120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕМЕНА РУДНЄВА

ВЕРСІЯ. За радянських часів воліли не згадувати, що Сидора Ковпака, який дослужився до звання командира полку, вигнали, точніше, комісували з армії в 1926 році нібито через ревматизм. Однак 20 років потому ця хвороба не завадила вже немолодому «партизанському Дідові» на рівні з бійцями переносити тяготи життя в лісі й форсувати річки і болота, здійснюючи знамениті рейди тилами ворога.

Аналогічна доля уродженця Сумщини Семена Руднєва. Член ВКП(б) з березня 1917 року й учасник більшовицького жовтневого перевороту та штурму Зимового палацу обрав кар’єру військового політпрацівника. Однак випускника Ленінградської військово-політичної академії, направленого на службу в берегові частини Чорноморського флоту, 1931 року разом із тисячами командирів-українців запроторили якнайдалі від рідних місць.

Так Семен Руднєв опинився на Далекому Сході, де полкового комісара з чотирма шпалами в петлицях, що відповідало званню полковника, в лютому 1938 року заарештували, звинувативши у шпигунстві, шкідництві, підготовці диверсій. Після 20 місяців допитів і тортур військовий трибунал повністю виправдав підсудного, бо на той час хвиля терору пішла на спад, а чимало слідчих уже самі опинились у ролі звинувачених.

Однак за розпорядженням головного військового комісара Мехліса тих, хто побував під слідством, звільняли зі служби, вважаючи, що пережите не додало колишнім ув’язненим любові до більшовицького режиму. Так Семен Руднєв знов опинився у рідних місцях на посаді начальника районної організації Тсоавіахіму, аналога сучасного Товариства сприяння обороні України, де із роботою цілком упорався б відставник у літах, а не кадровий полковник у розквіті сил.

Та коли розпочалася війна, саме двоє вигнаних з армії колишніх військових Ковпак і Руднєв стали організаторами найуспішнішого з’єднання народних месників. Варто нагадати, що із 3,5 тисячі партизанських і диверсійних загонів, залишених для боротьби з ворогом на окупованій території України, на середину 1942 року діяли лише 22.

Ще менше з них могли похвалитися хоч якоюсь дисципліною, бо забезпечення продовольством переважно за рахунок місцевого населення чимало загонів перетворило на банди озброєних мародерів. Зокрема, представник українського штабу партизанського руху Іван Сиромолотний радирував у центр, що «народ від партизанів Сабурова втікає так само, як від німців. Мародерству немає меж».

Натомість в загонах Ковпака саме з ініціативи і за наполяганням комісара Руднєва із цим злом хоч якось боролись. Один із прикладів — наказ №200 від 21 травня 1942 року, яким «під час проходу населеними пунктами всім бійцям, командирам і політпрацівникам суворо заборонено заходити до хат. Заготовляє продовольство і фураж спеціально створена група для всього загону».

Ковпаківці згадували, що навіть у найважчих умовах комісар був взірцем охайного зовнішнього вигляду. Особливо запам’ятався партизанам акуратно підшитий білий підкомірець гімнастерки Руднєва, який краще від будь-яких наказів стимулював бійців наслідувати гідний приклад.

Натомість ставлення центру до підозрілого комісара засвідчило його нагородження орденом «Знак пошани», на що відзначений званням Героя Радянського Союзу Ковпак замалим не відреагував радіограмою: «Мій комісар не доярка, щоб такі ордени отримувати». Руднєв доклав чимало зусиль, щоб заспокоїти занадто прямолінійного і відвертого Діда.

Не менш промовиста радіограма від 22 березня 1943 року начальника Українського штабу партизанського руху Строкача комісарові Руднєву. Мовляв, ставлення командира ковпаківців до центру «не зовсім нормальне не тому, що Ковпак зла і нехороша людина, а тому, що зле ставлення Ковпака до штабу хтось у загоні спеціально підігріває». Неважко здогадатися, про кого йшлося, адже всі чудово знали про вплив комісара на Діда.

Після цього вже не дивує відрядження ковпаківців у Карпатський рейд, мету якого досі не можуть пояснити військові історики. Найімовірніше, йшлося про провокування кривавого протистояння між «совєтскімі» партизанами і «німецько-українськими націоналістами», як офіційно називав радянський агітпроп загони УПА.

Та Руднєв переконав Ковпака, що двом партизанським силам треба «бити німців разом, а жити окремо». Це стало смертним гріхом комісара, якого, за найвірогіднішою версією, застрелила за наказом центру радистка під час виходу партизанів з Карпат.

195 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОСТЯНТИНА УШИНСЬКОГО

Реакціонер чи учитель учителів?

ПОСТАТЬ. Видатний «рускій» педагог, ювілеї якого помпезно відзначають у Росії, насправді ніякий не росіянин, про що він не раз заявляв: «Я українець. Усі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися і поховані в українській землі».

Не менш показово, що Костянтин Ушинський насправді народився 2 березня (19 лютого ст. ст.) 1823 року, що засвідчують документи в архівах Тули, міста появи на світ майбутнього вчителя вчителів. Однак із невідомих причин саме 1824-й вказано як дату народження педагога в постанові ради міністрів РРФСР №398 від 25 червня 1946 року, якою запровадили медаль К. Ушинського. Відтоді всі річниці нашого земляка відраховують від «правди, надрукованої в газеті «Правда», як єхидно коментували це радянські громадяни.

Дивуватися прикрій помилці, яка досі залишається істиною для «руского міра», не варто, бо до 1946 року Костянтина Ушинського вважали в СРСР затятим реакціонером. Він не лише насмілився критикувати «барський» гурток ліберальних демократів із журналу «Современник», які в ресторанах і на закордонних курортах проливали сльози над важкою долею мужиків, а й давав поради імператриці з приводу виховання її сина — спадкоємця престолу.

Настанови випускника юридичного факультету Московського університету Ушинського царевичеві дійсно шкідливі з точки зору більшовиків та будь-якої тоталітарної влади. Однак ці поради не завадило б знати сучасній еліті України, де законодавство часто підпорядковують інтересам особистого бізнесу: «Викладання політичних наук має переконувати майбутнього монарха, що закон — не відображення його сваволі, а має слугувати історичним потребам суспільства».

До Ушинського в Російській імперії не було педагогічних вишів. Саме наш земляк першим заявив, що величезна кількість і престиж медичних та юридичних факультетів засвідчує хворобу суспільства, яке «більше цінує здоров’я свого тіла і гаманця, ніж власне моральне здоров’я».

У відповідь реформатора освіти звинуватили в аморальності, бездуховності й безбожжі. Нещадній критиці піддали навіть знамениту книжку К. Ушинського для початкового навчання «Родное слово», що 15 років залишалася забороненою для офіційного використання у школах, а потім витримала аж 146 перевидань до остаточного вилучення більшовиками.

За царських часів авторові ставили на карб надмірну матеріалістичність, бо  замість традиційних для тих часів релігійних текстів педагог поєднав освоєння азів мови із вивченням навколишнього світу. За більшовиків тексти К. Ушинського оголосили аполітичними і церковними.

Гріхом учителя вчителів стало й те, що він назвав педагогіку «найскладнішим, найвищим і найпотрібнішим з усіх мистецтв». У відповідь, посилаючись на слова Леніна, доводили, що навіть куховарку можна навчити управляти державою, не кажучи вже про підготовку якихось педагогів.

Таким же крамольним є переконання Ушинського, що багатіти на розоренні власного народу так само аморально, як грабувати і вбивати людей на великій дорозі. Не дивно, що видатного педагога за життя цькували затяті шовіністи-консерватори і так звані великоруські демократи. Перші вірили у вічність самодержавства, другі прагнули революційної бурі. 

Натомість, К. Ушинський пророче застерігав: «Грандіозні події наближаються зі страшною швидкістю, а ми зустрічаємо їх якимись жартами і схожі на первісних дикунів, які танцюють перед смертю».

50 РОКІВ КОНФЛІКТУ НА ОСТРОВІ ДАМАНСЬКОМУ

СРСР на кривавому сіні

ПАРАЛЕЛІ. Російська імперія нав’язала сусідньому Китаю нерівноправний договір, за яким кордон між двома державами на річці Амур проходив не фарватером, як це загальноприйнято, а китайським берегом. Формально китайці не мали права навіть набрати води із російської власності, хоч тривалий час користувалися нею, як це велося віками до приходу «братів» на Далекий Схід.

Ситуація змінилася, коли СРСР і КНР розсварилися. Так на невеликому острові Даманському площею 74 га, що лежить між фарватером і китайським берегом, з’явилась прикордонна застава. Росіяни визнають, що клаптик землі, за яку 2 березня 1969 року замалим не розпочалася радянсько-китайська війна, для Росії не має жодної господарської цінності. Натомість, його китайська назва перекладається як Коштовний, бо завдяки повеням, що затопляють острів майже повністю, тут прекрасні сінокоси і пасовища.

Отож СРСР опинився в ролі собаки на сіні, яка всупереч здоровому глузду і нормам міжнародного права охороняла острів Даманський від китайців за принципом і сам не гам, і другому не дам. Офіційно під час збройного конфлікту на Даманському загинуло 58 радянських військовослужбовців, а втрати китайців оцінюють у сотні вбитих. Та врешті-решт віджатий у Китаю острів тихцем повернули законному власникові, про що в Росії воліють не згадувати.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ ОЛЕШІ

Опальний майстер метафор

ТАЛАНТ. Автор знаменитої казки «Три товстуни» народився у нинішньому Кропивницьку, а виріс в Одесі. Він унікальний прозаїк, чий поетичний стиль тонких метафор — взірець. Однак із 1936-го по 1956 рік твори Ю. Олеші не друкували, бо, за його словами, «моя естетика непотрібна і навіть ворожа — не країні, а банді, яка встановила іншу, підлу й антихудожню естетику».