У момент, коли країна визначається з вибором майбутнього, орієнтуючись на образ глави держави, що його кожен громадянин малює так, як бачить, на широкий загал винесено оцінки всіх попередніх президентів України, їхніх особистих чеснот і вад, чеснот і вад їхнього оточення, окремих претендентів на головне крісло Банкової.

Оцінки дає людина, відома у вітчизняних і зарубіжних політичних колах як високого рівня професіонал ракетобудування, вчений, успішний управлінець державного масштабу. Але автор не тільки й не стільки оцінює людей, скільки на уроках власного досвіду пропонує візію того, чого не слід і що слід робити, щоб Україна й українці стали по-справжньому успішними. Робить він це як справжній, а не показний державний діяч, обтяжений інтелектом, ерудицією й інтелігентністю з усіма її вадами, — делікатністю, порядністю, відданістю справі, аналітичністю й прагненням бути коректним, зваженим і неупередженим у судженнях.

Перевірка на ефективність і витривалість

Горбулінський стиль укотре засвідчує неспростовність аксіоми, що талановита людина талановита в усьому: книжка читається легко, не відпускаючи з першої до останньої сторінки. Літературні переваги твору полегшують мандрівку темними й світлими клітинками шахової дошки задзеркалля української вищої влади з її впливовими фігурами й пішаками. Задзеркалля, представлене в книжці, його жителі — фігури й пішаки, білі й чорні, а найчастіше в обох іпостасях водночас далеко не вигадані, як у Луїса Керола. Це задзеркалля й ті, хто в ньому, — ген які реальні, вони впродовж багатьох років перевіряли автора, та й він сам перевіряв себе на ефективність і витривалість, терпіння й терпимість, здатність залишатися собою в ситуаціях, що змінювалися й багатьох змінювали, і не завжди на краще.

Горбулін — людина військово-промислового комплексу, він сформувався у ті часи, коли оборонка була улюбленою донькою тоді ще комуністично-радянського режиму. Тож для нього дуже гірким стало її поступове перетворення на докучливу небогу. Вся книжка — згусток болю, що ховається за природною авторською іронією з приводу того, як гросмейстерів на шаховій дошці національної й світової безпеки поступово заміщали недолугі базарні гравці в наперстки.

Можливо, якийсь обиватель побачить в авторі ходака в ім’я корпоративного інтересу. Але не забуваймо, що національним інтересом номер один у всі часи в усіх народів було і залишається самозбереження. Без розв’язання цього завдання реалізувати всі інші інтереси можна лише у формі балачок. Мабуть, цією аксіомою керувався автор, коли у розділі «Замість передмови», загалом присвяченому вітчизняному владному задзеркаллю, писав про українсько-російські відносини, а ще конкретніше — про віроломство північно-східного сусіди. Нинішня ситуація має бути суворим уроком тим, хто відмахувався від передбачень і застережень Горбуліна і Горбуліних, посилаючись на обмеженість бюджету, неактуальність потужної розбудови сучасних Збройних сил після завершення холодної війни тощо. Тепер мусимо модернізуватися в умовах гарячої війни, розв’язаної Кремлем проти України, яку чомусь називають гібридною.

Проти шабашу непрофесіоналізму

У чому причина теперішніх проблем? Книжка й про це також. У її останньому розділі названо головну причину: брак національної еліти, якою мають вважатися люди високоосвічені, різнобічно підготовлені, із гнучким мисленням і найголовніше — з високим почуттям відповідальності перед країною. Якщо за цими критеріями оцінювати більшість українського істеблішменту, то чи не найголовніша його вада — агресивне неприйняття таких цінностей, як свобода, справедливість і, що автор вважає найнебезпечнішим, байдужість до національних інтересів.

В. Горбулін не боїться застосовувати у позитивному сенсі затавроване слово націоналізм і сумує з приводу його нестачі в Україні. Справді, націоналізм багатоликий, а тому далеко не завжди деструктивний і конфліктний. Залежно від того, на яку мету його орієнтовано і хто його провідники, націоналізм здатен акумулювати потенціал цивілізованих, правових цілеспрямованих дій, що ґрунтуються на адекватних оцінках потреб і можливостей держави й суспільства та забезпечують належний баланс національних інтересів з інтересами своїх громадян та інтересами інших зовнішньополітичних гравців. Принаймні саме такий націоналізм сповідує автор, коли роз’яснює, приміром, причини відмови України від ядерної зброї або говорить про приєднання України до режиму контролю за ракетними технологіями, врегулювання кримської кризи середини 1990-х років і конфлікту довкола Тузли 2003-го, відносини з НАТО, Євросоюзом і США.

Оглядаючи роки свого перебування у владному задзеркаллі, автор постійно повертається до питання «кадрової хвороби», якої «могло б і не бути». Знаючи рівень аналітичності відомого практика і вченого, варто дослухатися до його слів: «В Україні від початку ХХІ століття не припиняється шабаш непрофесіоналізму. І якщо в основу кадрових рішень не покласти професіоналізм і порядність, цій державі ніхто ні в чому не допоможе».

І ще про одну вимогу до національної еліти йдеться у книжці: непідкупний патріотизм і відданість своїй країні. Автор з болем констатує: «Прокремлівських політиків у Києві вистачало завжди — їх купували за всебічну, зокрема політичну підтримку й банально за гроші».

Це твердження варто сприймати як докір не лише тим, хто готовий буквально продати Україну. Вочевидь, це ще й докір усьому нашому суспільству, яке не лише терпіло таких персонажів у минулому, а чималою своєю часткою голосувало й готове голосувати за них і на президентських, і на парламентських, і на місцевих виборах.

Книжки, які читають на одному диханні, зазвичай так і пишуть. Така літературна манера не залишає авторові часу для редакційної підгонки думок, розкиданих у тексті, й для пошуку переконливіших образних форм.

Деякі сюжети сприймаються такими, що потребують додаткових авторських обґрунтувань. Один із них стосується геополітичної позиції України. Чи доречно вважати продуктивним курс на становлення України як мосту між Росією і Заходом? Схоже, цього воліють і деякі держави-сусіди: і ті, що не хочуть Україну відпускати від себе, і ті, що не мають бажання приймати її до своєї спільноти. І чи оптимальна така перспектива для нашої країни? Сумнівно. Адже міст — об’єкт пасивний, його топчуть, ним рухаються, його експлуатують, часом лагодять. Та, буває, залишають руйнуватися — дешевше (й за певних умов доцільніше) збудувати новий перехід.

Тож чи не краще для нас запобігти своєму мостовому майбутньому? Надто з огляду на минуле: Україна впродовж багатьох років історії була менше суб’єктом геополітичних відносин, а більше об’єктом (зокрема й мостом), на просторі якого реалізовували не її національні, а чужі інтереси.

У нинішній ситуації жоден теоретик і практик не може претендувати на абсолютну бездоганність свого бачення української перспективи. Тож головна цінність книжки В. Горбуліна в тому, що через неї із задзеркалля винесено на обмірковування експертам й суспільству загалом ключові проблеми, без розв’язання яких Україні ще довго болітимуть важкі «братні» (точніше, «сестринські») обійми Росії, а перед дверима до європейських інституцій вона, як і досі, почуватиметься бідною родичкою-прохачкою.

Безпека країни, якій віддано служив і служить автор, його досвід і уроки цього служіння особливо актуальними роблять сторінки, на яких він викладає бачення варіантів української геополітики. Зокрема в аспекті, в який бік Україні найперше слід орієнтуватися: на географічно близьку, але багато в чому меркантилізовану і тому не надто надійну Західну Європу чи на США, які, хай і з мотивів конфронтації з Росією, поки що залишаються найпослідовнішими у підтримці України? Чи шукати порозуміння й пріоритетно налагоджувати економічну та оборонну співпрацю з країнами-сусідами західної частини Балто-Чорноморського простору? Чи опрацьовувати інші, зокрема комбіновані варіанти?

Як домогтися суспільного консенсусу

Тут чітко окреслено та описано ініціативно-позитивну позицію і особисту активність автора щодо пронатовського руху України у 1990-х і на початку 2000-х років. Тоді поспішність із заявкою на вступ до блоку могла зашкодити Україні. А тепер? У будь-якому разі авторська прозахідність послідовна. Для В. Горбуліна «ясно, що інтеграція в євроатлантичний простір — чи не єдино можливий шлях нашої державності».

Сказане — ідеал. Чи досяжний він? Як далекоглядний аналітик В. Горбулін не береться категорично стверджувати про реальність такої перспективи. Принаймні уникає оцінювати конституційне закріплення євроатлантичного курсу держави.

Здається, таку фігуру умовчання можна вважати красномовною. Її доповнює авторська увага до голосів про те, що країни Заходу розгубили себе, а водночас загублено і сенс союзів, сформованих у ХХ столітті. Якщо це справді так, то для України постає питання про доцільність надзусиль зі вступу не лише до НАТО, а й до ЄС. Проглядається доволі стриманий погляд на економічні перспективи України в її зв’язках з Європою, особливо коли читацька увага привертається до ситуації з «Північним потоком-2», адже «для Німеччини це вибір стратегічного партнерства — США чи Росії. Схоже, свій вибір Берлін зробив. Для Німеччини такий вибір означає майже тотальне домінування у Європі з одночасно міцніючим стратегічним протистоянням із США. Майже ідентична ситуація із Францією».

Багатьом видається, що новим українським геополітичним ідеалом мало би стати відновлення (створення) ядерного оборонного потенціалу. Як один з найавторитетніших фахівців у галузі національної безпеки В. Горбулін застерігає від таких спроб, які були б не лише марними, а й небезпечними з економічної та воєнно-політичної точок зору. Хоч якою буде в Україні влада, вона має дослухатися до думки, вже багато разів висловленої, але яка, як повторена й пояснена інтелектуальним авторитетом, укотре демонструє актуальність: єдиний і беззаперечно необхідний вибір України — технологічний прорив. Для нього, і це переконливо доведено у книжці, країна має необхідний потенціал.

Питання про пріоритетні, з погляду В. Горбуліна, напрями науково-технологічного розвитку вітчизняної економіки слід винести на дискусійне обговорення в масштабі країни. Важливо, щоб учасники дискусії були пройняті вірою в те, у що вірить автор: «І все-таки Україна — країна, що володіє найбільшим потенціалом, — упродовж нового десятиліття спроможна вийти на такий виток розвитку, який забезпечить їй неухильне зростання. Україна володіє достатніми для цього ресурсами в усіх галузях».

І ще слова, які слід пам’ятати учасникам дискусії, найперше тим, кому належить ухвалювати доленосні рішення: «В України є все для великих політичних і економічних перемог. Але для їх досягнення країна має розв’язати головну внутрішню проблему — домогтися консенсусу всередині еліти, який, поширюючись на все суспільство, стане прообразом великої національної ідеї, що цементує суспільство.

Загалом в України на межі 2030-х років є тільки два шляхи: або стати сильною державою, або зіткнутися з реальною небезпекою поглинання». Хотілося б, щоб ці слова дійшли до того задзеркалля, яке формуватиметься за підсумками президентських і парламентських виборів.

Олег РАФАЛЬСЬКИЙ,
директор Інституту
політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса НАН України,
член-кореспондент НАН України,
для «Урядового кур’єра»