Від поглядів не відмовився

До здобуття Україною незалежності ім’я українського військового діяча генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника замовчували. Дивуватися нічого — тоталітарна система на десятиліття викреслила згадки про ворожих режимові людей, а надто «українських буржуазних націоналістів», «мазепинців» чи «самостійників». Серед них був і Тютюнник — поборник незалежної України, запеклий ворог більшовизму. І лише наприкінці XX століття інформаційний вакуум заповнили художні й документальні твори про тих, кого зарахували до «зрадників» і «відступників».

Зіграв самого себе

Проте історичні й літературні твори про Юрка Тютюнника грунтуються переважно на його мемуарах, викладених у книжках «Революційна стихія» та «Зимовий похід 1919—20 рр.», спогадах сучасників, документальних матеріалах про Перший і Другий зимові походи. Коли доходить до найдраматичнішого періоду життя українського генерала — підступного вивезення його з-за кордону агентами ГПУ і арешт, автори обмежуються скупими рядками: «після звільнення читав курс «Стратегія і тактика громадянської війни» у Харківській школі червоних старшин, співпрацював із Всеукраїнським фотокіноуправлінням, написав сценарій фільму «Звенигора», зіграв самого себе в кінокартині «П.К.П.» й потому вдруге заарештований та засуджений до розстрілу». Практично ніхто з письменників чи істориків не звертав уваги на таке: у вироку була коротенька дописка: «приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения».

«Що крилося за такою відстрочкою? Суто сатанинське бажання: додати сердечних мук бранцеві. Колись Сталін у колі соратників видав черговий «афоризм»: мовляв, страшніше за смерть очікування смерті. Тож неважко здогадатися, хто в Москві міг ініціювати таку приписку», — це рядки з повісті черкаського журналіста Феофана Білецького «Облога отамана Тютюнника», першого художньо-історичного твору про отамана.

Задум автора розкриває вже сам епіграф, узятий з оповідання «Лист у вічність» Юрія Яновського, який дружив з Юрком Тютюнником: «Він не мав права на смерть, він мусив… прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротись на самоті і не сміти вмерти... Це був вереск усіх нервів та всіх клітин, тільки затята воля умирала, мов боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття».

Оповідь розпочинається зі своєрідного двобою героя повісті з керівниками ГПУ після його арешту. Широкій публіці було повідомлено, що Тютюнник здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував йому співпрацю, з чим той погодився. Насправді Москва наполягала на його розстрілі, однак українське керівництво переконало московське ГПУ у збереженні життя авторитетному на Заході генералові, щоб використати його. Вдалося. Урешті він оприлюднив звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та написав покаянного листа В. Затонському. Президія ВУЦВК задовольнила клопотання про помилування, обмеживши Тютюнника в правах на рік.

Мрія отамана збулася

Та чи змирився з долею? Агенти ГПУ, які стежили за Тютюнником, упевнені: колишній отаман не змінив поглядів. Про це свідчить і його дружба з Миколою Хвильовим, Юрієм Яновським, Володимиром Сосюрою та іншими митцями — колишніми петлюрівцями, його несприйняття сталінської політики в Україні. Це й стало причиною другого арешту. На допитах він говорив: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся, як і раніше — тобто поділяв і поділяю». Підсумок — постанова у пред’явленні йому звинувачень «пропаганди українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елемента». Справою Тютюнника особисто цікавиться Сталін.

Повість багатопланова. Тут і розвій та героїчна боротьба вільного козацтва з окупантами всіх мастей, і Звенигородсько-Таращанське повстання 1918 року, і перемоги та поразки армії УНР. Не можна без сліз читати рядки про бій і розстріл 359 полонених козаків поблизу Базара на Житомирщині; з гіркотою — про розстріляного своїми ж полковника Петра Болбочана, підсилене його листом-зверненням до українських урядовців: «Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними писарями. А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких». Коли написано ці слова, а віз і нині не рушив.

Видання побудоване здебільшого на документальних матеріалах. Проте автор торкається й найпотаємніших струн душі свого героя.

Як відомо, його найзаповітніша мрія — вільна і незалежна Україна, до якої врешті й повертає його з тривалого небуття повість Феофана Білецького.