Серед міст і сіл уздовж лінії розмежування є особливі, до яких прикута увага постійно. Серед них Станиця Луганська.

Селище міського типу, єдине в області представництво донського козацтва (про що нині воліють не згадувати, пам’ятаючи про «козачків «Мотороли», які зайшли сюди під час окупації), в 2014 році опинилося в епіцентрі запеклих боїв. Навіть не сотні, а тисячі будинків постраждали, майже 100 жителів загинули, кілька сотень було поранено. Постійні обстріли тривали аж до кінця 2015 року.

У Станиці Луганській розташовано єдиний в області контрольно-пропускний пункт в’їзду-виїзду з не підконтрольної Україні території й навпаки.

Відступаючи, бойовики частково підірвали міст через Сіверський Донець. Відновити його не давали обстріли з того боку. Людям з непідконтрольних територій доводилося рухатися карколомними переходами, що для пенсіонерів, найбільш частих візитерів на наш бік, травматично.

Необхідність відновити міст стала однією з основних причин провести саме тут перше розведення військ. І хоч ставлення до такого рішення в суспільстві неоднозначне, розведення відбулося, утворився між нашими силами і бойовиками коридор завширшки 2 кілометри.

21 листопада було урочисто відкрито відбудований міст через Сіверський Донець.

Населення щодня зростає вдвічі

Правду кажучи, цього урочистого моменту ми не бачили. І на міст, який ще завершували будувати, ніхто нас не збирався пускати. Однак атмосферу переходу відчули. Вийшовши біля КПВВ з автобуса, одразу втрапили в суцільний людський мурашник. Одні з наповненими сумками поспішали потрапити за огорожу, за якою розміщувалася будка з перевірки документів на вихід із території. Інші з такими самими сумками, але значно меншими, поспішали назовні. Хтось втомлено очікував, інші щось обговорювали — стояв такий гул, що представника райадміністрації, який вийшов нас зустріти, було майже не чути.

За огорожею скупчилися автобуси. Звідси можна поїхати не тільки в межах області, а й у столицю. Схоже, більшість людей далі від Станиці Луганської не поспішала. Вони проходили повз клумбу — невеликий острівець між дорогами, який зустрічав їх написом: «Україна» (наче по той бік мосту не Україна), повз монумент воїнам, які загинули тут 9 січня 2015 року, піднімалися до залізничної колії, яка вже кілька років нікуди не веде. І розчинялися на вулицях Станиці.

«Щодня через КПВВ проходять 10—12, а то й 15 тисяч осіб з непідконтрольної території, — вводить у курс новий знайомий керівник апарату райдержадміністрації Олексій Гавриш. — Це переважно пенсіонери, яким щодва місяці треба ідентифікуватися, аби одержувати тут пенсію. Але є й молодь. Вона оформляє свідоцтво про народження, отримує паспорти. Понад 100 школярів навчаються в нас дистанційно, зазвичай такі випускники вступають до українських вишів».

Цифри вражають. Запитуємо чиновника, скільки людей мешкає в Станиці Луганській. «15 тисяч було до війни, — каже. — Потім багато виїхало. А тепер повертаються, але до 15 ще далеко».

Виходить, щодня населення селища зростає більш як удвічі. «Так. Тому й виникають конфлікти, адже окремих відділень пошти, банку, міграційної служби чи магазинів немає. І наші люди стоять у тій самій черзі, що й прибулі. І черги величезні. Займають їх із четвертої ранку. Ми вже радимо всім, хто прибув з непідконтрольної території, їхати в інший районний центр. Там нема таких черг».

Додамо, що кожний із прибулих має право винести до 75 кілограмів на той бік, чим вони успішно користуються.

Піднімаємось і ми на місток через залізничне полотно. Олексій Гавриш показує ліворуч на улоговину, що тягнеться до річки. Там частина Станиці, яка тепер, після розведення військ, опинилася у сірій зоні. Запитуємо, як сприйняло місцеве населення і він сам цю вимушену процедуру.

«Нас виручає те, що природна перешкода між бойовиками й нами — Сіверський Донець, — відповідає. — Він стримує. Але якщо тут станеться крадіжка чи напад, поліція не має права зайти на ту територію зі зброєю. То як можна захистити людей? І це не єдине питання. Ми кажемо, що обидві сторони мають дотримуватися всіх умов. Але свою халабуду на мосту бойовики тримали до останнього. Тепер начепили каски СЦКК (Спільний центр з контролю та координації, створений між Україною та РФ ще у вересні 2014-го, з якого Росія вийшла самовільно ще два роки тому. — Авт.) і гуляють».

До речі, вже після введення в дію нового мосту спеціальна моніторингова місія ОБСЄ не раз фіксувала бойовиків з нарукавними пов’язками «СЦКК» на ділянках розведення військ у Станиці Луганській і Золотому.

А що стосується крадіжок, то доходить до абсурду: на днях спостережна камера на мосту зафіксувала, як четверо здорованів з того боку підхопили лавочку, яку необдумано залишили будівельники на нашій території, і швиденько потягнули її на свій бік.

Людей витягали з попелу

Про ставлення до розведення військ у Станиці й уздовж лінії розмежування не раз говорили зі станичниками. Деякі, натерпівшись лиха, повторювали: «Головне, аби не стріляли». Хоч віри бойовикам не йняли. Заступник голови райадміністрації й депутат районної ради Юрій Гриценко не міг стримати емоцій: «Мені важко погодитися з розведенням. Оця дорога до мосту залита кров’ю наших захисників».

Упродовж 2014—2015 років поблизу та в самій Станиці Луганській тривали важкі бої, в хід ішли не тільки автомати, кулемети, міномети, а й артилерія, танки і навіть «гради». Визволяли селище один день. 18 серпня наші війська увійшли у Станицю Луганську, а наступного бойовики його відбили. І тільки 21 серпня селище остаточно визволено.

Утім, бойові дії на тому не припинилися, сильні обстріли тривали до кінця 2015 року. Редактор районної газети «Время» Олена Пономарьова розповіла, що вже через три дні після визволення, на День Незалежності, бойовики стріляли по селищу як несамовиті, було багато постраждалих. Добре пам’ятає цей день ще й тому, що тоді було поранено її сестру.

2 вересня бойовики стріляли по Станиці із «градів». Методично — щодві години. Тоді згоріла школа і було зруйновано вулицю Шевченка. «Я була депутатом від цієї вулиці, — досі здригається від спогадів Олена. — Людей витягали з попелу. Коли йду нею, відчуваю запах згарища і присмак крові».

Школа, яка згоріла від обстрілів, переїхала… в редакцію. Тоді в ній навчалися всього 68 учнів, у класі було по п’ятеро-восьмеро. Якось умістилися. Нині у трьох школах 270, 235 і 100 учнів. Наповнюваність класів — 15—18 школярів.

Професіоналів не вистачає

2016 року тодішній голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Юрій Гарбуз доповідав, що у Станиці Луганській 300 будинків зруйновано до фундаменту, ще 3 тисячі понівечені й не придатні для проживання.

«Проблема із житлом справді катастрофічна, — каже Юрій Гриценко. — Бувало, люди зимували в підвалах. Державних коштів на відновлення не передбачалося, як і компенсацій». У той час величезну допомогу надав Норвезький фонд у справах біженців. Було відновлено майже 1000 будинків. Норвежці мали певний кошторис, будинки площею 48—54 квадратних метри здавали під ключ — заходь і живи. «Ось це, мабуть, і знизило градус напруги, — зауважує Юрій Гриценко, — хоч повністю її не зняло. Люди, які поверталися, відчули це».

Ще одна проблема, яка була й залишилася: брак кадрів. Професіоналів не вистачає скрізь. Бракує 60% лікарів. Наполовину укомплектовано поліцію. Поки що і там, і там, хоч би як недоречно це звучало, виручає війна. Військові лікарі допомагають і місцевим жителям також. А поліцію доукомплектовують з інших регіонів. Але так може бути тільки тимчасово. Як розв’язувати ці проблеми? Юрій Гриценко вважає, що допомогти має держава. Можливо, встановлюючи коефіцієнт доплати. Можливо, використовуючи цільові направлення, як це нині є під час підписання контракту зі вступниками, які готові по закінченні навчання працювати на селі.

Але на державу він має сподівання і в ширшому розумінні. «Якщо кажуть, що Станиця Луганська — обличчя України, то Україна має потурбуватися про своє обличчя. Селище не здатне щодня обслуговувати таку кількість людей. Ми дотаційний район. Промисловості немає, а ту, що була, за роки війни знищено. Проблема місцевого бюджету загострюється ще й тому, що цю зону звільнено від сплати земельного податку. Отже, доходів не одержує і місцевий бюджет». Не можна створювати преференції в одному місці, загострюючи проблеми в іншому.

Велика родина, міцна громада та інші

Чию допомогу відчутно? Міжнародних організацій. Завдяки Програмі розвитку та розбудови миру, в якій беруть участь п’ять агенцій ООН, школам надали підручники, допомогли із трубами для води, селяни одержали насіння, охочим допомогли відроджувати овочівництво: місцевий фермер постачає помідори чері аж до Києва.

Керівник ЦНАП Оксана Пенькова розповіла, що завдяки ПРООН вона мала змогу ознайомитися з досвідом роботи центрів на заході України. А цього року за такою самою програмою поїхала вивчати досвід в Естонію. Каже, що на власні очі побачила, як розвивається держава у смартфоні. Нині у ПРООН запропонували втілити програму створення віддалених робочих місць. Там, де такі проєкти затвердили, уже одержують комплект меблів і техніку. А в майбутньому працюватиме ще й пересувний центр, який матиме функцію видачі паспортів.

Каталізатором розвитку громадського руху нерідко стають міжнародні організації. Анатолій Мужиченко написав свій перший проєкт на забезпечення 90 домоволодінь, де мешкають люди похилого віку, твердим паливом на зиму. Наступного року під його опіку потрапили 150 будинків.

«Мені сподобалося працювати на громаду, — каже він, — ми створили центр соціально-культурного розвитку «Велика родина». Подали проєкти до ПРООН про обладнання центру дозвілля, створення гуртків, проведення масових заходів. Тепер самі адмініструємо роботу цього центру».

Спільними зусиллями відремонтували будинок культури, який зазнав ударів «градів». Тепер тут клуб за інтересами: жінки вишивають, шиють одяг. Чоловіки навчаються утеплювати приміщення, впорядковувати дім. У танцювальний клас, де постелили спеціальний паркет, приходять на фітнес, гімнастику і навіть східні танці. З дітьми займається психолог.

Ще одна громадська організація «Міцна громада» під керуванням Дмитра Белька створює «Бібліотеку майбутнього», яка стане не тільки храмом книжки, а й спільним майданчиком для всіх поколінь Станиці Луганської. Її місія — згуртувати громаду, зробити її відповідальним господарем на землі.

(Далі буде)

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
спеціально для «Урядового кур’єра»