«Коли я обирав професію, тоді, мабуть, спрацювала підсвідомість. Із дитинства вважав, що наша церква у селі Мацошин на Жовківщині найкрасивіша. А потім, крізь роки, коли привіз туди українського мистецтвознавця директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького, то він сказав: «Цього іконостаса торкався великий художник. Це ж Устиянович!» А ніхто про це не знав... Так мацошинський іконостас і його споглядання стало першим естетичним відчуттям світу, яке задало тон у моєму творчому становленні», — розповідає режисер, сценарист, генеральний директор — художній керівник Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь ВОВКУН.
«Сьогодні на робочому столі іриси, привіз їх від мами. Оселився тут недавно, лише кілька місяців тому. Обожнюю квіти — вони важливі для мене. Ось тут, — Василь Володимирович показує на простір біля великого вікна із виглядом на центральну частину міста, — поставлю великий кактус. У дизайні важливу роль відіграватимуть картини, їх малює Любомир Медвідь», — розповідає ювіляр. Учора Василь Володимирович відсвяткував 60-річчя.
УК: Василю Володимировичу, чи пам’ятаєте, як уперше перетнули поріг театру?
— Приблизно з п’ятого класу нас, школярів, щоосені відправляли в колгосп на збирання картоплі й буряків. І це тривало до листопада. А взимку, на канікулах, привозили до Львова, пам’ятаю, у театр імені Марії Заньковецької. Ми, сільські діти, що щойно чистили буряк, збирали картоплю, раптом опинялися в іншому світі!
Перша вистава, яку запам’ятав, — «Ніч на полонині» Олександра Олеся. Молодий Богдан Козак, молода Лариса Кадирова. Це було таке внутрішнє потрясіння! Тоді соромно було комусь зізнатися, що хотів би стати артистом чи режисером.
Свого часу вступав на факультет журналістики і не пройшов — не добрав одного бала. Тепер дякую долі, що все вийшло саме так. Історія така: йду на зупинку трамвая №6, який курсує на вокзал, несу документи з університету. Мене зупиняє чоловік, як виявилося згодом, завліт, і запитує: «Чи не хотіли б ви вступити в театральну студію? У нас недобір хлопців». Так я потрапив у театральну студію театру ім. М. Заньковецької в клас Ріпка та Ротенштейна. Ця прекрасна школа дала мені такі знання й теорію, які потім дуже знадобилися, а згодом вилилися в унікальний підручник — «Мистецтво режисури масових видовищ».
УК: А про що цей двотомник вашого авторства «Паралельні видива», оформлений у червоний і чорний кольори, що лежать на столі?
— Ці барви не випадкові. Вони символічні. Наступні третій і четвертий томи будуть помаранчевим і срібно-сірим. Сірий люблю за димку, в якій проявляється паралельність. Так само люблю дивитися, як парує земля, як стелиться туман. Обожнюю захід сонця, коли всі предмети раптом переломлюються і стають іншими. Ми з онуком Андрієм інколи сидимо на вулиці й спостерігаємо за природою саме в цей час. Він каже мені: «Дідусю, а й справді! Глянь, оті електричні стовпи ходять!» Навіть довелося написати колись казку «Про ходячі стовпи». Книжки «Паралельні видива» — про першообрази, що народжуються з підсвідомості з якогось ірреального світу.
УК: Кожен актор має незабутні спогади про вихід на сцену. Розповісте про свої враження?
— Перший вихід на сцену відбувся у студії театру М. Заньковецької. Тоді Сергій Данченко ставив «Прапороносці» Олеся Гончара. У мене навіть була словесна репліка: «Я Ромашка! Я Ромашка! Як чуєш мене?». Повз мене пробігав Федір Стригун, нині головний режисер театру, який кинув: «Як будеш так тихо вимовляти, то ромашкою назавжди на сцені залишишся!»
УК: Ким були ваші вчителі акторської майстерності?
— Зауважу: вчитися треба завжди! А моїми педагогами були відомі Сергій Данченко, Олекса Ріпко, Анатолій Ротенштейн, Валентина Зимня, Федір Стригун, Богдан Ступка. Іван Миколайчук якось навіть сказав: «Далі мій хрест понесеш ти». Я тоді не зрозумів, що він мав на увазі. Забулося. А коли почалися проблеми через національні погляди, згадав ті слова та їхній сенс.
УК: Ваш творчий доробок — це не лише наукова, письменницька діяльність, праця художнього керівника, режисера, а й колекціонування українського народного одягу, кераміки, живопису. Як знаходите час на все це?
— Мій дідусь був стельмахом. Я в дитинстві бачив, як він парить дуб, щоб по частинах зігнути його в колесо. Він захоплювався садівництвом, ніхто не знав, коли він спить. Кажуть, я на нього схожий.
Три з половиною сотні мистецьких заходів — це неймовірно багато. Часто розриваюся між Одесою, Львовом і Києвом. Існую в різних паралелях і в шаленому ритмі.
Мабуть, розумію своє призначення — вивести українську культуру з лап просвітянства й утверджувати її в новому вимірі.
Наша культура потребує допомоги, захисту, з іншого боку — утвердження у нових формах і стилях.
УК: В інтерв’ю ви часто кажете, що ваша стихія — це простір.
— Великі форми, масштабність. Першою моєю великою виставою був «Цар Едіп» Ігоря Стравінського у Славутичі на стадіоні. Місто обрано невипадково. Тут як ніде відчувається філософія людської помилки. Через помилки царя Едіпа страждали Фіви. Чи не так само сталося в Чорнобилі, де було споруджено ЧАЕС, і це спричинило такі нещастя і жертви?
Зовсім іншим був посил, коли дійство відбувалось у Києві на Майдані Незалежності. Інша актуалізація. У фіналі цар Едіп скидав корону і клав її тремтячими руками на авансцені. Він розумів ціну помилки і так ішов на покаяння. Тоді саме проходила друга передвиборча кампанія Леоніда Кучми. Символічно.
УК: Що означає для вас бути режисером?
— «Наново створений міфосвіт позначений причетністю людини-режисера до виявлення його суті. Акт індивідуалізації світу здійснюється на основі пізнання законів, що свідомо чи несвідомо беруть участь у творчому процесі пересотворення. Через їх пізнання митець не лише фіксує свою початкову винятковість, він сам виступає її співтворцем, актуалізатором. Людина опановує закони творчого процесу і творить свій світ, водночас творчий процес опановує людину і творить митця». Ці слова як епіграф написано в моєму підручнику «Мистецтво режисури масових видовищ».
УК: Як на вас у творчому плані впливають суспільно-політичні події?
— Я був свідком і учасником трьох дуже важливих подій для Україна — проголошення незалежності, Помаранчевої революції та Революції гідності. В останній я був з народом і в народі. Для митця така єдність із народом життєво необхідна. У 2004 році в мистецькому агентстві «Арт Велес», яке я очолював, з’явилася сцена Свободи. Це був своєрідний вектор між політичними подіями й народом. Таку роль відігравала ця сцена й три роки тому на Майдані під час Революції гідності. Відбувалося пересотворення держави, переходи її на нові етапи. На жаль, під час Революції гідності сцена Свободи не врятувала хлопців Небесної Сотні. Ворог не зважав ні на що...
УК: Понад три роки ви провели на міністерській посаді. Це був час можливостей чи обмежень?
— Були й можливості, були і обмеження. До досягнень зараховую побудову першої черги музею Голодомору-геноциду в Україні 1932—1933 років, відроджену Батуринську фортецю з палацом Кирила Розумовського, Національний історико-культурний заповідник «Чигирин», дублювання фільмів українською мовою, повернуті культурні цінності з-за кордону більш ніж на три мільйони доларів тощо.
А обмеження полягає в найсуттєвішому: культурно-інформаційний простір України й надалі не захищений. Українська культура фінансується за залишковим принципом. Українська мова не стала основним засобом об’єднання нації.
Христина ГОРОБЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Василь ВОВКУН. Народився 1957 року в селі Мацошин на Львівщині. Закінчив акторський факультет студії театрального мистецтва при Львівському академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької. Навчався на акторському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював актором у Вінниці, Чернівцях, Києві, згодом головним режисером-постановником Українського державного центру культурних ініціатив Міністерства культури. Понад 10 років очолював режисерську майстерню «Мистецьке агентство «Арт Велес».
У 2007—2010 роках — міністр культури і туризму. Режисер, сценарист. Кандидат культурології, професор кафедри режисури театралізованих видовищ і свят Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв.
Ми в Google+