ДАТА

Земляки-сумчани відзначили 100-річчя від дня народження легендарної трудівниці,  яка вручну надоїла понад півтори тисячі тонн молока

Хоч скільки років минуло, та не йдуть з пам’яті кілька зустрічей із цією жінкою — виняткової душевної краси, працелюбства, внутрішнього благородства і трудової одержимості. Завжди, коли в 1980-х приїжджав до колгоспу імені Леніна Лебединського району як кореспондент обласної газети, завідуюча молочнотоварною фермою уславлена Марія Харитонівна неодмінно пригощала молоком — свіжим, із шумовинням, запашним. А що смачним — не передати.

А до білосніжного напою обов’язково подавала власноруч випечені пиріжки — з капустою, повидлом, сиром… Сама ж сідала на ослінчику за столом і залюбки відповідала на традиційні журналістські запитання. Насамкінець, наче вибачаючись за не зовсім вишукані відповіді, дякувала за приїзд і неодмінно запрошувала на нові гостини.

Гостей же в Токарях перебуло стільки, що не порахувати. Адже в Україні й усьому СРСР таких титулованих трудівниць були одиниці. Всі, хто приїжджав на Сумщину з усіх усюд, вважали за обов’язок відвідати саме Марію Савченко, слава про яку линула не лише в СРСР, а й багатьма країнами Європи. Навіть вишукана Франція була приємно здивована скромністю і працелюбством звичайної сільської жінки, на лацкані піджака якої відсвічували дві Зірки Героя.

Та хіба тільки Париж? Її тепло приймали в Польщі, Болгарії, Німеччині, Угорщині… Ось тільки дорога до такої слави виявилася для трудівниці настільки важкою і тернистою, що багато хто сьогодні навіть не йме віри її мужності і стійкості.                   

Заміж за… хату

Народилася у бідній селянській сім’ї якраз на Великдень. Багато хто схильний був вірити народній прикметі — доля не дуже прихильна до тих, хто з’являється на світ саме цього дня. Але місцевий провидець дідусь Костянтин заспокоїв маму Ганну Гнатівну: «Ото калатають дзвони на церкві святої Параскеви — то добрі дзвони дзвонитимуть про твою доньку все життя». І мов у воду дивився.

Хоч спочатку мала Марійка зазнала всієї гіркоти і злигоднів напівсирітського життя. Працювала в полі, доглядала телят і корівчин, поралася по господарству. Навіть заміж довелося виходити з принуки: в 16 років її обранцем став син вітчима Кіндрат Придатько. Яким було те кохання — неважко здогадатися, бо заміжжям дівчина рятувала… хату, яку боялися втратити.

І лише коли народився синок Коля, трішки заспокоїлася: мовляв, така вже доля жіноча. Але та сама доля назавжди забрала Кіндрата під час війни, аби потім, через роки, послати іншого чоловіка — люблячого, уважного і теж тваринника — місцевої молочнотоварної ферми.

Разом із трирічним сином, ріднею та односельцями пережила страшний голодомор 1933-го. Тоді її призначили кухаркою на тракторний стан і змусили на обід ділити м’ясо на шматочки по 30 грамів.

Якось пішла до колгоспної контори у справах, а там уповноважений з району так кричав на голову колгоспу за саботування плану хлібоздачі, що втекла через вікно на вулицю.

Ось у таких умовах гартувався характер молодої селянки — здебільшого на фермі біля телят, а з середини 1930-х — біля корівчин, яких узялася порати. Та так завзято і з душею, що вже влітку 1939-го стала учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Молочниці лебединської породи — токарівський колгосп на той час став опорним для Лебединського держплемрозплідника — настільки вразили тодішню столицю, що оргкомітет виставки відзначив ферму не тільки дипломом і премією розміром 5 тисяч рублів, а й подарував… мотоцикл.

Наступного разу, на початку серпня 1940 року, Марія Савченко мала на Виставці власний окремий стенд. Тоді вона порала племінну худобу, що вже здобула славу на весь СРСР. «Лебединок» залюбки купували господарства Казахстану, Вірменії, Азербайджану, багатьох областей Росії. Планували, що влітку 1941-го презентуватимуть досвід всього колгоспу і насамперед молочнотоварної ферми.    

             

На фермі (60—70-ті роки). Фото з архіву Сумського обласного краєзнавчого музею

Саратовський марафон

Коли вранці 22 червня 1941 року в дійниці вдарили перші тугі цівки молока, доярки ще не знали, що розпочалася війна. Навіть гадки не мали, що через три місяці групі тваринниць, серед яких буде і Марія Савченко, доведеться здійснити унікальний трудовий марафон від Токарів аж до російської глибинки — Вольського району Саратовської області. Саме вони гнатимуть череду з кількох десятків племінних корів-рекордисток, аби врятувати їх від ворога, зберегти унікальний племінний генофонд щойно виведеної породи.

Неймовірно складно передати, що довелося пережити людям і худобі на шляху протяжністю майже три тисячі кілометрів. Інколи знесилені корови падали з ніг, і доводилося чекати, доки вони трохи відпочинуть. Валилися з утоми тваринниці: не тільки з голоду і холоду, а й перебинтовуючи поранені коров’ячі ратиці, лікуючи тварин від хвороб. Не вистачало ні кормів, ні медикаментів, ні їжі. Весь домашній скарб уміщувався на кількох підводах, на які сідали тільки тоді, коли хтось був украй знесиленим. А 60-річний пастух Кость Звягольський за ті тисячі кілометрів жодного (!!!) разу не присів на воза, поступаючись місцем жінкам і тим, хто не міг іти.

Зробивши в грудні зупинку в одному із сіл Лісківського району Воронезької області, влітку наступного року вирушили до Волги. Боляче було віддалятися від рідних місць, бо сподівалися, що ворога швидко розіб’ють і всі повернуться додому. А сталося по-іншому. І лише коли за кілька місяців дісталися навчального господарства агрономічного технікуму під Саратовом, узялися облаштовуватися. І самі, і впорядковувати молочнотоварну ферму з безцінними корівками лебединської породи.

А на початку 1944-го розпочався марафон у зворотному напрямку. За добу долали коли 10, коли 20 кілометрів. Однак шлях додому був не таким тяжким і нестерпним. І вже у вересні, рівно через три роки, ввійшли на рідну токарівську вулицю. Такої щемливої зустрічі з рідними місцями у Марії та її земляків не було ніколи… Повернулися повним складом, зберігши все молочне поголів’я.                 

Серед школярів

Від надоїв —  до геройських Зірок

Нині складно сказати, що саме стало основним у трудовому зростанні Марії Савченко, хоч один чинник не викликає жодного сумніву чи заперечення. Йдеться про виняткове працелюбство жінки-селянки, яка ніколи не скаржилася на труднощі, а завжди переборювала їх. У тяжкі повоєнні роки вона не тільки сама трудилася з рання до смеркання, а й запалювала на трудове змагання своїх подруг по фермі, доярок інших колгоспів району та області.

Тоді досить було дізнатися, що хтось із доярок надоїв найбільше молока, як інші вмить переймалися отим духом суперництва. У 1947 році Марія Савченко надоїла від кожної з восьми закріплених корів 5810 кілограмів молока, за що була удостоєна Зірки Героя Соціалістичної Праці.

Наступне тваринницьке десятиріччя можна вважати воістину рекордним і для лебединської ферми, й для Марії Харитонівни. Разом з подругами Героїня поступово нарощувала продуктивність громадської худоби, запроваджувала новітні на той час методи годівлі й утримання «лебединок», усіляко поширювала свій досвід. Відтак 1957 року Марія Савченко досягла показника 8905 кілограмів, що стало рекордом для СРСР. А 28 лютого 1958 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження трудівниці другою Зіркою Героя. А вже 13 листопада 1960 року за присутності сотень односельців, гостей з усієї області та партійного керівництва з Києва в Токарях на території МТФ відкривали бронзове погруддя двічі Героя Соціалістичної Праці.                        

Хоч і в новому статусі

Здавалося б, від такої слави і визнання у когось могло б запаморочитися в голові, однак тільки не в Марії Савченко. Ті, хто з нею працювали поруч багато літ, стверджують: як була вона простою і щирою жінкою-трудівницею, такою і залишилася на все життя. Очоливши в 1962 році колектив молочнотоварної ферми, ініціювала створення школи передового досвіду для всіх майстринь машинного доїння корів. Сама залюбки читала лекції, організовувала показові доїння худоби, розповідала про особливості годівлі та догляду. Протягом майже трьох десятиліть тут побували понад 4 тисячі тваринниць з усіх куточків колишнього СРСР та України.

Як пригадує Микола Грищенко, який очолював правління колгоспу імені Леніна з 1978 по 1988 роки, Марія Харитонівна залюбки приймала всіх не тільки як керівник школи, а й як депутат Верховної Ради УРСР. Згадаймо ті доволі складні часи — дефіциту будівельних матеріалів, побутової техніки тощо. А Марія Харитонівна не залишала поза увагою жодного прохання. В окремих випадках навіть сама їхала за тією чи тією адресою, аби впевнитися, що її депутатський запит-клопотання задоволено.

Такою ж уважною, чутливою до чужих проблем і питань вона залишалася до останніх днів свого життя. Навіть коли стала перед вічною межею, переймалася клопотами односельців — звісно, далеко не тими, що були тоді, за часів її юності і молодості.

…Із теперішнього часу, кардинально відмінного від минулого, багато що видається якщо не фантастичним, то майже неймовірним. І насамперед у плані жертовності, працелюбства, відданості справі. Не дивно, якщо хтось і не повірить, що можна так любити роботу, ферму, корів.

Але це справа суто особистісна. Головне — в історії була і назавжди залишиться людина, яка неймовірне зробила ймовірним виключно власною працею.

ДОСЬЄ «УК»

Марія САВЧЕНКО. Народилася 27 квітня 1913 року в селі Токарі — Бережки (нині Лебединського району) на Сумщині. Трудову діяльність розпочала у 13-річному віці, доглядаючи телят. З 1929 року — в колгоспі «Червона зоря». Працювала телятницею, дояркою, з 1962 року — завідуючою молочнотоварною фермою. Очолювала школу передового досвіду. Двічі Герой Соціалістичної Праці. Кавалер трьох орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції. Заслужений працівник сільського господарства УРСР. Депутат Верховної Ради УРСР 2–8 скликань.

Померла 12 травня 2005 року. Похована в рідному селі.