Після шести напружених місяців виконання бойових завдань у зоні Антитерористичної операції воїни-десантники 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України повернулися в пункт постійної дислокації. Утім, не на відпочинок. На Новомосковському загальновійськовому полігоні вони відточують свою бойову майстерність. А в автопарку військової частини лагодять бойову техніку.
У перший у цьому році тренувальний день зі стрибків з парашутом крилата гвардія виконала їх понад 300 з вертольота Мі-8. Вперше у житті 86 військовослужбовців відчули на собі вільне падіння та розкриття купола парашута над головою. Серед них — офіцери, які нинішнього року тільки закінчили вищі військові начальні заклади, а також військовослужбовці-контрактники, які підписали довгострокові та короткострокові контракти з Міністерством оборони України.
Лейтенант Олександр Сорокін тільки-но почав службу. Одразу після закінчення Харківського університету Повітряних сил для проходження подальшої служби він прибув у десантне з’єднання. А вже через кілька тижнів як командир зенітно-артилерійського взводу вирушив на Донбас. Вуглегірськ, Жданівка, Нижня Кринка — це лише деякі назви населених пунктів, де довелося воювати молодому лейтенанту. Донбас для нього і його товаришів став пекельним вчителем з військового мистецтва, який незасвоєні уроки перетворював на «вантаж 200».
.jpg)
— Мій підрозділ був укомплектований виключно з військовослужбовців, яких призвали під час часткової мобілізації. Найстаршому бійцю — 46 років, а наймолодший — я, — розповідає Олександр. — Для мене найстрашнішим було те, аби про моє перебування у зоні АТО не дізналася моя мама. При першій нагоді, у проміжках між обстрілами, я телефонував своїм рідним. І тільки вже після повернення розповів усе батькам. Звісно, мама плакала, але її сльози були не такими гіркими, бо я ж повернувся живий і здоровий.
До речі, у пункт постійної дислокації підрозділ лейтенанта Олександра Сорокіна повернувся у повному складі. «Ми разом заривалися в землю, допомагали та підтримували один одного. Один колектив, одні завдання, одна ціль», — підсумовує лейтенант.
Цього ж дня свій одинадцятий стрибок з парашутом здійснив сержант військової служби за контрактом Максим Кожемякін. «Раніше перед кожним стрибком я відчував хвилювання, — ділиться своїм враженням Максим, — а цього разу я був доволі спокійний, напевно, вже дуже скучив за небом».
Сержант Максим Кожемякін свій вибір — присвятити життя військовій службі — зробив ще два роки тому. Практично відразу після закінчення строкової служби він повернувся в рідне з’єднання та продовжив службу за контрактом, тож не дивно, що і на Донбас він відправився одним із перших.
— Уже тоді, наприкінці березня, коли нашим військовим колонам місцеві жителі на Донбасі перегороджували шлях, ми розуміли, що нічим добрим це не закінчиться. Звісно, тоді ніхто і не здогадувався, що вже за кілька місяців нам доведеться воювати, — з сумом розповідає Максим.
У перший і, сподівається хлопець, в останній раз він ледь не попрощався зі своїм життям під містом Шахтарськ.
— Тоді нас годин шість накривали артилерійським вогнем, так що голову висунути не можна було, — продовжує свою розповідь сержант. — Та ми теж не сиділи склавши руки, «огризалися», вони (терористи. — Авт.) нас надовго запам’ятали. Саме тоді в наш «бункер», а точніше у меліоративний відстійник, тричі влучили прямим попаданням. Притиснувшись до стіни, ми подумали, що там і залишимося, але, на щастя, наше укриття витримало.
На передовій не буває безпечних професій та посад, тож для заступника командира взводу матеріально-парашутного забезпечення сержанта Максима Кожемякіна кожен виїзд був як останній. Неможливо передати відчуття, коли ти сидиш за кермом вантажівки, а за твоєю спиною кузов та причіп битком забитий боєприпасами, які, попри будь-які обставини, маєш доставити своїм товаришам.
— Я дуже добре пам’ятаю свій перший стрибок і посвячення у парашутисти, — продовжує розповідь Максим. — Тоді мені урочисто вручили нагрудний знак «Парашутист», блакитний берет, тільняшку. Але тепер я як ніколи розумію, що наші хлопці, які під час мобілізації потрапили у ВДВ, більш достойні носити блакитний берет, ніж ті, хто досі зберігає його дома у шафі і на кухні кричить: «Слава ВДВ».
Варто зазначити, що за сприятливих погодних умов військовослужбовці 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади виконають ще близько 1500 тренувальних стрибків з парашутом. А потім — на передову! Треба ж боронити Батьківщину!
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+