Яка доля пам’ятних місць, пов’язаних із поетом і дисидентом, на не підконт­рольній українській владі території Донеччини? Чи вивчають у школах так званих республік творчість поета і хто за лінією розмежування не зрікся Стуса і згадав побратима 4 вересня, в день, коли він у 1985 році помер у радянських таборах? Деякі імена не називаю через імовірну загрозу їхньому життю за зв’язок із поетом, чия творчість в ОРДЛО потрапила під заборону так само, як і колись у часи СРСР.

Обстріляна пам’ять

Спочатку згадаю про місця, пов’язані з донецьким періодом життя і творчості поета (з 1940-го по 1963-й з перервами на вчителювання на Кіровоградщині та на службу в армії на Уралі). Під обстріли в 2014 році потрапило приміщення, де була колись у Сталіному (тепер Донецьк. — Ред.) середня школа №265, яку закінчив Василь Стус у 1954 році зі срібною медаллю. Саме тут Донецький інститут МАУП облаштував свого часу скромний музей на знак пам’яті про поета — нині будинок зруйновано, й відновлювати його окупаційна влада не збирається.

Найвідомішу в обласному центрі пам’ятку Василеві Стусу — встановлений у 2001 році барельєф на фасаді будинку філологічного факультету Донецького національного університету з рядками із його поезії: «Як добре те, що смерті не боюсь я…» — демонтували в травні 2015 року. Де вона тепер — невідомо. За словами очевидців, підступну акцію з демонтажу здійснено вночі — «як і вбивали поета вночі». Також демонтовано меморіальну дошку про присвоєння імені поета аудиторії 334 в першому (філологічному) корпусі університету. Стенди неповторної меморіальної експозиції про життя і творчість Стуса також зникли з цієї аудиторії невідомо куди. Була інформація про намагання співробітників Донецького національного університету імені Стуса у Вінниці визволити пам’ятку з міста за допомогою домовленостей із сепаратистами, але цього не сталося.

Ще в Донецькому університеті, де тепер навчають за російські рублі, залишилася особова справа випускника педінституту 1959 року Василя Стуса. У 2005-му тодішній ректор ДНУ Володимир Шевченко показував мені папочку «Дєло» на колишнього студента і сказав, що такі особові справи мають зберігатися протягом 75 років по закінченні вишу. Пожовклі від часу папери засвідчували, що Василь Стус отримав диплом сталінського педінституту з відзнакою, з усіх предметів — оцінки «відмінно». Ректор додав, що є в тому «Дєлє» і доноси на студента Стуса, але називати імена відмовився.

Відкритий восени 2013 року на одному з промислових підприємств Горлівки філіал Донбаського історико-літературного музею В. Стуса також потрапив під обстріли. Зазнали пошкоджень виробничі приміщення і завод, який, як і більшість підприємств у захопленому бойовиками місті, тепер не працює. Про те, щоб потрапити туди відвідувачам, і мови не може бути. Занедбана і алея, висаджена на честь поета, проте на спеціально встановленому камені досить чітко проглядається напис: «Я єсмь, Вітчизно…» В. Стус. Алею закладено у 2008 році.

Меморіальну дошку в 2007-му встановили В. Стусу і в приміщенні редакції обласної газети «Донбасс», де він працював сім місяців літературним редактором. Тоді газета мала українськомовний випуск і називалася «Соціалістичний Донбас». У червні 2014 року «Донбасс» вийшов у Донецьку востаннє. Приміщення захопили місцеві колаборанти, і доступу стороннім у колишній будинок преси без освітлення та опалення немає. Та чи не найбільше постраждала сусідня з «Донбассом» українськомовна «Донеччина» — редакція, зі сторінок якої зійшла добірка «Стусове коло», і величезна кількість публікацій в газетах і книгах про український Донбас була розграбована і понищена.

Більшість експонатів Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса, який створив донеччанин Олег Федоров власним коштом і який діяв у Горлівці понад 10 років, перемістили до обласної наукової бібліотеки в Донецьк, відтак у грудні 2012 року відбулися урочистості з нагоди відкриття музею поета. Вже 2014 року на будівлі книгозбірні, що десятиліття української незалежності зберігала ім’я Н. Крупської, загарбники встановили прапор так званої руської православної армії. Як це все може співіснувати з музеями В. Стуса і Т. Шевченка в приміщенні бібліотеки — загадка. Проте є свідчення, що нічого страшного з експонатами, які нас цікавлять, не трапилося, хоча для огляду вони закриті.

Невідомою лишається доля музею В. Стуса в школі №23 Горлівки, де він у 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу. Пригадується, як під час зустрічі в Горлівці в 2013-му вчителька цієї школи Неля Гончарова промовила слова, які й досі хвилюють: «Поезія Василя Стуса — це така глибина, така геніальність, яку пізнати з кожним роком дедалі важче…» Тоді вихованці педагога розповіли не лише про музей, а й про те, як Василь Семенович на подвір’ї свого горлівського товариша Івана Мурзи посадив каштан, що пережив і його побратимів, і часи радянського терору проти правдивого слова. А лихі часи, виходить, повернулися.

Ще одна школа, де пам’ятають поета, — в селі Максимільянівка Мар’їн­ського району, де майбутній Герой України проходив практику, — перебуває в сірій зоні й балансує на межі закриття.

В ізоляції

У навчальних закладах самопроголошених «республік» вивчення української мови та літератури зменшили до 16 годин на рік, а поета В. Стуса взагалі з програми викинули. Це саме стосується і вишу, який він закінчував. І справді, як провідники «руского міра» разом із місцевими колаборантами дозволили б учити вірші Стуса, якщо прибрали з очей барельєф і меморіальну аудиторію?

Один із ліцеїв у Донецьку, до окупації названий іменем поета, давно перейшов на російську. І хоч як це сумно — більшість педагогів пристосувалася до нових реалій. Як почуваються люди, долучені до Стусового кола — хто знав поета ще з молодості та поділяв його ідеали? Їх загалом небагато лишилося, але тримаються! Дехто навіть пише вірші — в шухляду, бо ризиковано не те що друкуватися — про це й мови в окупації не може бути, а й висловлювати свою проукраїнську позицію в соціальних мережах небезпечно.

Нинішній Донецьк поринув у часи, які Василь Стус пережив у середині минулого століття, і це спричиняє величезну тривогу за душі людей, в яких п’ять останніх років ізоляції від усього українського послідовно виривають не тільки мову, а й саму пам’ять про Україну та її найкращих представників.

Ігор ЗОЦ
для «Урядового кур’єра»