Зустрівши минулих вихідних знайомого з сусіднього будинку, відразу відчув його кепський настрій. Як зізнався співрозмовник, у його сім’ї велике горе. Кілька днів тому покинув цей світ їхній спільний улюбленець сіамський кіт Мурчик. Чотирилапий друг давно став повноправним членом родини: і їв зі своєї тарілки разом з господарями, і спав на розкішній постелі, й на прогулянку виходив не сам. Одне слово, жив...
А зараз, повідав знайомий, дружина плаче, донька побивається. Главі ж родини випала невдячна місія: шукати для Мурчика місце, де той знайшов би вічний спокій. Ось тут і трапилася солідна заковика. Спершу хотіли поховати кицю десь неподалік дому, однак швидко зрозуміли, що можуть бути неприємності від сусідів. Затим згадали про свій заміський город і про обніжок… Утім, теж відмовилися: як-не-як, поряд росте картопля, овочі тощо, і подібне сусідство не зовсім бажане.
Зрештою дійшли висновку: найкраще улюбленця поховати десь за містом, приміром, біля лісосмуги чи й у якомусь гайку. Так і зробили. Тіло бідолашного кота господар поклав у целофановий мішок, мішок — у багажник автомобіля і…
Про трагедію з Мурчиком знайомий розповідав, як про людину. Боявся щось бовкнути невпопад на кшталт «здох» — не обібрався б неприємностей. Тож чемно вислухав сусідську історію і на 100% погодився із твердженням, що про домашніх тварин у нас зовсім не дбають. Точніше, не про них самих за життя, а коли вони відходять за вічну межу (знову ж таки — не здихають).
Справді, стільки мовлено про братів наших менших, яких ми, люди, приручили і за яких, відтак, повинні сповна відповідати. Собаки і коти, канарки і папуги, хом’яки і черепахи… Представники домашнього тваринного і пташиного світу стали невід’ємною сімейною складовою мільйонів співвітчизників. Для них і магазини, й окремий корм, й одяганка… А днями в Парижі навіть відкрили бар для котів. І це далеко не останнє ноу-хау людства, яке віддає належну данину домашнім тваринам чи птахам.
Але ж нічого вічного немає, і рано чи пізно життя пернатих, хвостатих, чотири- і дволапих, інших улюбленців закінчується. Ось тоді і виникає проблема (принаймні у співвітчизників), куди дівати їхні тіла.
Наприклад, у Сумах немає ні служби, ні місця для їхнього поховання. Усе йде за принципом «хто до чого додумається». Згадуваний сусід вивіз кота за місто, дехто примудряється нишком викопати ямку десь неподалік будинку, ще хтось уподобає територію в парку чи на березі Псла.
І якось не випадає звертатися до досвіду європейських країн, де давно розв’язали цю проблему. Там мають окремо відведені місця, на яких знаходять вічний спочинок домашні улюбленці з дотриманням усіх ветеринарно-санітарних норм. Більше того, створено ритуальні служби, працівники яких за певну ціну організують поховання з усіма почестями не тільки тварин, а й… метеликів. А що? Хіба не може махаон стати улюбленцем сім’ї?
Утім, чого дивитися на Європу, якщо і в Москві вже не тільки облаштували спеціальні тваринні кладовища, а й створили похоронні бюро. Скажімо, для улюбленого Полкана можна замовити маленьку труну за 100 чи 200 доларів, поминальний обід, а на могилі встановити пам’ятник… Аби тільки гроші.
Та й у нас не все так занедбано. У Києві є кілька місцин, де жителі традиційно ховають домашньотваринну живність. У Полтаві організували пункт перетримки бездоглядних тварин. Телефонний дзвінок — і за 116 гривень усе буде зроблено. Щось намагаються робити в Одесі, Донецьку, Львові, інших містах.
Але все це на такому ледь не аматорському рівні, що про якусь систему у вирішенні зазначеного питання не випадає ні говорити, ні думати. А шкода. Бо проблема актуальна, масштабна і навіть гостра. Бо ми таки й справді зуміли приручити братів наших менших, а про один делікатний момент або ж забули, або ж не хочемо про нього пам’ятати і щось робити. Однак доведеться.