Петицію опублікував однопартієць та бойовий побратим Юліана Матвійчука Ігор Скляр.

«Прошу зважити на військові та громадянські заслуги Юліана Матвійчука та відзначити його життя в ім’я України присвоєнням звання Героя України.

Найкращий аеророзвідник на мар’їнському напрямку врятував сотні життів вояків, коригував знищення живої сили ворога та його техніки, з безкомпромісною впевненістю та рішучістю знищував ворогів точними влучаннями зі «скидів» та віртуозно виводячи дрони із зони дії ворожих РЕБ.

Керівник фракції ВО «Свобода» у Полтавській міській раді. Двічі його обирали депутатом міської ради. Як політик зробив великий внесок у розвиток Полтави та відновлення її української сутності.

Як історик-практик, педагог та націоналіст зробив величезний внесок у виховання молоді Полтавщини активними громадянами з україноцентричним світоглядом, готовими до викликів війни. Був керівником робочої групи з першого етапу декомунізації топонімів Полтави. Завжди стояв на боці справедливості. Неодноразово у вуличних акціях протесту в перших лавах обстоював інтереси містян», — йдеться зокрема в петиції.

З «Азовом» назавжди

Захисник України Юліан Матвійчук народився 14 червня 1989 року в Полтаві. З 1996-го по 2006 рік навчався в Полтавській ЗОШ №4. З 1995-го по 1998-й — у Полтавській музичній школі за спеціальністю «Скрипка». З 1998-го по 2000 рік — у Полтавському музичному училищі. З 2000-го по 2005-й — у Полтавській художній школі. З 2009 по 2014 рік — на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Фах — «Учитель історії та правознавства».

Навчався і працював. 2007—2008 — комплектувальник у ТОВ «ПолАгроПром», 2008—2009 — диспетчер на вантажному таксі «Зебра», з 2015 року — заступник директора з питань безпеки та охорони ФОП.

Був активним учасником Революції Гідності. Заснував Полтавську сотню самооборони в місцевій обласній раді.

Про значення Майдану говорив так: «По суті, українська нація побачила, що ми можемо подолати будь-який режим за час, не довший за три місяці. Тобто навіть найстрашніший, навіть той режим Януковича, коли контролювалося все абсолютно: прокуратура, СБУ, суд… І ти, як у середні віки, з катапультою, щитом, палицею, пращами йдеш проти сучасної армії XXI століття. Бо проти нас застосовували й БТРи, й автоматичну зброю. Перемогти в цьому — то дуже великий подвиг для всієї нації».

Із 6 червня 2014 року Юліан Матвійчук — учасник АТО. Гранатометник батальйону «Азов». У перерві між боями іноді по телефону розповідав друзям, яка тоді була ситуація на оборонних рубежах.

«Танки, які ми не знищили, закріпилися за 1,5—2 кілометри від наших позицій і почали бити по нас усім чим можна: у них і «Гради», і міномети, й гаубиці. Тому довелося відійти назад під обстрілами. Нам пощастило, всі наші полтавські хлопці вижили, відійшли на рубіж до Маріуполя. Учора вдень нас залишили на цьому рубежі, а туди, до села Широкине, пішла рота з танками. Ми почули вибухи, нас попередили, що наші танки відступають, і за два кілометри від Маріуполя ми знову почули вибухи: по наших танках відкрили вогонь з артилерії, але ми не бачили чорного диму, що означало б влучання в наш танк».

Іншого разу для полтавських воїнів усе складалося менш оптимістично.

«З наших, полтавських, було поранено Андрія Бугрія — осколки влучили. Погана ситуація з Романом, в нього рука, грубо кажучи, роздерта, кістки переламані».

Доброволець повідомив, що за російською важкою технікою можна було спостерігати зі спостережних пунктів у Маріуполі: «Видно блокпости, а якщо глянути в бінокль, то й техніку можна побачити. Вони стоять за кілометрів 20—25 від міста. А з боку Старобешевого, теж кілометрів за 20, вже мінами обстрілювали село під Тельмановим. Маріуполь зараз укріплюється ґрунтовно, його ми не здамо в жодному разі».

Розповідав, що в Маріуполі створюють партизанські загони, які готуються в разі необхідності дати відсіч «денеерівцям» та російським солдатам, і в місті патріотичний настрій дуже високий, але є й так звана вата (люди, налаштовані проти українських захисників).

Двічі доброволець

Обстановка на підступах до Маріуполя постійно змінювалася, наші воїни, які його обороняли, набували бойового досвіду.

У грудні 2014-го Юліан Матвійчук уже був артилеристом полку «Азов», обіймав посаду заступника командира батареї гаубиць. Мав звання молодшого лейтенанта.

Демобілізувавшись, Юліан певний час жив у Полтаві й займався громадсько-політичною діяльністю, зокрема заснував з однодумцями  громадську організацію, яка опікується архітектурними пам’ятками міста. А з 24 лютого 2022 року знову добровільно став на захист України зі зброєю в руках.

Під час бою біля села Георгіївка Донецької області 15 травня його було тяжко поранено, і 20 травня він помер у лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Йому було 33 роки. У нього залишилися батьки, дружина та маленька донечка.

Символічно, що поховали Юліана Матвійчука в Полтаві 23 травня, в День героїв.

На прощальну церемонію прийшли рідні, друзі, побратими.

«Для мене він був натхненником, наставником, людиною, яка показала мені приклад. 2014 року я не пішов добровольцем, пішов 2015-го за його прикладом, після його історій про Іловайськ, після його війни», — розповів товариш загиблого воїна Георгій.

«Наш із ним шлях розпочався з Революції Гідності. Він був командиром Полтавської самооборони, я долучився. Там з ним познайомився. Потім, після початку війни, ми зустрілися у батальйоні «Азов». Він зарекомендував себе як дуже вправний воїн і грамотний керівник. Після початку повномасштабного вторгнення зателефонував йому відразу, буквально через кілька годин, щоб дізнатися, куди він іде і як до нього долучитися. Ми приїхали ввечері 24 лютого 2022 року в батальйон територіальної оборони», — розказував його побратим Артем Павлов.

У складі 116 бригади ТрО Артем з Юліаном та іншими побратимами створив групу аеророзвідки «Соловей».

«Ми їздили на бойові завдання на Харківщину, Сумщину. Розшукували цілі для нашої артилерії. Пізніше був Соледар. Після Соледара ми перейшли на мар’їнський напрямок. Останні місяці він служив саме там. Дуже багато нехороших відгуків про Юліана наших ворогів у радіоперехопленнях», — пригадував Артем Павлов.

«Коли почалася війна, ми були в одному підрозділі територіальної оборони. Потім разом воювали на східному фронті. Пам’ятаю наші останні зустрічі у бліндажі. Він був завжди на позитиві, проте працював багато. Хоч би за що брався, виконував до кінця. Багато знав та постійно вчився», — сказав полтавець Святослав, який разом з Юліаном Матвійчуком брав участь у боях під Соледаром, Мар’їнкою й Авдіївкою.

«Юліан прожив велике і чудове життя. Наше завдання — продовжувати його справу в політичному й військовому житті, керуватися тими принципами, якими керувався він: любов до України і свого народу», — підсумував Артем Павлов.

Батьківщина вшанувала військові заслуги загиблого бійця. Ще за життя його було нагороджено нагрудним знаком «За доблесну службу», посмертно — орденом «За мужність» III ступеня та надано звання Почесного громадянина Полтави.