Цю легендарну жінку знають тисячі сумчан. Кавалер орденів Вітчизняної війни та Слави, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Почесний радист СРСР.
Уставай, країно…
Коли розпочалася війна, Каті не було й дев’ятнадцяти. Щойно закінчила перший курс Київського авіаінституту, як замість канікул довелося записатися до народного ополчення. А на початку серпня потрапила до складу 3-го спеціального прикордонного полку, де стала розвідницею.
Її полк з боями пройшов чимало українських міст. Під час форсування Ворскли дівчина дістала тяжке поранення в ногу. Лікуватися відправили до харківського шпиталю, де відбулася знакова зустріч. Тимофій Строкач, який пізніше очолив у Москві Центральний штаб партизанського руху на Україні, відбирав дівчат для підготовки на курсах телеграфістів.
«Решето» було настільки густим і вимогливим, що до Сталінграда поїхали лише двоє — Катя і її подруга Майя Вовчик (після війни М. Вовчик-Блакитна тривалий час викладала в КДУ ім. Т. Шевченка. — Aвт.). Там замість передбачених восьми навчалися лише чотири місяці. Азбуку Морзе вивчила настільки, що й посеред ночі спросоння могла наосліп працювати «ключем».
Стрибок у зимову ніч
І сьогодні Катерина Марківна до найменших деталей пам’ятає ніч із 8 на 9 квітня 1942-го, коли у складі бойової групи літаком її десантували в район дислокації з’єднання Сидора Ковпака. Про нього вона багато чула в Москві — сміливий, відчайдушний командир разом із партизанами наводив жах на фашистів. Але без радіозв’язку загін не міг передавати інформацію до Москви, узгоджувати військові дії.
Вилетіли вчотирьох — командир Корнієнко, політрук Микола Гриценко, шифрувальник Дмитро Молчанов і
Катя. Усі мали по два парашути — основний і запасний, а радистка — один за спиною, бо спереду була прилаштована радіостанція. Першим «пішов» Молчанов, за ним Катя, далі — Гриценко і Корнієнко.
У командира обидва парашути не розкрилися, і він розбився. А Катя приземлилася на дерева, зачепившись стропами за гілки. Швидко обрізала їх ножем і впала у сніг — майже під самі пахви. Довелося руками витягувати по черзі ноги. Дісталася до безпечного місця, притулилася до дерева, глянула вгору. Аж тоді почула, що десь неподалік гавкають собаки: поряд або село, або ж німці. Стиснула в одній кишені пістолет. На щастя, все обійшлося. Під’їхала підвода зв’язкового, і вже через день вони дісталися до партизанів.
«Та я і є дід Ковпак»
Саме тоді вона вперше зустрілася з легендарним командиром, який виявився зовсім не таким, яким його уявляла. Начальник штабу Григорій Базима і загін готувалися до зустрічі керівництва, водночас — аби представити поповнення. Накрили стіл, розсілися по місцях. Чекають-чекають, а Ковпака з Руднєвим немає. Аж раптом із-за дерев вигулькнули дві постаті. «Руднєва я відразу впізнала, — каже Коноваленко. — З вусами, як у Чапаєва, але чорними. А другим був якийсь рухливий дідусь у кухвайці, шапці з одним піднятим вухом.
Біля мене якраз було вільне місце, то він одразу і сів поруч. Я ж до нього: мовляв, дідусю, а коли ж прийде Ковпак? Ті, хто сидів, засміялися, а мій співрозмовник мені одразу: «Та я і є Ковпак». Я знітилася, почервоніла. А він мені: «Чого засоромилася?» «Та як же не соромитися, коли назвала вас дідом?» А тут уже він засміявся: «Та мене так усі називають. А що червонієш, то добре — маєш душу і совість».
Півдоби «на ключі»
Настали важкі партизанські будні. Ковпак і всі партизани дуже зраділи радіостанції, адже тепер цінна інформація одразу надходила до Москви. Бувало, що тільки-но Катя передасть координати фашистського аеродрому, як уже за годину-другу над ним радянські бомбардувальники. Вороги буквально скаженіли, намагаючись знищити загін і його командира. Але Ковпак обрав хитру тактику: вдень зненацька нападав і громив фашистів, а з настанням темряви різко міняв дислокацію, виринаючи у зовсім неочікуваному місці. Траплялося, що радистка працювала на «ключі» по 10–12 годин поспіль.
Добре пам’ятає 21 травня 1942 року, коли одержала з Москви повідомлення про присвоєння Сидору Ковпаку звання Героя Радянського Союзу. До речі, оригінал того повідомлення зберігся, нині він експонується в Путивльському музеї партизанської слави.
Весілля
Хоч навколо вирувала війна, однак молодість брала своє. Катя часто помічала зацікавлені погляди розвідника Григорія Новикова. Його увага поступово полонила дівоче серце. А тут хлопець ще й захворів на тиф. Доглядаючи за коханим, підхопила недугу і Катерина, а згодом ще кілька партизанів.
Ковпак розпорядився відправити хворих до сусіднього села. Було це пізньої осені, бо невдовзі партизани вирушили у Карпатський рейд, а Катя з Григорієм залишилися в тилу. Після одужання поневірялися лісами, доки не потрапили до партизанського загону «За Батьківщину!», в якому 8 березня 1943 року справили партизанське весілля. А вже у вересні приїхали до Москви, на звіт.
Так завершилася фронтова сторінка в біографії радистки Катерини Коноваленко.
Ми в Google+