.

— Хто підтримував вас морально,  хто допоміг вистояти й здобути перемогу у такій надзвичайно напруженій боротьбі, яка була під час Паралімпіади ?

— Мої рідні, друзі, знайомі. Вони всі так дружно за мене вболівали, що мені було дуже приємно, і це здорово додавало сил. Я навіть не очікувала на таку підтримку. Ще хочу подякувати керівництву Національного комітету спорту інвалідів, яке нам дуже сильно допомогло, аж до розв’язання проблем з колясками, формами. Завдяки їхньому піклуванню ми виглядали на Паралімпійських іграх дуже достойно.

— Чи збираєтесь ви брати участь у наступній Паралімпіаді?

— Звісно, та, як кажуть, ми розраховуємо, а Бог визначає... Все залежатиме від того, чи вистачить мені для цього здоров’я. Адже у цьому виді спорту на досягнення  результату витрачається  значна його частина. А я після автомобільної аварії  перенесла сім операцій на хребті.  Тоді, після кожної сподівалась, що ось, нарешті, встану. Намагалася навіть  ходити на милицях, бо ні в якому разі не хотіла сідати  у візок. Проте біль був таким нестерпним, що, чесно кажучи, не розуміла, що ж конкретно у мене болить. Та й зараз спина турбує — там утворилася кіста. На одному місці не можна довго сидіти — починаються проблеми з кровотоком. Увесь час потрібно ноги переставляти, намагатися ними ворушити. Якщо цього не роблю постійно, то з’являються пролежні. Стежу, щоб не зачепитися ні об що, не ударити ноги. А під час занять у басейні цього важко уникнути. Але я завжди сподіваюсь на краще, адже за  духом я оптимістка.

Нині  я разом зі своєю сім’єю. Хочеться просто погуляти з дітьми, повести їх куди вони захочуть, одне слово, дам волю своїм материнським почуттям. Гадаю, що заслужила  таку можливість — розслабитися, а потім знову буду напружено працювати. Перед кожними Паралімпійськими іграми  проходять чемпіонати Європи, світу  на яких потрібно показувати вагомий результат. До цього також потрібно наполегливо готуватися.

— Вас усюди представляють харків’янкою,  але ж ви народилися в одному з міст області — Лозовій. Зараз там живе ваша мама разом з вашими дітьми. Як часто ви бачитеся з ними, адже мешкаєте і тренуєтеся у Харкові?

— Так. Для мене це дуже болюче питання,  бо й досі не розв’язано моєї житлової проблеми і в мене немає можливості жити разом з родиною. Останні чотири роки я вимушена жити в Харкові, бо тільки там є басейн для тренувань. А, окрім занять спортом, я ще навчаюсь у Харківській державній академії фізичної культури, отож живу у звичайному студентському гуртожитку, де ділю кімнату ще з двома дівчатами. У цьому гуртожитку навіть пандуса немає — звичайні сходинки. Але, слава Богу, є люди, котрі мені допомагають. Щодо дітей, які проживають разом з моєю мамою у Лозовій, то з ними бачуся лише по вихідних. Їхати з Харкова до Лозової доводиться електричкою, близько чотирьох годин і так само повертатися назад. Отож я, на превеликий жаль, справжня «недільна мама». І  це далеко не всі невирішені побутові проблеми.  Коли повертаюся до Харкова, щодня по кілька разів доводиться їздити до басейну. Пересуватися містом, звісно, важко, але сподіваюсь, що зараз, після Євро-2012, стане легше. Читала, що останнім часом збудовано багато об’єктів інфраструктури для інвалідів. Я на це дуже надіюсь, адже між двома тренуваннями ходжу на заняття, відвідую пари як звичайна студентка. І після другого тренування, зазвичай,  стомлююсь так, що як «вичавлений лимон» повертаюсь додому та лягаю спати. А наступного дня все повторюється знову…

— Коли ви почали серйозно займатися спортивним плаванням?

— П’ять років тому, під час реабілітації, яку проходила після аварії. Як тільки мені показали, що є такий вид спорту, який дає змогу людині  з порушенням опорно-рухового апарату ставити перед собою мету і йти до неї, я все добре обдумала і почала тренуватися.

А до цього, у 2005 році, я дуже важко переживала аварію, точніше її наслідки. Всі, хто потрапляє в таку складну життєву ситуацію,  опиняються у важкій депресії, і я не була винятком:  не знала, що робити, як із цим жити і справлятися. Адже до аварії я була абсолютно здоровою людиною і раптом настав момент, коли я нічого не могла самотужки, навіть не могла сама розвернутися у ліжку. Пережити все це допомогли діти — Женя і Діма, які стали найважливішим моїм стимулом до початку нового життя, роботи й усього іншого, в тому числі й великого спорту. На той час, коли трапилася аварія, моєму молодшому синові  було всього два роки. І коли він підходив до мене й просив: «Мамусю, пішли зі мною пограємось, ну будь ласка»! А я лежала на ліжку вся паралізована — рухалася лише одна рука —  це було нестерпно. І тоді я вирішила, що буду жити, боротися за себе і своїх дітей, стану для них прикладом.

— Коли ви зрозуміли, що  маєте неординарні здібності щодо плавання і вам на цій стезі під силу підкоряти високі вершини?

— Знаєте, в мені, очевидно, закладений природою великий потенціал. Він міг проявитися не лише в спорті, однак я вирішила спробувати себе  саме в ньому. Особливо загорілася, коли почула про міжнародний рівень змагань людей з обмеженими можливостями. Захотілося з ними познайомитись, поспілкуватися і навіть позмагатися. І в мене все вийшло!

— Чи маєте  плани, в яких поставили перед собою нові завдання?

— Так. Я хочу подолати ще й ті дистанції, які досі  не підкорилися. Зокрема, перетворити своє четверте «срібло» у «золото». Гадаю, що в мене все вийде. І для цього, вірю, Бог дасть мені ще трішки здоров’я.

— Наталю, а щоб ви могли побажати всім тим, хто в силу обставин опинився в інвалідному візку і тепер, як ви  колись, стоїть на життєвому роздоріжжі?

— У жодному разі  не здаватися, не складати руки і не пливти за течією. Потрібно шукати себе і знаходити, якщо не в спорті, то в чомусь іншому—творчості, музиці. Варіантів багато. З кожної найскладнішої ситуації є як мінімум два чи навіть три виходи.

Світлана ГАЛАУР, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Наталія ПРОЛОГАЄВА. Народилася 17 лютого 1981 року в місті Лозова Харківської області. Почесна громадянка Лозової. Спортивним плаванням Наталія займається чотири роки. За цей час вона встигла здобути багато нагород, взяти участь у двох чемпіонатах Європи та одному чемпіонаті світу. Вже на першому своєму чемпіонаті Європи  виборола дві золоті медалі. На чемпіонаті світу 2010 року — п’ять золотих і одну срібну. А чемпіонат Європи 2011 року приніс Наталії чотири золоті, дві срібні та одну бронзову медалі. Здійснила плавчиня й свою заповітну мрію — здобути паралімпійське «золото». На ХІV літніх Паралімпійських іграх 2012 року вона  виборола три золоті і одну срібну медаль.