Ми зустрілися в кав’ярні «На Станіславського», що доволі символічно. Пан Влад у творчості не переймається апробованими авторитетами, хоча, звісно, враховує світовий мистецький досвід, та ще більше — сучасний контекст естетики.

— Владе, аналізуючи ваші творчі досягнення, дивуєшся, як ви вмієте естетичний рівень проектів поєднати з певним комерційним успіхом. Та ще й надати їм розголосу в культурному медіа-просторі світу. Наймасштабніший, на нашу думку, ваш проект — «ГогольФест». У Києві ви постійно змінювали його локації. А тепер змінили й місто...

— Це один із базових моїх проектів. У Києві він пройшов 10 разів, а були ще й відгалуження — «порто франко»: у Франківську, Петербурзі, Москві, Парижі… Київського «ГогольФесту» більше не буде. Я просто не можу перебувати в ситуації, коли виступаю замовником і виконавцем в одній особі. «ГогольФест» — це некомерційний проект, який обігнав свій час. Він обходиться в неймовірні суми, навіть непристойно казати. Так, фестиваль успішний — він увійшов до десятки найкращих європейських фестивалів. Це факт. Зробити ребрендинг одинадцятого «ГогольФесту» в прифронтовий і промисловий Маріуполь була ініціатива муніципалітету. Вони пообіцяли підтримку місцевого бізнесу і плюс американського фонду, що підтримує соціальні ініціативи. Це все разом забезпечує бюджет фестивалю. Там ми виступили з великою програмою, в тому числі й «Нової опери», яка нещодавно повернулася з Нью-Йорка, де ми відіграли з повним аншлагом п’ять вистав «Іова» на Манхеттені в невеликому театрі в рамках авторитетного фестивалю сучасної музики в США. Мали хорошу пресу.

— «Іов» — твір для препарованого рояля, шести вокалістів, віолончелі та ударних — йде на сценах світу. Після успіху з іншим проектом на «Французькій весні» ви плануєте продовження в цьому складі?

— Так, Dakh Daughters з «Новою оперою» і Президентським оркестром відкривали в Києві «Французьку весну». Ведуться перемовини, що цей проект може відкривати наступного року Авіньйонський фестиваль у Франції. Передбачена музика французького композитора, яка була спеціально написана для «Нової опери» і великого симфонічного оркестру з диригентом люксембурзької філармонії, який має нагороди «Гремі». З Dakh Daughters в 2019 році симфонічна обробка буде представлена в Люксембурзі.

— Ви випробовуєте смаки глядачів провокативними вокально-музичними проектами. А як щодо потрясінь від ваших театральних форм?

— У червні в Мішкольці у мене прем’єра опери «Дон Жуан» на фестивалі Бартока. Це великий яскравий проект. Зазначу, в Угорщині друга людина в місті — режисер місцевого театру. У березні в «Даху» пройшла прем’єра за п’єсами Кліма. В цьому музично-драматичному проекті задіяно 11 молодих музикантів, які є й акторами. До кінця року намічено чотири прем’єри. Музика тут не ілюстративна, вона атмосферна. Щоб потрапити на перегляд, варто записатися тижнів за два.

— Творчі люди здебільшого самітники, а ви створюєте команди. Тому так багато встигаєте в мистецтві?

— Я точно не одинак. А що таке команда? З «ДахаБрахою» ми соратники, співтворці проекту, те саме з Dakh Daughters. «ЦеШо» — теж команда, як і «Нова опера». Проект народжується в колективі «Даху», де приживаються творчі люди. І тоді відбувається чудо.

— Творчі молоді люди потрапляють у «Дах» і після київського театрального. Студенти розповідали мені про абсурдні заборони керівництва, щоб вони не виходили на Майдан. До речі, вам не дали там викладати.

— У Карпенка-Карого мене ніколи більше не запросять. Я для «Даху» виховую і музикантів. Актори за рік перевчаються і вже можуть «по-людськи» втілювати проекти.

— Ви так багато встигаєте з нонконформістськими проектами тому, що маєте фізико-математичну освіту, яка дисциплінує і організовує час та енергію?

— Природа творчості однакова, що в мистецтві, що в науці, що в театрі, що в бізнесі. Хоч я зараз далекий від бізнесу. Треба ставитися до життя, як до творчого акта. Мені цікаво творити, це певний парафраз чогось божественного, який потребує розвитку. Творчість — це завжди ризик, бо передбачає створення чогось нового, а не репліки. І чи прийме це світ?

— Ваш секрет успіху в умінні відчути і втілити божественне?

— Це амбіційно звучить, але треба вміти чути зовнішній світ, який співвідноситься з внутрішнім. Коли ти не капсулюєш, тоді відбувається божественний акт зустрічі дахи і брахи, тобто ти і береш, і віддаєш. Так відбувається процес запліднення, і ти можеш поділитися радістю фантазії зі світом. Отаке воно, моє щастя.

— А яке місце в пріоритетах щастя посідає сім’я?

— Для мене сім’я — це певний стрижень і те місце, куди завжди можеш повернутися, де тебе люблять і ти всіх любиш. Це місце сили. У мене чудова сім’я. Моя дружина завжди мені допомагала. Я люблю її та двох дітей. Старшому майже 18. Він самостійний хлопець. Син не займатиметься мистецтвом, вже три роки вчиться в Канаді бізнесу в університеті Ванкувера. Я не нав’язую дітям вибір.

— Ваші багатогранні та шокуючі постановки дають підстави відчути Київ культурною столицею. Мене вразив виступ Dakh Daughters у Жовтневому палаці 24 квітня. Такий собі шепіт і крик психоделічних сексапільних семи «пташок» на гілках української архаїки. Як ставитеся до критики?

— Я давно вже не переживаю за те, що поставив. Мене хвилює думка інших, але… Нехай критикує, хто хоче. Це не снобізм. Я хочу, щоб глядачі вдумувалися в контекст. Dakh Daughters — це не масова культура. На них ніхто не схожий у світі, як і на новий проект «ЦеШо». Це стовідсоткові зірки. Вони успішно виступали в Будапешті. 

— Ви ще й потужний кіноактор, також встигаєте виступати з лекціями.

— Так, особливо цікавими були діалоги в Полтаві. Я несерйозно ставлюся до себе як до кіноактора. Навіть не дивлюся свої роботи у фільмах і на нові пропозиції навряд чи погоджуся. Мені нецікаво. У мене є формат актора на сцені «Даху», де я виступаю в ролі сомельє від мистецтва, тобто як ведучий у виставах, які називаю за аналогією з «фаст фудом» «повільною їжею».

— Чи є час на нові книги, візуальні враження?

— Вразив роман «Американські боги» Геймана Ніла, крута книга «Задачі трьох тіл» Лю Ці Сіна. В Нью-Йорку в Метрополітен дуже «вставив» Ель Греко. Я цілий січень 2018-го провів у Нью-Йорку, відвідав виставки МОМА.

— Ви вдало популяризуєте Україну в світі. Які проблеми популяризації відзначаєте?

— В Україні є дві головні біди: фактично немає надбудови в суспільстві — інтелектуальної та духовної. У нас немає еліти — не люблю цього слова, воно девальвоване. Еліта — це морально-етичний кістяк нації. У нас політики часто резонери, які нівелюють любов до батьківщини і національної культури, котра перетворилася на «Поплавський-стайл», така собі шароварщина. В тому чи тому вигляді це транслюється в свідомість українців. У країні не існує поваги до справжнього національного продукту.

— Ви створюєте національний продукт, користуючись російською мовою?

— До мене не було претензій стосовно мови. Я не державний діяч. Мовне питання — це те, чим резонери розділяють країну. Замість того, щоб розвивати українське, оголошується війна проти російського. Треба розбудовувати і зробити модними національні театри, зокрема в Харкові, Одесі, запросити туди суперрежисерів. І тут питання не в мові, а в жлобстві. Питання мови породжує в людях агресію, хоч я ніколи не відчував до себе агресії щодо мови. Вона звучить в медіа з вуст недалеких політиків.

— Які у вас зауваження до культурної політики в країні?

— Немає в країні культурної політики, як немає розуміння країни в культурному контексті світу. Україна в ньому відсутня. У нас немає достатньо кадрів, які могли б підняти і розвивати культуру: від менеджменту до… Маючи такий багатий ресурс, ми опинилися на розломі різних геополітичних спрямувань цивілізацій. Ми могли б використати його, перетворити енергію світу в енергію створення свого культурного продукту. Для цього не треба упиватися своєю провінційністю і жлобством, а створювати проекти, які вписуються в світовий контекст. Це моя стратегія. «ГогольФест» і побудований на створенні колабораційних проектів. А я залишився з фестивалем один на один.

— Але у вас були якісні відносини з бізнесом і меценатами.

— Я працював з Євгеном Уткіним. Він і зараз має свій чудовий майстер-клас, якому виповнюється 10 років. Однак він уже не може підтримувати «ГогольФест». У нас немає культурної інституції, яка системно займалася б культурою.

— А які реформи найбільш виразно позначені в суспільстві?

— Реформи відбуваються, але дуже повільно, і багато хто не витримує перевантаженості від них. Ті, хто згори, пожирають майбутнє наших дітей. Вони не бачать у нашій країні майбутнього. Мій син не хоче повертатися з Канади, і я його розумію. Він каже: в Україні люди один одного не поважають. Є недовіра в суспільстві до системи, і немає надбудови, яка переймається тим, хто ми такі.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

«Казки від Влада Троїцького»

Якось один депутат вирішив побудувати собі маленький і скромний будинок, а вийшов немаленький і нескромний. 

***

Один депутат вирішив робити хороші справи. Робив-робив, робив-робив… А потім згріб їх докупи й відніс додому. 

ДОСЬЄ «УК»

Владислав ТРОЇЦЬКИЙ. Народився 1964 року в Улан-Уде. З 11 років живе в Україні. Закінчив радіофакультет Київського політехнічного інституту та аспірантуру. В 2002-му закінчив Російську академію театрального мистецтва.

В 1994 році організував у Києві незалежний театр «Дах», в якому виступає як продюсер, режисер, драматург та актор.

Заснував гурти: в 2004-му — «ДахаБраха», в 2012-му — Dakh Daughters, в 2017-му — «ЦеШо».

2007 року заснував і став президентом мультимедійного «ГогольФесту», 2014-му — «Нову оперу». Знімався як актор у кількох фільмах.

Здійснював творчі проекти в Німеччині, Угорщині, Польщі, Швейцарії… Відмовився після Революції Гідності від постановки в БДТ (Санкт-Петербург).

Лауреат «Київської пекторалі» (2001, 2002 роки).