Цей черговий подарунок до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка видавництву вдалося зробити за підтримки кількох спонсорів. Його наклад — 425 примірників. У дотеперішніх факсиміле 114-сторінкового варіанта «Кобзаря» 1840 року (тобто з більшими купюрами) немає шмуцтитулу, наявного в оригіналі. Найточнішим є львівське видання Наукового товариства імені Шевченка 1914 року, яке іноді дехто навіть сплутує з оригіналом. Скажімо, до останнього часу вважалося, що в колекції Музею книги і друкарства міститься «Кобзар» 1840 року, однак за ретельнішого огляду він виявився фототипічним передруком. Давно вже на часі й складання вичерпного опису всіх відомих нині примірників прижиттєвих «Кобзарів», адже збереглося їх зовсім мало.
Перший «Кобзар» вийшов у м’якій паперовій обкладинці «синювато-синього» кольору без будь-якого тексту (за описом І. Букмена 1940 року). Бібліографи ХІХ ст., однак, фіксували, що на обкладинці було зазначено: «Издание П. М-са», тобто Петра Мартоса. Жоден примірник у первісній обкладинці нині не відомий. Нове видання видрукувано на крейдяному папері, що дало змогу якнайточніше передати візуальні характеристики примірника «Кобзаря», який належав Данилові Мордовцю, а згодом потрапив до колекції Музею українських старожитностей ім. В. В. Тарновського Чернігівського губернського земства, нині зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Як відомо, цензором першої поетичної книжки Шевченка був Петро Корсаков. В опублікованих 1863 року мемуарах Петро Мартос згадував: «Остання п’єса в «Кобзарі» (мого видання) — «Тарасова ніч». З нею було найбільше клопоту. Друкування наближалося до кінця, а її тільки було закінчено. Швиденько переписавши її, я сам пішов до Корсакова з проханням підписати її. «Добре! — сказав він. — Залиште рукопис і днів через два пришліть за ним». — «Не можна, Петре Олександровичу, в друкарні чекають оригінал». — «Та мені тепер, їй-право, ніколи читати». — «Нічого, підпишіть не читавши; ви ж все одно не знаєте малоросійської мови». — «Як не знаю?... Я в 1824 році проїздив повз Курську губернію». — «Звичайно, цього досить, щоб знати мову; і я прошу у вас пробачення, що засумнівався у ваших знаннях, але, їй-богу, мені ніколи чекати;… підпишіть швидше, в друкарні ждуть оригінал». — «А що, тут нема нічого такого?» — «Анічогісінько». Найдобріший Петро Олександрович підписав; «Кобзар» вийшов». Викладена історія радше схожа на анекдот, ніж на опис справжніх подій.
Микола Маркевич 24 квітня 1840 року записав у щоденнику: «Вечір і за четверту годину після півночі у мене гості: Чижов, Мартос, Каменський, Струговщиков, Корсаков, граф Толстой, Булгарін і Кукольник... Це чудовий у моєму житті вечір... А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка. Запевняв, що спрямування його «Кобзаря» шкідливе й небезпечне. Мартос впадав у відчай». П. Корсаков підписав квиток на випуск у світ «Кобзаря» ще 18 квітня 1840 р. На той момент поема «Тарасова ніч» ще не мала вилучень тексту, про що свідчить повніший, 115-сторінковий примірник, який зберігається нині у відділі рідкісної книги наукової бібліотеки Санкт-Петербурзького університету. Спершу й не було шмуцтитулу із заголовком «Кобзарь», а фронтиспіс роботи Василя Штернберга розташовувався після титульної сторінки. Мартос почав розсилати «Кобзар» ще до офіційного дозволу цензора на вихід книжки. Приміром, М. Маркевичу він надіслав його 13 квітня. Очевидно, саме під впливом Нестора Кукольника Мартос не зупинився перед додатковими витратами і наполіг на переверстуванні сторінок із посланням «До Осно?в’я?ненка» (с. 92–96, їх кількість збережено) та останнім твором у книжці — поемою «Тарасова ніч» (с. 108–115), внаслідок чого обсяг видання зменшився до 114 с. Цей варіант і став основним тиражем «Кобзаря», послідовність початкових сторінок така: фронтиспіс, шмуцтитул, титул, на звороті якого — цензурний дозвіл на друкування. Іноді при репродукуванні для зручності масового сприйняття офорт — зображення кобзаря з хлопчиком-поводирем — розміщують поряд з титульною сторінкою, оминаючи шмуцтитул. Це, звісно, неправильно.
Рядки, які Мартос викинув з переляку з поезії «До Основ’яненка»: .jpg)
«Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, синє, правда, море!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернеться козачество,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани;
Україна сиротою
Понад Дніпром плаче:
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Особливо постраждала поема «Тарасова ніч». Ось лише один із вилучених фрагментів:
Згада козак Гетьманщину,
Згада та й заплаче!
Було колись, панували,
Та більше не будем!..
Тії слави козацької
Повік не забудем!..»
На цьому прикладі видно, як іноді критично слід перевіряти спогади очевидців за перехресними достовірними джерелами. А Корсаков у журналі «Маяк» (1840. № 6) відгукнувся схвальною рецензією на «Кобзар». Це лише один епізод з історії книжки, з виходом якої почався відлік нового етапу розвитку української літератури.
Олександр БОРОНЬ,
старший науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
для «Урядового кур’єра»
Ветеран напише 200 портретів поета
Владислав КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»
ТВОРЧІСТЬ. Шість років знадобилося нині 90-річному художникові зі Сміли, аби написати олією сотню.jpg)
портретів Кобзаря.
— Хотілося так зобразити нашого Тараса, — каже Федір Гаврилович, — щоб він ніби розмовляв з нами, проникав у душу. Чи вдалося — судіть самі.
Все свідоме життя поет йде поряд з ним, надихає на творчість. «Кобзар» художник завжди носив із собою. Він зримо уявляв пережите Тарасом, бо й самому випала нелегка доля — голодомор, війна, повоєнна розруха… Та в негараздах, пригадує, зігрівало Шевченкове слово. Це Тарас пробудив у ньому жагу до знань.
Після війни, хоч вона й підірвала здоров’я, вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Жив на найманій квартирі, багато часу віддавав заняттям, недосипав, голодував. Почала боліти голова, а коли прихопило серце, навчання довелося покинути.
Повернувся в рідні краї, у В’язівок, де народився. Чим займатися — довго не думав: у сусідньому Орловці бракувало культпрацівників. Скрипка, мандоліна, балалайка, баян у його руках примушували односельців і плакати, й сміятися. Завідував бібліотекою, вів драматичний гурток. Заочно закінчив Київський культосвітній технікум.
Його нинішня квартира в Смілі схожа на музей. Книжки, малюнки, ескізи… Після виходу на пенсію з десяток років виконував замовлення районної бібліотеки як художник. Дружина Алла Семенівна цінує захоплення чоловіка. Пишається, що в сільських бібліотеках та музеях Городищенського й Смілянського районів висять подаровані художником портрети Тараса Шевченка. Знають у Смілі Федора Кучера й як автора багатьох гуморесок, інших літературних творів. Хоч сам Федір Гаврилович дуже скромно оцінює свою творчість — як аматорство, роботу для душі, однак це не заважає йому й далі здійснювати свій великий задум — написати до 9 березня 2014 року ще сто портретів Кобзаря.
Ювілей Кобзаря відзначать в Астрахані
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ПОДАРУНОК. До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка на подвір’ї школи №4 міста Астрахань встановлять погруддя Кобзаря — подарунок від Рівненщини.
— Два роки тому наша Рівненська та Астраханська область Росії уклали угоду про співпрацю, — каже голова облдержадміністрації Василь Берташ. — Днями наша делегація повернулася з Астраханського краю з особливим піднесенням: у школі № 4, що названа на честь Тараса Шевченка, нас зустріли короваєм, українськими піснями та віршами. Ось ми й запропонували відзначити ювілей Кобзаря разом.
Згадана школа є візитівкою України на російських просторах. У серпні 1857 року, повертаючись із заслання, тут неподалік зупинявся Тарас Шевченко. Будівля-пам’ятник, на якій встановлено меморіальну дошку, збереглася й донині.
Десятиліттями навчальний заклад плекав історичні традиції, пов’язані з іменем Кобзаря. Нині фойє школи прикрашає його портрет, у бібліотеці є розділ української літератури та історії. А наступного навчального року, теж за сприяння Рівненщини, шкільну програму доповнить факультатив з української мови.
В Астраханській області доволі велика українська діаспора: за період з 1959 до 1989 років вона зросла з 6,5 до майже 19 тисяч чоловік. Саме тут чи не найвищим серед усіх регіонів Росії є показник українців, які вважають рідною українську мову, — майже 54%.
ФОТОФАКТ
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ПОРІГ. Ще на початку минулого століття з дніпровської кручі біля Монастирського острова у Дніпропетровську можна було побачити унікальні пороги, які в сиву давнину долали на чайках наші предки. З будівництвом ДніпроГЕСу пороги затопили. Готуючись до святкування 200-річчя Тараса Шевченка, у Дніпропетровську вирішили штучно відновити один поріг — щоб поет з постаменту, розташованого на острові, бачив його. Нещодавно було завершено реконструкцію цього найбільшого в Україні пам’ятника Шевченкові, зведеного на схилах Дніпра півстоліття тому.
Рукотворний водоспад «Поріг ревучий» для Тараса Григоровича урочисто відкрили на День міста під гарматні залпи. Як зазначив міський голова Іван Куліченко, таким чином завершилася і реконструкція центральної частини набережної міста.
За словами директора підприємства, яке створювало «Ревучий», Богдана Водолажченка, водоспад заввишки 17 метрів, завдовжки 20 метрів. Його потужність пропуску води — понад тисяча кубометрів на годину, що можна порівняти із 18 залізничними цистернами, які одночасно зливаються за годину. «Водоспад розміщений на природній скелі і задекорований каменем. Увечері його підсвічуватимуть», — підкреслив він.
.jpg)
Ми в Google+