У моєму рідному селі на Кіровоградщині відкрили нову церкву. Велику і пишну, з білосніжними стінами, золотими банями і блакитними піддашшями. Такої гарної не побачиш, напевне, за десятки кілометрів навкруги. Люди, які вклали у зведення Свято-Покровського храму не тільки великі кошти, багато сил і часу, а й душу і серце, постаралися на славу. Освячення в погожий день було велелюдним: крім народу з навколишніх областей, завітало чимало священиків, навіть сановитих, зі столиці. Судячи з розповідей і фотографій, усе було гарно й урочисто. Дорослі і діти, вишиванки і віночки, синьо-жовті барви і церковна позолота, пишна літургія…

Попри те, що подію начебто фіксували багато журналістів, намагання віднайти в інтернеті репортажі, статті, відео дали мізерні результати: публікація в обласній газеті і кілька куцих новин на православних сайтах, на які, крім священиків, навряд чи хтось заглядає. Щоправда, окремі церковні інформаційні ресурси не поскупилися на фото і великі цитати владик.

Церква в селі з’являється не кожного століття. З такою подією щастить не всім довгожителям. Хоч моїм землякам, кому вже за сорок, пам’ятний і той час, коли зносили стару церкву, що височіла неподалік розташування нової. Згадую з дошкільного дитинства запах господарського мила і солідолу. За радянської влади у храмі влаштували «хазяйственний» магазин: цвяхи, відра, мотузки… І це було не найгірше, адже в 1920—1930-х роках багато церков перетворили на порох.

До нашої черга дійшла в кінці 1970-х, коли нагальної потреби у руйнуванні культових споруд уже не було. Подейкують, місцеве начальство вислужувалося. З пам’яті виринають стовпи куряви, у яких сірі гусеничні трактори Т-74 ставали на диби, намагаючись тросами розтягнути міцнющі стіни. Старі віряни, що пережили війни і голодовки, злякано хрестилися і засуджували руйнівників. Молодші, виховані в дусі атеїзму, з цікавістю спостерігали видовище. Пізніше чув не від одного чоловіка, що відмовився валити церкву, бо стара мати просила не брати гріха на душу.

Уже за якийсь десяток років, під час керування Горбачова, ініціаторам руйнування храму треба було позичати очі в Сірка — релігія вже не вважалася опіумом для народу, церкви відбудовували, а заклятим атеїстам плювали вслід. Багато років парафіяни і священики тіснилися в хатині, відданій під культову споруду. І ось тепер — нова простора церква.

Мені, журналістові, слід було зробити цікавий радіорепортаж, написати душевну статтю у всеукраїнську газету, розповсюдити матеріали в соцмережах. Йдеться про звичайну вдячність до людей і рідної землі. Я ж і пальцем не поворушив. Навіть на освячення церкви не приїхав, хоч на травневі свята мав чотири вихідних поспіль.

Хай простить мене Господь, але причина тут світоглядна. Освячений храм належить тій церкві, ганебний вчинок керівництва якої менш ніж за тиждень обурив українців. У день святкування 70-ї річниці перемоги над нацизмом у Європі троє священнослужителів, включно з предстоятелем УПЦ МП Онуфрієм, не встали в приміщенні парламенту під час вшанування Героїв України, учасників АТО, зокрема й загиблих. Єдині на всю сесійну залу. Пояснення цинічне: мовляв, ми проти війни. Наче десятки мільйонів українців за війну! Наче цю війну розв’язали і підігрівають не їхні господарі з Кремля! Наче це не їхні прибічники носяться з хоругвами і портретами вусатого батька народів, який відправив на той світ мільйони людей!

Чи ця поведінка не з того самого хамського ланцюжка «русскава міра», коли ігнорують елементарні людські цінності? Коли хокеїсти збірної демонстративно залишають льодову арену під час виконання гімну країни команди-переможниці, а президент запізнюється на годину на зустріч із Понтифіком.

Релігійні переконання земляків не моніторив. Але помітив, що, крім апологетів московської церкви і їхніх противників, багато тих, кому все одно, в чий храм ходити (та й вибору в них немає). Кажуть, що йдуть до Бога і не розбираються в патріархатах. Вони не цікавилися історією православ’я, не замислювалися над питанням, як наша церква стала залежною від Москви, до появи якої в угро-фінських болотах жаби квакали, коли хрещений Київ мав уже десятки храмів. Є й переконані в тому, що маємо саме українську церкву — про це свідчить її оманлива назва і мова священика. А якщо піп ще й «западенець», то хіба він може бути московським? Свята простота.

Недавно у Фейсбуці екс-голова КМДА Володимир Бондаренко написав про те, що УПЦ МП звернулася до Київради з проханням надати земельну ділянку неподалік залізничного вокзалу для будівництва чергового храму. «У мене рука не піднімається підтримувати надання землі для московської церкви, — пояснив пан Бондаренко, — їхні священики у проповідях прославляють патріарха Кирила в той час, коли Україна стікає кров’ю. І відмовляються відспівувати наших загиблих воїнів. Я хотів би, щоб в Україні була своя помісна церква». Коментатори одностайні: не давати їм і метра нашої землі, поставити їх поза законом за антидержавні дії, жодних компромісів. Невже до нас, українців, нарешті починають доходити Тарасові слова: «В своїй хаті своя правда і сила, і воля»?  

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»