Уранці 6 березня 2022-го 42-річний підприємець Олександр Чикмарьов намагався вивезти з окупованої Бучі родину — дружину Маргариту і двох синів. У той час на трасі стояв ворожий БМП. Всупереч усім людським законам, вороги відкрили вогонь по цивільній машині з написом «ДІТИ». Дружина й діти Чикмарьова згоріли в ній живцем. А самого Олександра вибуховою хвилею викинуло з автомобіля. Пізніше його знайшли працівники розташованої неподалік пожежної частини й викликали медиків-волонтерів. Надавши першу допомогу, лікарі доправили його до бучанської лікарні, а звідти добровольці перевезли до Києва, бо він потребував екстреної непростої операції.

Трагічна доля Олександра Чикмарьова стала однією з перших історій проєкту «Знаходимо відповіді», які ми почали тоді знімати. Під час війни медійники можуть не тільки інформувати, а й професійно розповідати світові правду про агресію росії проти України, документувати воєнні злочини. Але допомагати жертвам російської агресії можемо не тільки так. Наприклад, для Олександра Чикмарьова шукали фонд, який би міг профінансувати протезування. Потім його братові Віталію допомогли отримати дозвіл на виїзд разом з Олександром за кордон для відновлення. Тепер брати вже вдома, й Олександр може ходити.

Не журналістикою єдиною

Ідея створити проєкт з’явилася в березні 2022 року. У Вінниці я зустрілася з колегою Іриною Ярошинською. Маючи значний стаж роботи військовим журналістом (з 2008 року працювала на пострадянському просторі, Близькому Сході та в АТО), я запропонувала їй разом започаткувати проєкт у соц­мережах (ютуб, фейсбук і телеграм), щоб розповідати людям, що відбувається в Україні.

Досвіду документування воєнних злочинів відповідно до стандартів міжнародного гуманітарного права ми не мали, тому звернулися по допомогу до адвокатської компанії «Клімчук та партнери». Юристи погодилися нам допомагати. Представник компанії Максим Козлюк разом з нами опрацьовував перші свідчення потерпілих українців. Нашим партнером став Польський інститут правової культури Ordo Iuris. Україна не ратифікувала Римського статуту, і без польських адвокатів ми просто не могли передати зібрану інформацію в міжнародні правові та судові інстанції.

Звичайно, щоб виконувати журналістську частину роботи (знаходити та опитувати потерпілих), нам з оператором Андрієм Безчастним потрібно було виїжджати з Києва на деокуповані території. Щоб дістатися в найдальші та небезпечні місця й повернутися звідти, нам були потрібні автомобіль і паливо. Вирішити це питання допомогла волонтерська організація «Християнська служба спасіння».

«За що ви вбили мого чоловіка?»

Розповісти про всі трагедії людей, з якими ми зустрічалися під час роботи, в межах од­нієї публікації неможливо. Після Київщини ми побували на Сумщині, Харківщині, Вінниччині, Херсонщині та Чернігівщині, які постраждали під час війни.

Мене дуже вразила історія сім’ї Луданих із селища Іванівка Чернігівської області. Захопивши село, рашисти обстрілювали його кілька діб. Весь цей час місцеві жителі ховалися в погребах. Не стали винятком Сергій і Світлана разом з 11-річною донькою Марійкою. Щоб зігрітися в холодному підвалі, вони регулярно приносили з дому  відро з окропом. Але один з таких походів по гарячу воду закінчився загибеллю Сергія. Коли він хотів зайти в будинок, загарбники просто розстріляли його впритул. Світлана зрозуміла, що з чоловіком сталася біда, але одразу не могла вибратися з льоху через прицільний ворожий вогонь. Лише на другу добу їй вдалося забрати тіло Сергія і за допомогою сусідів поховати просто на городі.

Пізніше окупанти почали проводити обшуки в будинках місцевих жителів, і один з них зайшов до Світлани. «За що ви вбили мого чоловіка?» — запитала вона в нього. А він опустив очі і промовчав.

Не менш страшні події відбувалися під час окупації в селі Ягідне неподалік Іванівки. Вороги зігнали всіх місцевих жителів (майже 450 осіб) у зовсім не пристосований для тривалого перебування людей підвал місцевої школи і протримали їх там більш як місяць.

«Наші запаси їжі загарбники забрали собі, а нас годували щодня своїми пайками, яких не можна було їсти. У туалет випускали раз на добу, — розповідали нам місцеві жителі. — Через нестачу кисню в підвалі загинуло 11 стареньких жителів нашого села. Вони тихо божеволіли, а потім помирали». До того ж у підвалі почалась епідемія вітряної віспи: майже всі бранці тяжко перехворіли.

Хлопчик шукає батьків

Так трапилося, що ми опинилися в Ягідному саме в той час, коли вирішувалася доля 14-річного місцевого жителя Сергія Сорокопуда. Під час окупації росіяни вивезли хлопця без дозволу сім’ї в гомель (білорусь) і погрожували віддати у притулок й визнати сиротою.

«Ще в березні під час одного з обстрілів Сергій вийшов з підвалу школи на вулицю та зазнав тяжкого поранення, — розповіла мені старша сестра хлопця Аліна. — У росіян був медик, який його оглянув і надав першу допомогу. А потім окупанти заявили мені, що вивозять Сергія в росію на лікування. Я просила їх взяти мене, щоб бути разом із братом, але мені категорично відмовили. Перед від’їздом я встигла засунути Сергієві під футболку свідоцтво про народження».

Протягом двох місяців родина Сорокопудів не знала, де перебуває їхній син. Думали, в росії. Уже після деокупації сусіди показали Аліні у фейсбуці допис медсестри гомельської обласної лікарні. Вона опублікувала фотографію свідоцтва про народження Сергія й написала: «Хлопчик шукає батьків». Оскільки мама Аліни та Сергія важкохвора, пошуки брата довелося взяти на себе старшій сестрі. Зателефонувавши в гомель, вона дізналася, що Сергія після операції перевели до обласної дитячої лікарні й днями планують віддати до притулку як сироту. Запобігти цьому можна було, якби рідні встигли забрати хлопця протягом трьох днів.

Грошей на поїздку Аліна не мала, як і закордонного паспорта. Разом із Християнською службою спасіння ми знайшли волонтерів, які погодилися прийняти Аліну в Польщі та білорусі на ніч і допомогти з автотранспортом. Відгукнувся один із громадян білорусі, який співчуває Україні (його імені та прізвища не називаємо з міркувань безпеки). Він купив братові та сестрі квитки на потяг із бреста до гомеля. А ми зв’язалися з Міграційною службою України, і її співробітники протягом одного (святкового та вихідного) дня зробили дівчині паспорт.

І вже через кілька днів зустрічали Сергія й Аліну на столичному залізничному вокзалі. Дорогою до Ягідного з’ясувалося, що  у гомелі хлопець лежав в одній палаті з іншими постраждалими внаслідок бойових дій українськими дітьми. Їхня подальша доля залишається невідомою.

Немає відповіді й на запитання, скільки загалом наших дітей вороги незаконно вивезли із країни. 

«Прикриваючись добрими намірами, окупанти просто крадуть і вивозять наших дітей, — вважає Аліна Сорокопуд. — Вони хочуть, щоб маленькі українці виросли в білорусі чи росії, засвоїли уявлення про мир жителів цих країн і забули Україну».

400 операцій за чотири місяці

Вразила мене й історія, яка сталася з квіткаркою Вікторією Івановою з міста Тростянець на Сумщині. Під час окупації міста вона коригувала вогонь для ЗСУ. Вороги знайшли її й розстріляли. Тіло Вікторії Іванової було виявлено на території місцевого елеватора після визволення міста. Сталося це в день народження загиблої.

«Не знаю, як мені тепер жити без неї, — ділиться чоловік загиблої Ігор. — Квітковий бізнес не збережу, бо це була її справа. І загалом не розумію, що робити. Ми разом прожили понад 30 років».

Так само почувається абсолютно спустошеною і жителька Ізюма Галина Жихарева. Під час авіаударів по житловому комплексу на вулиці Першотравневій, 2 вона втратила всю сім’ю з дев’яти осіб, серед них неповнолітні онук і правнучка. Уже після деокупації пані Галина була присутня під час розкопок і впізнала не лише членів своєї родини, а й сусідів.

«Відразу після авіаудару деякі люди були ще живі, але артобстріли тривали, і ми не могли до них підійти, щоб дістати з-під завалів. Так вони і стогнали кілька днів поспіль. А потім затихли... Назавжди…» — каже ізюмець Віталій Хомич, який жив неподалік місця трагедії і став свідком страшних подій.

Нагадаю, що від рук росіян в Ізю­мі загинуло 450 людей, зокрема 202 жінки та шестеро дітей. Після ексгумації їх усіх поховали на міському цвинтарі.

Багатьом ізюмцям, незважаючи на обстріли та полон, вдалося вижити. Усіх поранених рятував у підвалі місцевої лікарні травматолог Юрій Кузнєцов. Чотири місяці через неймовірний обсяг роботи він не міг вийти на вулицю. Провів 400 операцій, прийняв дев’ять пологів і надав медичну допомогу сотням людей.

«Під час полону мені відбили п’яти, зламали ребра, — розповів нам  учасник АТО  2015 року Олександр Глушко. — Якби не доктор Кузнєцов, я б не вибрався».

Сам Юрій Кузнєцов згадує: «Найважчим моментом за всі місяці окупації для мене стала поява мого близького друга, який на руках приніс у підвал свою важкопоранену дружину. Він сподівався, що я її врятую. А я подивився і зрозумів, що нічого не можу зробити».

До речі, будинок лікаря Юрія Кузнєцова було знищено під час обстрілів, тому він досі живе в підвалі напівзруйнованої лікарні, тут у нього кімнатка. Після того як ми зробили його історію публічною, долею Юрія зацікавилася дружина президента Олена Зеленська. Вона розповіла про його подвиг під час поїздки до Франції й домоглася спонсорської допомоги для відновлення ізюмської лікарні. Юрій Кузнєцов отримав орден від Президента. Так само, як і Вікторія Іванова. Її подвиг відзначено посмертно.

Якщо не ми, то хто?

Довелося нам дізнатися і про страждання жителів Енергодара, де розташована Запорізька атомна станція. Звичайно, вирушити туди ми поки що не можемо, бо місто атомників все ще окуповане. Нам вдалося зв’язатися зі співробітниками ЗАЕС і записати з ними докладні інтерв’ю про події, які відбувалися з перших днів широкомасштабної агресії росії.

Попри спроби окупантів змусити атомників прийняти російське громадянство вони категорично не бажають цього робити. Не поспішають і їхати на велику землю. Річ у тому, що через нескінченні обстріли, які влаштовують загарбники, ЗАЕС постійно перебуває на межі катастрофи, і співробітники станції вважають, що не мають права залишати її в такий момент. «Якщо всі фахівці поїдуть, хто рятуватиме ситуацію?» — кажуть вони.

Не лякає працівників станції навіть перспектива полону. Хоч у підвалах місцевого райвідділку поліції утримують сотні затриманих без жодних причин людей. Багато з них — працівники станції. рашисти катують полонених струмом (між собою вони цей спосіб знущання з людей  називають «дзвінок леніну»), а іноді вивозять затриманих у ліс, жорстоко б’ють і змушують копати собі могили. Одне слово, роблять усе можливе, щоб незаконно затримані зізналися в будь-яких діях проти окупаційного режиму, навіть якщо нічого не робили.

«Мабуть, рашистам потрібна статистика, щоб звітувати перед начальством», — припускають атомники.

Думаю, що коли Україна деокупує захоплені ворогом території, ми дізнаємося ще більше жахливих історій про воєнні злочини окупантів. Відповідно матимемо ще більше роботи. Адже наша мета — зробити все можливе, щоб якнайбільше злочинів рашистів в Україні було задокументовано та передано до міжнародних та правових інстанцій. А жертви загарбників, напевно, ще тривалий час потребуватимуть допомоги, тож комусь треба буде знаходити цих людей та інформувати про їхні проблеми суспільство.

Від редакції. Проєкт «Знаходимо відповіді з Інною Золотухіною» існує суто на волонтерських засадах. Звичайно, уявити таке в мирний час неможливо. Але 24 лютого 2022 року кожен українець зробив для себе вибір: або виїхати від війни за кордон, або залишитися вдома і робити все можливе, щоб зло було покарано. Коли людина ухвалює таке рішення, фінансове питання, звісно, відступає на другий план. Та працювати так тривалий період дуже складно, тому журналісти шукають партнерів і спонсорів, які могли б розділити з ними їхній непростий шлях.

Інна ЗОЛОТУХІНА
для «Урядового кур’єра»