Весела історія із сумним завершенням

140 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ПЕТРОВА

ПОГЛЯД. Прізвища творців «12 стільців» і «Золотого теляти» Ільфа і Петрова відомі кожному. Однак далеко не всі знають, що за літературними псевдонімами приховуються одесити Ієхієл-Лейб Файнзільберг і Євген Петрович Катаєв, молодший брат автора романів «Біліє парус одинокий» та «Хутірець у степу» Валентина Катаєва.

Майбутні сатирики на початку 1920-х  переїхали з Одеси до Москви, яка тоді, за їхніми спогадами, була «брудним і занедбаним містом». Спільна праця в редакції газети «Гудок» стала прологом створення в позаробочий час роману «12 стільців», що обезсмертив імена його авторів.

Нині більшість публікацій про Ільфа і Петрова стосується їхнього життя в Одесі та ймовірних прототипів зображених письменниками літературних героїв. Однак не менш цікава історія самих романів. «12 стільців» тодішні літературознавці й критики зустріли мовчанкою, а «Золоте теля» спочатку вийшов окремою книжкою у США, а вже після того в СРСР. І тільки завдяки наполегливості й авторитету Максима Горького, який пробив категоричну заборону Головліту (радянського аналога царського «цензурного комітету»).

Надруковані наприкінці 1936 року в журналі «Знамя» подорожні нариси Ільфа й Петрова «Одноповерхова Америка» засудив горезвісний Мехліс. Лише передчасна смерть 13 квітня 1937 року одного зі співавторів твору від туберкульозу, найімовірніше, якимось дивом врятувала обох письменників від репресій, а їхні твори — від заборони.

2 липня 1942 року в безглуздій авіакатастрофі у прифронтовій смузі загинув Євген Петров, який повертався до Москви після поїздки до обложеного німецькими загарбниками Севастополя. Трагедія сталася саме того дня, коли покинуті командуванням напризволяще захисники міста змушені були припинити спротив ворогові.

Доречно нагадати, що хоч Євгена Петрова офіційно вважали  кореспондентом головної військової газети СРСР «Красная звезда» і редактором журналу «Огонек», основним його завданням з початком війни стала робота на Північно­американську газетну асоціацію (NANA). Саме з матеріалів одесита за народженням у США дізнавалися про події на радянсько-німецькому фронті.

У 1949 році післявоєнні перевидання книжок Ільфа і Петрова оголосили «серйозною помилкою», а їхні твори, які на той час уже переклали 40 мовами, було заборонено в СРСР аж до 1956 року. У брежнєвські часи «12 стільців» і «Золоте теля» знову намагалися не перевидавати, а зняті за ними фільми були швидше водевілями, ніж сатирою.

Насправді нібито весела історія про сумний кінець підприємливого Остапа Бендера — вирок створеній в СРСР бюрократичній системі всевладдя держави, що й досі не втрачає актуальності.

Дивлячись на вітчизняні автоколимаги і закордонний секонд хенд з «євробляхами», як не згадати слова «великого комбінатора», що «автомобіль не розкіш, а засіб пересування». Описані Ільфом і Петровим надокучливі промови «про міжнародне становище» навіть під час відкриття трамвайної лінії у провінційному місті викликають асоціації з розповідями, що завдяки безвізовому режиму тепер кожен українець може випити кави у Відні. Хоч громадянам України, які змушені масово виїжджати за кордон у пошуках гідної зарплати, значно цікавіше дізнатися, коли ми нарешті заживемо по-європейськи у власному домі.

 75 РОКІВ ВІД ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ЗЕЛЬМИ МЕЕРБАУМ-АЙЗІНГЕР

Ромео і Джульєтта з Чернівців

ПАМ’ЯТЬ. Нині мало не правилом наших сусідів стало звинувачувати українців у масовому колабораціонізмі з Третім рейхом та антисемітизмі. Однак саме Румунія й Угорщина були союзниками Гітлера, а їхні армії — окупантами і карателями на українській землі. Міжріччя Дністра й Південного Бугу, назване румунами Трансністрією, стало місцем тотального винищення громадян єврейської національності, яких за наказом бухарестських властей приганяли сюди на страту.

Саме тут в одному з таборів смерті завершилася земна дорога 18-річної уродженки Чернівців Зельми Меербаум-Айзінгер, чий дивом уцілілий зошит з талановитими поезіями засвідчує загибель митця світового рівня. Її коханого Лейзера Фіхмана, якому присвячені вірші, румунські окупанти відправили до так званого трудового батальйону. Дивом хлопцеві пощастило дожити до 1944 року, коли правителі Румунії нарешті усвідомили, що час розплати вже близько.

Лейзер Фіхман був одним з емігрантів, які вирушили на турецькому кораблі до берегів Палестини. Однак судно під прапором нейтральної країни потопив у Чорному морі підводний човен СРСР, очільники якого не втомлювалися розповідати про «провокаційну політику Туреччини». Від закоханих, знищених двома тоталітарними режимами, залишилося 52 вірші як нагадування про злочини, що не підлягають забуттю.

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Трагічний «Щедрик» 1921 року

ЗЛОЧИН. Український «Щедрик» у талановитій обробці композитора Миколи Леонтовича — традиційний атрибут Різдва на всіх континентах. А життя автора геніального твору трагічно обірвалося на початку 1921 року від кулі оперуповноваженого ЧК (карального органу на чолі з Дзержинським) Гріщенка (так він називав себе), який, переночувавши в хаті Леонтовичів, уранці застрелив видатного митця просто в ліжку.

 100 РОКІВ УЛЬТИМАТУМУ ЛЕНІНА УКРАЇНІ

Чотири вожді більшовицької НУР

ВІЙНА. Ті, хто  просторікує про давнє «братерство України і Росії», чомусь забувають, що саме наша країна стала першою жертвою агресії щойно проголошеної Леніним «країни рад». Вождь більшовиків, так само як нині Путін, чітко усвідомлював, що Росія без України мало чого варта. Однак якщо нинішнього правителя Московії насамперед цікавлять людські ресурси, то Ленін відразу після здобуття влади відверто заявив: «Два питання нині першочергові серед усіх інших політичних питань: про хліб і мир».

Напрочуд промовисто, що у країні, яка ще воювала у Першій світовій війні, питання миру опинилось на другому місці після хліба.

15 грудня 1917 року в Бресті-Литовську між більшовицькою владою Росії та Німеччиною й Австро-Угорщиною було підписано перемир’я, що розв’язало руки Леніну для загарбання хлібних регіонів колишньої Російської імперії — Дону й України.Каральний похід проти донського козацтва оголосили «боротьбою з контрреволюцією», а війну проти українського народу довелося маскувати, адже більшовики перед захопленням влади декларували «право націй на самовизначення». Однак спроба листопадового перевороту в Києві, організована за вказівкою Леніна, зазнала поразки. На скликаному на вимогу нечисленних в Україні більшовицьких організацій всеукраїнському з’їзді робітничих, селянських і солдатських депутатів, який розпочався 17 грудня  1917 року, ленінські емісари цілком прогнозовано опинились у меншості. Саме це спонукало Леніна надіслати до Києва в день відкриття з’їзду Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради. У ньому раднарком визнавав якусь міфічну «Народну Українську Республіку», відмінну від вже проголошеної УНР, і висунув перелік неприйнятних вимог. На фактичну капітуляцію відводили 48 годин, по закінченні яких «раднарком вважатиме Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні».

Стенограма засідання керівництва більшовиків, що відбулось «на общєпонятном язике» тими днями в Києві, зафіксувала, як «тов. Затонський» заявив, що «среди украинцев раскола нет и он не предвидится, а потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков лишь небольшая кучка». Йому вторив «тов. Александров»: «Ультиматум несвоевременен. Нам приходится воевать против всего украинского народа, а не против Рады».

Однак Ленін вже запланував збройну агресію проти України, політичним прикриттям якого стали рішення альтернативного всеукраїнського з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів, проведеного більшовиками 24 грудня у Харкові, конт­рольованому прибулими ще 21 грудня з Росії червоногвардійцями. Навіть тут не вдалося залучити до роботи форуму представників селян (і це в переважно аграрній Україні). Рішення фактично ухвалили більшовики-утікачі з київського з’їзду та самозванці-депутати майбутньої Криворізько-Донецької республіки. Вони одностайно поширили на територію України чинність усіх декретів і розпоряджень раднаркому сусідньої держави. Замість анонсованої у ленінському ультиматумі НУР (Народної Української Республіки) було проголошено Українську Народну Республіку совітів — федеративну складову Росії.

Фактично йшлося про практику технічних двійників, яку досі використовують на виборах у мажоритарних округах, коли людей заплутують подібністю власних назв. На відміну від українського уряду в Києві, більшовицьку владу в Харкові очолила німка Євгенія Бош. Другою за значущістю посадовою особою став «секретар фінансів» з не менш промовистим прізвищем Ауссем. А українцям Володимирові Затонському та Юрієві Коцюбинському довірили керувати відповідно освітою і «збройними силами». 21-річного сина видатного письменника лише возили в обозі експедиційного російського корпусу, що під найменуванням «червоної армії України» рушив грабувати і плюндрувати українські землі. Зі створеним у Харкові урядом командувач червоногвардійських банд колишній царський полковник Муравйов не рахувався так само, як із номінальним головкомом Коцюбинським. Однак спроба масовим терором залякати і деморалізувати українців лише зцементувала народ України у протистоянні агресоров 

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
«Урядовий кур’єр»