На подвір’ї Лисичанської міської організації Товариства Червоного Хреста багатолюдно. Тільки-но прибув через Сєверодонецьк яскраво-жовтий мікроавтобус з гуманітарним вантажем від вірменської діаспори. Співробітники та волонтери розвантажують макарони та воду, борошно та соняшникову олію, миючі засоби. Вимушені переселенці — сумні гості міста — прилаштовуються до черги на отримання допомоги.
Коротко стрижена сивоволоса жінка суворо звертається до нас, дізнавшись, що журналісти: «У квітні народилися онуки-близнюки, а «дитячих» виплат немає. У сім’ї — п’ятеро і лише одна моя пенсія. Доводиться дуже скрутно!» Співробітники Червоного Хреста ведуть балакучу даму без черги отримати «пайок». Але тут починають гарячкувати інші переселенці. «Ми всі бачили, як до міста приїхали кілька фур з гуманітарною допомогою з Києва. Кажуть, там і памперси є, і молочні суміші для немовлят. Де вони? Чому не роздають?» Ці запитання нині лунають не тільки в Лисичанську, а й у Старобільську і Кремінній.
Золото або фуфайка?
«Найважче було пережити бої за визволення міста. Кілька днів просиділи у підвалах. І перші люди, які приходили до нас, у Червоний Хрест, просили просто хліба. А перші буханки нам привезли з Сєверодонецька та одразу 255 штук. І за два дні я їх роздала. Люди брали хліб, плакали і дякували. Обіймали та цілували мене за хлібину. І тепер ми щодня роздаємо по три десятки булок», — згадує події перших днів після звільнення Лисичанська медсестра міської організації Товариства Червоного Хреста Ніна Поліщук.
Слухаєш розповідь і ніби бачиш кадри з військової кінохроніки. «Та ні, мій тато весь час повторював «Доню, це не війна», — не погоджується з моїми враженнями Ніна Анатоліївна. — Він усю Другу світову пройшов, йому 91 рік. Під час нинішніх обстрілів не хотів йти з дому до останнього. А коли всі вікна винесло, прибіг до мене в підвал. І навіть коли він з нами в підвалі сидів, казав: «У війну такого не було!» Бо, мовляв, під час тієї війни міста не бомбили такими руйнівними снарядами.
Ми всі багато чого переоцінили та переосмислили останнім часом, продовжує Ніна Поліщук. У підвалі з нами сидів хлопець. Він вийшов було в гараж, хотів вигнати машину і вивезти сім’ю. А тут якраз обстріл. Вибуховою хвилею його відкинуло так, що прокинувся тільки в оглядовій ямі та ледь вибрався з-під завалу. Каже, таке нервове тремтіння пробирало, що, думав, ніколи не зігріється. Кинувся додому. І перше, що схопив, це фуфайку. Ані про золото не згадав, ані про гроші та документи, тільки зірвав з вішалки одяг, щоб зігрітися.
Води, газу, світла в місті не було до того часу вже тиждень. Усі їсти готували на багатті у дворах багатоповерхівок. Стосунки поміж людьми стали дуже дружніми, взаємодопомога була у всьому. Хтось виходить, варить суп і кричить всім: «Давайте, йдіть їсти! Несіть свої тарілки». І люди несли в кого що є. Накривали спільний стіл у дворі. Так було у нас на вулиці Свердлова, 367.
А діти мої сиділи у бомбосховищі на «Пролетарці». Я варила борщ і бігала до них, носила борщ та чай відрами, адже там не тільки мої діти були. Прийду, а вони плачуть, позамерзали, і тягнуть до мене ручки: «Бабуся, дайте борщу хоч трішечки». В таку хвилину насправді думаєш не про золото та гроші, а тільки, щоб люди були живі. «І не дай Боже бачити голодних дітей! Життя людське і мир — ось що найдорожче!» — каже Ніна Анатоліївна, а в самої очі на мокрому місці.
Проте плакати тепер їй ніколи. Черга за гуманітарною допомогою зібралася численна. До списку місцевого управління ДСНС вже внесено 804 прізвища. А олії, наприклад, привезли всього 66 пляшок. Як розподілити їх серед усіх? Придумали роздавати по півлітрівці на дві сім’ї, якщо оселилися по сусідству. Або розливати по половинці, якщо знайдеться чиста тара.
Так само (по-братськи!) ділили овочі — це була допомога від невідомого монастиря. Картоплю і капусту привезли вночі, коли нікого в офісі Червоного Хреста не було, відвантажили біля ганку і навіть записку не залишили. Крупи та курей, що привіз міський голова Черкас, розвантажували усім миром — одна матуся з дитячими візочками чергувала, а всі інші мішки тягали. Сало привезли баптисти з товариства «Брати у Христі», багато чого заготовили ще напередодні подій самі співробітники Лисичанського Червоного Хреста (близько тонни круп, цукру, тушонки).
Взагалі, сарафанне радіо серед нужденних працює так, що проїзд-прохід кожної машини з гуманітарною допомогою контролюється у сто очей. І відразу ж люди з’являються на подвір’ї Червоного Хреста.
Куди поділися фури з Києва?
Це питання довелося з’ясовувати навіть на нараді у міському виконкомі. «Дійсно, гуманітарну допомогу від українського уряду спочатку привезли до Лисичанська. Всі бачили фури, але річ у тім, що наше місто настільки зруйноване, що не знайшлося вцілілих складських приміщень, хоча б без дірявих дахів. І тому фури з гуманітаркою спрямували до Сєверодонецька, який постраждав значно менше, — розповідає голова Лисичанського міського Товариства Червоного Хреста Тетяна Бабич. — Там вантаж опечатали представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. І він поки зберігається, нікому його не роздають. Чому не видають, не знаємо навіть ми, представники українського Червоного Хреста».
Тетяна Бабич намагається говорити спокійно, хоча їй це ледве вдається. Бо саме їй доводиться вислуховувати звинувачення від людей. Фури з допомогою бачили всі, чули, що там довгоочікувані тушонка і масло, дитяче харчування та памперси. Але поки роздають отримані лише картоплю, моркву, цибулю.
«Я багато думала про те, чому з 800 тонн української гуманітарної допомоги роздали тільки сто. Я так розумію, що представники Міжнародного комітету Червоного Хреста чекають на визволення Первомайська, Луганська, Донецька. І цю допомогу хочуть направити до найпостраждаліших міст, — розмірковує Тетяна Станіславівна. — Адже у нас, принаймні, пенсіонери вже отримали пенсії, розпочато виплати на дітей і навіть заробітної плати. У нас уже немає воєнних дій, у людей є хоч дах над головою. Тож, мабуть, допомогу бережуть для більш постраждалих. І я згодна з цим — в першу чергу треба надати їм».
Хлопчики йшли до Лисичанська три доби
«Сто тонн вантажу з гуманітарною допомогою українського уряду вже розподілені на території поблизу Сєверодонецька, Лисичанська і Попасної. Переважно йдеться про продукти, які можуть швидко псуватися. А ті харчі, які законсервовані або мають тривалий термін зберігання, від початку призначалися для Луганська», — такий коментар вдалося отримати у Сєверодонецькому офісі Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ).
Згідно з офіційним коментарем, на сьогодні співробітники МКЧХ, додержуючись свого принципу діяльності, проводять оцінку соціально-економічної ситуації серед населення, тобто намагаються проаналізувати кількість людей, котрі потребують допомоги, визначити місцевості, де найбільше нужденних людей. І з огляду на реальні цифри будуть вирішувати, де і як починати діяти. Представники МКЧХ взаємодіють з Українським Товариством Червоного Хреста і з владою на місцях.
У місії особливо підкреслили, що розподілятиметься не тільки гуманітарна допомога українського уряду, а й та, що отримана міжнародними каналами. МКЧХ зі свого боку планує почати масштабне надання власної допомоги, придбаної саме цією організацією.
За словами співробітників місії, днями представники МКЧХ побували в окупованому Луганську. Вони провели там кілька днів, вивчаючи обстановку та аналізуючи ситуацію. Крім того, вперше проведено акцію, відому під назвою «У доброму здоров’ї». Оскільки в окупованому місті немає мобільного зв’язку і не працюють стаціонарні телефони, родичам, які перебувають за межами міста, неможливо зв’язатися з ріднею, яка залишилися в Луганську. Представники МКЧХ передали населенню бланки, які в міжнародній практиці називаються «У доброму здоров’ї». Люди могли їх заповнити і залишити контактні телефони своїх рідних, а також написати тексти короткого повідомлення для них. За кілька днів було зібрано 56 таких листів. І тепер волонтер Українського національного Товариства Червоного Хреста передає ці повідомлення адресатам. Робота дуже важка насамперед морально, адже доводиться вислуховувати, здавалося б, хорошу звістку, але без сліз не обходиться.
...Тим часом до Лисичанського Червоного Хреста прийшли пішки з Первомайська два хлопчики 14 і 16 років. Йшли три доби, аби вийти з-під обстрілів. Були вже чорні від втоми і сірі від дорожнього пилу. Їх нагодували, одягнули і влаштували до місцевого гуртожитку. Взагалі тільки в Лисичанську чисельність тимчасових переселенців з територій, де точаться бойові дії, стрімко зростає — щоденно приблизно на 250 осіб. Продовжують тікати люди з Луганська. І порятунку шукають саме в будівлях під знаком Червоного Хреста.
Ми в Google+