«Готуйтесь, тайфуни на горизонті!» — пронеслось застережливе повідомлення торговими рядами стихійного ринку, де селяни продавали вирощену власноруч і доставлену безсонною ніччю на власній спині продукцію.

— Ти бач, унадився як свиня у моркву, — мовив крайній, шукаючи в кишені потрібну купюру, — невже йому нічим на роботі займатись?! Штрафував би курців, як цього вимагає закон, ганяв би з газонів транспорт…

— Там страшно, а старих і немічних оббирати — його основна робота. Тому й держиться за нас як блоха кожуха…

— Про кого говорите, хто йде? — подав голос новачок.

Йому пояснили: здоровенний червонопикий (страх треба знати в обличчя) страж порядку, якому доручено розганяти стихійні ринки. Замість цього збирає з усіх плату і запрошує відвідувати столицю частіше.

Уповноваженому (без нагадування!) стали здавати м’яті купюри. Той ретельно вирівнював, складав і підраховував. Якщо не заплатять мито з кожного продавця, знесе стихійний ринок. Тому й тайфуном прозвали. Налітає несподівано. Діє і зникає миттєво. Він — плід руйнівних реформ, започаткований 20 років тому. Вони — справжній руйнівний тайфун, а він їхня дитина.

Зрозуміла та відома ситуація. І мова в даному випадку не про шкоду чи користь стихійної торгівлі. Суть навіть не в тому, безпечна чи небезпечна продукція викладена на  асфальті.

Давайте за явищем побачимо людину. Хто продає під міським будинком городину чи молоко? Селянин, який ще хоче і може бути селянином. Чи багато таких залишилось? У кожному селі набереться не більше десятка. Адже політика, яка проводиться останні 20 років, спричинила знищення не лише села, а й селянства. Тому люди, які сьогодні хочуть і можуть обробляти землю, доглядати тварин, — на вагу золота. Їх треба підтримувати. Для них слід створювати відповідні умови життя. Що ж насправді? Все зводиться до одного: посилення гноблення. І не від розкоші людина завантажує «кравчучку» і тягне її за сотню кілометрів у Київ, щоб вижити.  От і виходить, що за недолугу аграрну та соціальну державну політику розплачуються селяни. Здоров’ям, життям. І коли кажуть, що Україна здобула незалежність безкровно, пройдіться селами. За 20 років безладу в державі заплачено мільйонами життів. Зникли і зникають цілі села. Люди, які там доживають віку, виживають не завдяки, а всупереч державній політиці, проголошеній два десятиліття тому. Не від добра вони влаштовують стихійні ринки. Туди їх жене відчай, безгрошів’я. Вони заробляють там лише на те, аби посіяти-зібрати врожай. Не їм потрібні стихійні ринки. Трудівники прагнуть порядку. Його немає. Тому наживаються на бідах працюючих ті, що покликані забезпечувати гармонійне життя.

І стараються. Беруть не лише грошима. Якщо бабця ще не встигла щось вторгувати, «добрі молодці» не гребують салом-м’ясом, квасолею і квашеною капустою на закуску.

Способами, які нині застосовуються, стихійну торгівлю ніколи не здолати, бо в ній зацікавлені, насамперед, не селяни, а правоохоронці. Виробник ніколи не потягне в столицю «кравчучку», якщо в селі буде робота і гідна зарплата, а лишки виробленої вдома продукції буде  можливість реалізувати за місцем проживання.

Якщо так не станеться, пройде зовсім небагато часу і в селах не залишиться тих, хто здатний працювати на землі. Для підтвердження такого прогнозу один приклад з реального життя.

Жила-була у Київській області молода сім’я. Коли в селі не стало роботи, чоловік подався на заробітки в столицю. Там його вбили в день зарплати. Дружина залишилася з двома малолітніми синами. Аби вижити, тримала одну, потім дві, а згодом три корови. Чи то від  непосильної праці (хоч діти допомагали), чи то від сумних думок жінка померла. Звісно, осиротілим дітям три корови не доглянути. Залишили одну. Ось такий результат новітньої аграрної політики. І ті, хто оббирає людей, що тягнуть «кравчучки» за сотні кілометрів у столицю, мають знати, кого кривдять…