У будівлі столичного Інституту соціальної та політичної психології, де працює Володимир Савінов, є залізні бокові сходи — евакуаційні. Вони виходять у старовинний подільський дворик. Саме це місце пан Володимир обирає для інтерв’ю, примощується просто на сходах, і, здається, що ми перебуваємо у майстерно зроблених декораціях. Він каже, що сидячи на цих сходах разом із Володимиром Бистревським, вигадали назву театру. Вирішили, що це має бути «Dèj? vu» зі знаком плюс.
— Пане Володимире, що таке плейбек-театр?
— Це сучасна оригінальна форма мистецтва на межі театру і психологічних практик. Ми відтворюємо реальну історію людини з усіма її почуттями й переживаннями в миттєвій театральній виставі. Це імпровізація того, про що людина розповідає. Плейбек-театр тим і відрізняється від психологічних практик чи арт-терапії, що це саме театр. Люди приходять на мистецьку подію.
— Вони розповідають про свої проблеми?
— Ні-ні, не проблеми, а історії! Ці історії можуть бути веселі, сумні, безпроблемні чи навпаки. Правило таке: ви розповідаєте історію — ми її показуємо. Кожна міні-вистава триває 3—4 хвилини.
У плейбек-театрі, на відміну від психотерапії, немає конфіденційності. Попереджаємо: «Розповідайте ту історію, яку готові винести на обговорення».
Є люди замкнені, й для них відкритися навіть для десятка глядачів — уже вчинок. Дехто розповідає, щоб похвалитися, показати себе. Психотерапевтичний ефект грунтується на тому, що людина бачить на сцені саму себе. До речі, саме це досліджую в дисертації із соціальної психології.
Що ж відбувається під час вистави? Людина розповідає свою історію, відчуває підтримку залу, бачить, що вона не сама. І найголовніше — спостерігає власну історію збоку. Отже, ця ситуація вже не володіє людиною. Відбувається трансформація ставлення до неї.
— Де навчаються ваші актори?
— На курсах чи в одному з п’яти плейбек-театрів Києва. Там актор засвоює передовсім ритуал: треба знати, як усе відбувається, оволодіти формами гри. Окрім того, потрібно вміти виражати різні емоції, відчувати командну взаємодію, вміти виходити з ролі і, хоч як парадоксально це звучить, навчитися спонтанності.
Є театри, в яких імпровізують на певні теми. А ми імпровізуємо тільки реальні історії. Саме жива розповідь є частиною театру. Не можна готуватися — це принцип. Тобто репетиції в класичному розумінні заборонені.
— У всіх акторів однаковий одяг: чорні штани й білі футболки. Чому?
— Ідея в тому, щоб актор був на сцені як чисте полотно, на якому людина може малювати свої історії. Якщо одяг буде дуже яскравий і виразний, то це ніби готова історія.
Був період, коли ми шукали форму. Чотири роки тому наш театр (йому ось уже 6 років) брав різнокольорові футболки. Кожен обирав футболку улюбленого кольору з емблемою театру. Але одяг за міжнародним стандартом має бути максимально нейтральним.
— Як акторові вийти з ролі, яка дуже зачепила?
— Коли актор закінчує гру, треба подивитися в очі оповідачеві й уявно ніби повернути йому цю роль. Потрібно подумати, що роль і я — це окремі речі. Якщо якась історія дуже зачепила, то після перформансу на командному обговоренні ми ділимося одне з одним почуттями.
— Що означає «плюс» у назві театру?
— Ми завжди кажемо, що не даємо порад, що гри достатньо. Але все одно щось додається. Терапевтично-розвивальний ефект — це і є, мабуть, наш плюсик.
— Як до плейбек-театру ставиться мистецька спільнота?
— Кілька разів ми запрошували на перформанси режисерів. Вони кажуть, що наші вистави — це етюди, і ставляться до них як до аматорства. Мовляв, це рівень першого-другого курсу театрального училища.
Якщо оцінювати за критеріями традиційного театру, то так, наші вистави — аматорство. Але традиційні режисери не зовсім розуміють психологічну місію нашого театру. У нас інші вимоги й завдання. І те, що ми робимо для виконання цієї місії (як правило, на громадських засадах), — аж ніяк не аматорство. До речі, часто індивідуальна історія відгукується в інших, набуває суспільного значення. Особливо це було помітно на Майдані.
— А які з вистав-історій схвилювали особисто вас?
— Один із перформансів ми назвали «Театр як сповідь: рука допомоги, крило підтримки». Основною темою там був загальний стрес.
Загалом для плейбек-театру складно обрати якусь тематику, проте можна ставити запитання глядачам. А вони розповідають про переживання, про стрес у суспільстві й самі шукають нові рішення, стають спокійнішими, розуміють і підтримують одне одного.
У нас, наприклад, була історія дівчини з Донбасу, якій потрібно було виїхати із зони АТО. Вона розуміла, що треба їхати, але все одно вагалася. Двоє акторів показували ці сумніви, потім завмерли. Тоді вийшли актори, які стояли позаду, і показали наступне почуття: дівчина дивиться на годинник, її потяг мав бути о 16.20, але вона чомусь подумала, що потяг о 16.40. Приїжджає о 16.30, а потяг поїхав.
Актори виходять по черзі й показують емоцію за емоцією: спочатку переживання, психологічний опір, потім здивування. Дівчина взяла таксі й наздогнала потяг. Доки їхала, бачила руїни і чула постріли. Весь час хвилювалася, що не встигне, але встигла. В цій історії є зав’язка, кульмінація, розв’язка і хепі-енд. Та плейбек-театр не шукає хепі-ендів — він грає те, що розповіли. Сюжет уже заданий, його треба тільки втілити.
Якось влаштували суто терапевтичний виступ — для батьків дітей, що померли внаслідок онкозахворювань. Ми дві години слухали і грали історії десяти глядачів.
Виступали в санаторії «Пуща-Водиця», де живуть переселенці з Криму. Вони розповідали свої історії, навіть плакали, співали гімн. Казали, що ось ми 20 років будували українське, а тут приїхали окупанти і все поруйнували. Людям страшенно болить російське беззаконня і хамство.
Сподіваюсь, що наші вистави їм допомогли почати нове життя.
Анастасія ГАЛАТА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир САВІНОВ. Народився 1979 року. Молодший науковий співробітник лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології. Опановував театральну майстерність у кращих фахівців світу. Зокрема навчався у президента міжнародної мережі плейбек-театрів Авіви Розенталь.
Ми в Google+