У центрі промислового Донбасу, на подвір’ї одного з приватних будинків Горлівки височіє кремезний каштан.
Дерево як дерево. От тільки посадив його молодий вчитель Василь Стус, який приходив сюди в гості до свого приятеля Івана Мурзи.
Цей експонат під відкритим небом — ще один спогад про добрі справи, завдяки яким досі пам’ятають Стуса у Горлівці. Інші — листи, фотографії, документи, рукописи, студентські конспекти, книжки, є навіть відтворена камера-одиночка і копія його слів на мурованій стіні — зібрані у тутешньому іменному музеї, куди жителі та гості міста навідуються гуртом і поодинці.
«Його вірші нам здавалися занадто сміливими…»
Василь Стус викладав українську мову та літературу у місцевій середній школі №23 півстоліття тому — у 1961—1963 роках. Причому був дуже вимогливим учителем. У цьому можна переконатися, ознайомившись із сторінками класного журналу. Звернув увагу на наступне: за навчальну чверть проміж майже трьох десятків учнів тільки двоє отримали п’ятірки. Четвірок тут трохи більше, але ще рясніше трійок і двійок.
У спогадах про колишнього вчителя, які учні школи №23 почали збирати ще в 1990-ті роки, Василь Стус постає непересічною особистістю. «Ми з нетерпінням чекали нового вчителя української літератури, про якого вже повідомив директор школи, — згадує Людмила Скиба, яка тоді навчалася в 11-му класі. — І ось він зайшов — високий, статний, у вишиваній сорочці. Я назавжди запам’ятала цей урок, на якому вивчали творчість Андрія Малишка і його поему «Це було на світанні». Вразило й те, що наш учитель розповідав про поета і цитував поетичні рядки, навіть не заглядаючи у свої записи».
Як розповідають колишні учні, молодий вчитель навчав школярів не тільки за підручником — поряд із класиками знайомив з творчістю молодих перспективних поетів. Тоді вони вперше почули вірші Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Василя Симоненка. Іноді він читав і свої вірші. Як сприймали їх горлівські старшокласники? «Ці рядки тоді здавалися нам занадто сміливими, — свідчить одна з них. — А ще наш учитель започаткував у школі гурток української поезії, який найактивніше відвідували дівчата-старшокласниці».
До речі, літературні вечори проводять у школі й досі. Зокрема, традиційні Стусівські читання в день народження поета та в день загибелі у Пермському таборі посиленого режиму. А ще учні, поза сумнівом, і надалі будуть частими гостями у музеї Василя Стуса, який нещодавно змінив колишнє місце прописки.
Така подробиця: свого часу молодий учитель в умовах поступового зросійщення краю, а в Горлівці тоді закривали дві українські школи, не сидів склавши руки. Про загрозу русифікації написав листа Андрієві Малишку. Втім, відповіді так і не дочекався, але сам лист зберігся і був опублікований в газеті «Літературна Україна» в 1992 році. Так от у наші дні ініціатори створення музею Василя Стуса також писали листи в різні інстанції з проханням зберегти заклад, який був опинився майже в ролі небораки-безхатченка.
Агов, шукаємо притулку!
Своєму відкриттю у 2002 році в Горлівці Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса завдячує ініціативі та зусиллям колишнього правоохоронця Олега Федорова. Разом із однодумцями йому вдалося зібрати чимало цікавих експонатів. Відвідувачів не бракувало, хоч музей не мав державного статусу і був розташований у кімнаті робочого гуртожитку приватного заводу гумових виробів «Еластомір». Йшов час, і Олегу Федорову, зважаючи на поважний вік, ставало дедалі важче утримувати заклад. Отоді й виникла у нього ідея передати музей на баланс міста чи області.
Представники влади запропонували свій варіант — експозицію варто розташувати в музеї Горлівки або в Донецькому обласному краєзнавчому музеї. Певна річ, відразу з’явилися небезпідставні побоювання, що частина експонатів розпорошиться і доживатиме віку у музейних фондах, отож почали шукати інші варіанти. Майже ідеальним місцем для музею вважався філологічний факультет Донецького національного університету, де наприкінці 1950-х років навчався Василь Стус.
Утім, з нагоди 75-річчя з дня його народження кімнату-музей у грудні минулого року відкрили в Донецькій обласній науковій універсальній бібліотеці ім. Н. Крупської. Причому експонати, серед яких і з Горлівки, підселили до Кобзаря — адже в цій же кімнаті розташована ще й експозиція, присвячена творчості Тараса Шевченка. І все-таки у Горлівці вирішили зберегти пам’ять про Стуса і перенесли наявну експозицію до адміністративного приміщення заводу «Еластомір», де відтепер музей, створений згідно з наказом Міністерства культури від 20.07.2012, отримав своєрідне друге дихання.
— Цей музей останніми роками, даруйте, як ота приказкова переїжджа сваха, — емоційно відреагував на зміну прописки один з місцевих жителів. — Звичайно, добре, що його відстояли і знову відкрили, але тепер він розташований у менш зручному місці. Бо сюди потрібно добиратися маршруткою, а вона ходить один раз на годину… Тому до музею, мабуть, будуть навідуватися тільки найбільші шанувальники Стуса.
Втім, організатори музею сподіваються на організовані групи відвідувачів — школярів та студентів, які спеціально з цією метою приїжджають до Горлівки (до речі, вхід сюди безкоштовний).
— Хоч частину експозиції, яку довгі роки збирав Олег Федоров, віддали до обласного центру, ми вирішили тут виставляти експонати, що залишилися, — розповідає «УК» директор ПАТ «Еластомір», голова ради музею Грайр Хачатрян. — Адже подібні музеї досі існують у Києві, Вінниці, Донецьку, то нехай буде такий заклад і в нашому місті, де жив і працював Василь Стус. Що б там не казали, а тут його пам’ятають: у музеї на попередньому місці ніколи не бракувало відвідувачів. І нині нам уже телефонують і домовляються про колективні відвідини. Наші співробітники проводять екскурсії і заодно краще вивчають українську мову. І я відчуваю це й безпосередньо на собі, адже доводиться частіше спілкуватися мовою, якою писав і яку відстоював Василь Стус.
ПРЯМА МОВА
Дмитро СТУС,
генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка:
— Музей у Горлівці справив на мене добре враження. Гадаю, що зроблене з ініціативи самих людей найцінніше. А ще ця добра справа свідчить: українці мають у цьому потребу і вони можуть реалізувати задумане. Це дуже важливо. Доля колись познайомила мене з Олегом Федоровим, який ще півтора десятиліття тому починав це робити з нуля, і тому попри завантаженість я приїхав спеціально на знак моєї великої поваги до цієї людини. А щодо перипетій, які виникають довкола вшанування Василя Стуса, то, певен, це від незнання. Зокрема, на Донеччині 15 років тому не знали, хто такий Стус, а нині ситуація потроху змінюється на краще.
Ми в Google+