ПРОЕКТ

Кілька сіл Добропільського району Донеччини об’єднав туристичний маршрут

Село в індустріальній Донеччині, мабуть, уже саме по собі повинно викликати зацікавленість туристів. Адже в урбанізованому краї, що здебільшого наїжачився шахтними териконами, заводськими трубами та міськими багатоповерхівками, сільська місцевість — це майже рідкість, тут проживає менш як 10% населення. А якщо в селах, окрім мальовничих краєвидів, збереглися ще й пам’ятки історії та архітектури, туди обов’язково почнуть топтати стежку туристи. Саме цю особливість і врахували ініціатори створення туристичного маршруту кількома селами Добропільського району.

До лелеки їдуть навіть здалека

У дворі жителя села Кам’янка Володимира Оніпка не звикати до частих відвідувачів. Навіть пес погавкує на гостей ліниво, аби тільки довести всім, що він таки недарма їсть свій хліб. А господар у цей час залишає свої клопоти і миттю перевтілюється в гіда. «Раніше від відвідувачів не було відбою, нині трохи менше, та все одно приходять і приїжджають подивитися», — каже він.

Чим цікава звичайнісінька сільська садиба? Тим, що тут багато років розташоване гніздо лелек — майже екзотичних птахів для Донеччини. «Край двору стояла суха тополя, і ще у 1981 році двоє птахів при перельоті посиділи на ній та й полетіли далі, — згадує господар. — Я тоді прилаштував там колесо з воза, а навесні вони прилетіли і почали мостити гніздо. І відтоді лелеки тут уже не переводяться».

За всі ці роки у гнізді в сільському дворі з’явилося на світ 111 лелеченят. Володимир Оніпко це зафіксував у спеціальному паспорті, який веде за дорученням біологів Донецького національного університету. А відвідувачів, які бажали подивитися на птахів, побувало тут значно більше. Власне, саме тому це обійстя і розглядається як один із пунктів туристичного маршруту. Щоправда, господар поки не в захваті від того, що доведеться опікуватися туристами. «Мені не шкода — нехай дивляться, але й бути екскурсоводом не завжди часу вистачає, бо на городі треба поратися», — зітхає він. Водночас люб’язно пропонує підзорну трубу, в яку можна краще роздивитися лелеченят у гнізді.

Певна річ, одними лелеками в згадане село туриста заманити важко. Тому тут відшукали ще низку місцевих особливостей чи пам’яток. Одна з них — народні обереги — ляльки-мотанки, виготовлені місцевою майстринею Марією Гайдук. «Таким лялькам вже виповнилося п’ять тисячоліть, адже їх зразки відшукали при розкопках поселень Трипільської культури, — розповідає народний майстер. — Ми відроджуємо цю давню традицію і намагаємося передати її молодшим поколінням. Ляльки бувають різні: берегиня сімейного життя — її робили, коли народжувалося дитя, а коли хтось хворів, виготовляли ляльку, яка вбирала негативну енергію, а потім спалювали. Також такі обереги робили до весілля та свят — до Різдва чи Великодня».

Вже з назви неважко здогадатися про спосіб виготовлення ляльки — її мотають із виключно натуральних матеріалів: сюди можна вплести сухі квіти чи траву, зерна, горіхи тощо. А ще доречно при виготовленні використовувати клаптики старого одягу рідних людей. Втім, слід простежити, аби цей одяг був «щасливим» — тобто не був на людях під час хвороби чи інших неприємностей. Мабуть, для охочих до сувенірів туристів лялька-мотанка стала б непоганим придбанням. Отож у селі зазначають, що в разі потреби готові поставити виготовлення оберегів на комерційну основу. Або можна було б спробувати запропонувати своєрідний урок «лялькомотання» безпосередньо самим туристам.

 «А у моєї прабабусі була краща прядка!..» Фото Павла КУЩА 

Гостей чекають і «біля баби»

«У нас є намір створити проект «Від Дикого поля до Доброго поля» і запропонувати туристам цей гарний куточок Добропілля, — розповідає перший заступник голови Добропільської райдержадміністрації Тамара Белянкіна. — Тут є що показати гостям, адже ми розпочали саме з території Шиловської сільської ради — мальовничого місця нашого Доброго Поля. Поки робимо тільки перші кроки: вже взяли участь у всеукраїнському конкурсі проектів з розвитку місцевого самоврядування й отримали перемогу. А виділені нам кошти використаємо для створення музею».

Власне, натяк на сільський музей тут уже існує. Розташований цей заклад під одним дахом із крамничкою, немов пропонуючи відвідувачам оте відоме «хліба й видовищ». Тобто селяни приходять сюди не тільки, аби купити харчі чи товари першої потреби та потеревенити про останні сільські новини. Вони також можуть заглянути в етнографічний куточок, де зібрані різноманітні предмети сільського побуту, які нині вже стали раритетами. Чого тут тільки немає! Старовинні скрині, прядки, ступи, рогачі, плуг, праски, посуд, картини, вишиті рушники та сорочки... Навіть є архаїчний самогонний апарат.

«На кожному експонаті є спеціальна бирка, де вказано прізвище того, хто передав до музею ту чи ту річ, — свідчить один з ініціаторів створення закладу Андрій Батицький.  — І тому люди охоче несуть сюди сімейні старожитності, які тепер вже не валяються десь на темному горищі, а виставлені всім на показ і можуть стати принадою для туристів».

Етнографічний музей «Історія села Юр’ївки» розташований також і в правлінні місцевого публічного акціонерного товариства імені Т. Шевченка, де теж зібрано чимало цікавих експонатів. Однак його засновник і голова правління згаданого господарства Віктор Батицький вважає: цей заклад спершу потрібно довести до пуття, а вже потім запрошувати сюди туристів.

Окрім згаданих етнографічних куточків, гості могли б відвідати і тутешній закуток на околиці, що зветься «біля баби». Саме тут неподалік бовваніє давній курган, який здавна вартує кам’яна половецька баба. А ще в Кам’янці є територія, де в роки Великої Вітчизняної війни розташовувався концтабір для військовополонених (вони працювали на місцевому кар’єрі). А неподалік — бюст на могилі льотчика-винищувача старшого лейтенанта Василя Астахова, літак якого збили над селом у 1943 році. Старожили Кам’янки досі згадують про враження від побаченого на місці падіння винищувача...

Готель для відпочинку «на природі»

Також гостей можуть запросити до сільської кузні, де коваль професійно виконає будь-яке замовлення клієнта. Проте, неважко здогадатися, до села з міста частіше приїжджають не тільки для того, аби подивитися на місцеві старожитності, а й щоб відпочити від міського гамору, метушні та шкідливої екології. Сільська хата з тінистим подвір’ям — придатний для цього варіант. Звісно, можна зняти куток у когось з місцевих жителів, однак у Кам’янці вже подбали про міні-готель для охочих відпочити «на природі». Свого часу житель Красноармійська придбав старе помешкання на березі річки Бик, відремонтував його і тепер готовий приймати відпочивальників. Для них є кімнати з кондиціонерами, кухня, сауна, флігелі, альтанки, де в’ється виноград. А в перспективі тут буде сад і літній басейн. Утім, скупатися чи посидіти з вудкою можна й на річці Бик, що поряд. До речі, свого часу виникла ідея облаштувати ще й човнову станцію і катати туристів на катамаранах.

…А тепер трохи про інші місцеві реалії та «експонати». Навіть одноденний маршрут згаданими селами передбачає пересування туристів. Так ось —складається враження, що колишнє Дике поле до цивілізації наближатися не дуже поспішає. В цьому переконуєшся під час гуцикання геть розбитими дорогами (дається взнаки близьке розташування кар’єру, куди снують важкі автомобілі). Отож, може, варто спробувати замаскувати цей недолік і возити туристів не на автомобілях, а на возах, запряжених волами? Бо тоді ця мандрівка справді стане екзотичною і запам’ятається гостям із кращого боку.

Перший заступник голови райдержадміністрації Тамара Белянкіна погоджується, що на місцях імовірного напливу туристів поки що бракує потрібної інфраструктури та елементарних зручностей, необхідних туристам. Проте над цим тут уже почали працювати, і в майбутньому сподіваються таки освоїти цю цілину. Такі наміри  серйозні, бо йдеться про спробу відродити тутешні села ще й з допомогою туристичного бізнесу.

Не секрет, побувавши сьогодні в сільській місцевості, не зовсім доречними здаються класичні рядки: «Село! І серце одпочине!..» Серце швидше заболить від побаченого. Та й місцеві жителі частіше вживають інші рядки: «Немов Мамай пройшов!..» Демографічна ситуація, м’яко кажучи, незавидна: людей стає менше, менше, менше. Отож створення туристичних маршрутів — це ще один шанс для розвитку села, бо йдеться про створення нових робочих місць. Приміром, за приблизними підрахунками, у країнах Європи 1 турист може забезпечувати роботою 10 осіб. Тому навіть, зважаючи на наші реалії, туристичний бізнес у сільській Донеччині видається доволі перспективним напрямком.

КОМПЕТЕНТНО

Володимир ВАСИЛЬЄВ,
 голова Спілки сприяння
та розвитку сільського
зеленого туризму в Україні:

— Що й казати, сільський туризм у Донецькій області та в інших промислових регіонах країни поки що не розвинений. Селянам не вистачає інформації про свої можливості та досвіду жителів сіл Західної України, які вже багато років розвивають цей вид туризму на прикладі європейських країн-сусідів. Донеччанам насамперед потрібно показати, чим саме їхні села відрізняються від аналогічних пропозицій на цьому ринку в інших регіонах. Не потрібно робити в селах готелі з євроремонтом. Варто  подбати про туалети, душові та інші зручності європейського рівня. А щодо всього іншого, то треба зберегти народний український стиль, здавна притаманний цій місцевості. Та навіть за таких умов було б великою наївністю розраховувати на масове паломництво відвідувачів з-за кордону. Адже міжнародна практика свідчить: на 80% сільський туризм розрахований на відвідувачів-співвітчизників і лише 20% припадає на закордонних гостей.