У березні — квітні, коли Закарпаття, як і всі західні регіони України, накрила хвиля біженців, майже у всіх містах області й навіть центрах невеликих тергромад для переселенців організували безкоштовне харчування. Забезпечувала процес місцева влада — десь за рахунок місцевих бюджетів, десь перекриваючи гуманітарною допомогою. Люди мали доступ до безкоштовної їжі кілька разів на день за талонами чи згідно зі списками. Нині в більшості міст така опція для ВПО недоступна: харчують за гроші або тільки осіб із так званих незахищених категорій.

Однак у Нижньому Селищі досі працює така соціальна їдальня: двічі на день, хоч би гриміло чи, як кажуть на Закарпатті, циганські діти з неба падали, тут накривають на стіл для тих, хто має потребу в їжі. Змінили під це роботу ресторану слоу-фуду, єдиного в Україні, де готують тільки з місцевих продуктів. До війни тут влаштовували винні, гастрономічні, музичні вечори. Проводив їх майже завжди людина-символ цієї війни професор з окопів Федір Шандор.

Власниця закладу сировар Інна ПРИГАРА каже, що такою була їхня позиція: дати людям їжу, бо це одна з базових потреб. Цікаво, що тут принципово не вимагали ні довідок ВПО, ні талонів — достатньо просто прийти і сказати, що потребуєш їжі. Так ресторан з особливою філософією перетворився на соціальну їдальню — також з особливою філософією.  

На початку війни Інна з колективом готувала для двох сотень людей щодня, тепер у селищі лишилося зо три десятки переселенців, які потребують безкоштовної їжі й приходять до Пригар. Інна наголошує, що працюватимуть як соціальна їдальня доти, доки в людей буде така потреба.

«Їжа — це базова потреба людей, яку я можу задовольнити і бути корисною»

— Тепер на Закарпатті не так багато переселенців, як у березні — квітні. І в області вже майже ніхто не годує їх безкоштовно. Чому ти це робиш далі?

— Напевно, основна причина в тому, що коли ми почали, ще тоді прийняли рішення, що харчуватимемо людей до того моменту, доки це буде потрібно. Тобто доки будуть особи, для яких це буде важливо і вони не зможуть самі харчуватися, ми це робитимемо. Це якась така базова потреба в людей, яку досить легко задовольнити (порівняно з іншими, якщо йдеться про здоров’я, житло) і можна бути корисним. Нам тут на місці далеко від фронту складно  почуватися ефективними у глобальному плані війни. Я, наприклад, знаю, що не вмію стріляти, проте щось базове для інших людей можу зробити.

— Ми бачили у вас на обіді до трьох десятків людей. Знаю, що був час, коли до вас на невелику кухню приходило дві сотні. Як справлялися?  

— Так, тепер людей набагато менше. Коли навесні переселенців було багато, було відчуття, що не справляємося, що наша кухня просто не зможе це все вмістити і не впорається з такою кількістю їжі. Ми в перші ж дні купили великі 40-літрові каструлі й готували в них каші, супи, ще щось.

Звісно, після того, як ми адаптувалися і легко готували для 150 осіб, нині працювати вже дуже просто. Однаково це щоденна робота. І щодня, незалежно від того, як почуваєшся фізично чи морально, мусиш на визначену годину зробити обід та вечерю. Тому що до тебе прийдуть люди, які на неї чекатимуть.

Допомагали жінки із села, казали: дайте нам баняк — накрутимо голубців

— Скільки разів до вас приходять по їжу?

— О 12 та 18 годині. На обід видаємо суп, гарнір, обов’язково м’ясо, а ще салат та узвар чи компот. Також смачну каву. На вечерю готуємо одну основну страву — або із м’ясом, або з чимось молочним, або овочеву запіканку (тепер сезон овочів), салат, обов’язково десерт — випікаємо домашнє печиво чи тістечка. Ось у такому режимі працюємо й поки що не думаємо зупинятися.

— Коли був наплив людей, ви обійшлися своїми працівниками чи наймали когось додатково?

— Ми навіть втратили працівників, адже частина нашого персоналу виїхала за кордон і також стала переселенцями. Але ми вистояли. Мали багато волонтерів. І серед місцевих жінок, які хотіли допомогти (бувало, що просто приходили в ресторан і казали, мовляв, дайте нам велику каструлю, ми ввечері із сусідками накрутимо людям голубців), і з переселенців. Бувало, коли в нас на кухні, крім мене й кухаря, були одночасно ще десятеро волонтерів: нарізали, чистили, крутили, ліпили, мили.

Ми не ділили людей на категорії

— Ваша фішка — ви не вимагаєте талонів чи списків, довідок ВПО. Це позиція?

— Так, ми харчували всіх. І тих, хто їхав трасою до кордону і зупинявся перепочити, і тих, кого направляли з волонтерських центрів у містах, і тих, кого розселяли по школах та садочках, і тих, хто приїхав до родичів. Ми не ділили людей на категорії.

— Тобто коли в Ужгороді потрібні були талони на харчування, щоб отримати теплу їжу безкоштовно, то до тебе достатньо було прийти і попросити їсти?

— Так (сміється). Ми так і не спромоглися на те, щоб завести якусь талонну систему чи щось на кшталт неї. Працювали, орієнтовно підраховуючи кількість людей, щоб визначити необхідну для них кількість їжі. Так і готували. Бувало, що комусь не вистачало основної страви — тоді варили макарони і подавали їх із сиром, бо це швидко і легко можна наситити людей. Але таке рідко траплялося. Ми знали, що в Нижньому Селищі в садочку жило майже 70 осіб, у школі — ще 80. Ось на них і плюс-мінус два десятки осіб із приватного сектору і розраховували.

«У нас лишилися ті, хто тут надовго, бо їм нема куди вертатися»

— Ті, хто лишилися в Селищі, що це за люди? Чому вони приходять до вас на безкоштовні обіди та вечері: не можуть влаштуватися на роботу? Не мають достатньо грошей на їжу?

— У Селищі залишилися люди з Донецької, Луганської, Харківської областей, ті, кому нема куди повертатися. У них удома або відбуваються активні бойові дії, або їхній дім уже на окупованій території чи зруйнований. Вони тут надовго. Частина вже працевлаштувалася — знайшли роботу, можуть себе мінімально забезпечити, але ми все одно не відмовляємо їм. Хтось живе у будинках, де немає кухні. Або не можуть дозволити собі закупити необхідні продукти для повноцінного харчування. Різні ситуації. Ми розуміємо, що безкоштовне харчування — це важлива підтримка. Адже якщо людям треба орендувати житло в селі чи купувати ліки або ж вони хочуть щось відкласти, щоб у майбутньому купити собі нове житло, вони повинні економити. Ми так допомагаємо їм зекономити на їжі.

— Це допомога для них, а наскільки це затратно для вас? Адже ресторан не заробляє, твій магазин локальної крафтової продукції теж, напевно, не дає значних прибутків, бо туризм простоює. Залишилася хіба сироварня. Як викручуєтеся? Звідки берете ресурси?

— Ми починали роботу соціальної їдальні в ресторані зі своїх запасів — мали заморожені м’ясо, овочі, фрукти. Потім, коли запаси скінчилися, був час, коли нам приносили продукти люди із села, буквально донедавна один чоловік постійно приносив домашню зелень для салатів. Але, звісно, ці ресурси в якийсь момент закінчуються. Тому нам стала у великій пригоді гуманітарна допомога партнерів нашого ГО з Європи: частину цієї їжі готуємо, а частину відправили далі на північ та схід країни. Її було дуже багато, і ми не бачили сенсу складувати й тримати гуманітарну допомогу тут, доки міль у ній не заведеться абощо. Якщо воно комусь потрібно, хай краще їде.

Тобто зараз маємо продукти із гуманітарної допомоги: каші, бобові, макарони, олія тощо. Овочі й м’ясо місцеві. Із рештою нам допомагає європейський кооператив «Лонго Май», дає гроші на оплату комунальних послуг та зарплату працівників. Це їхня ініціатива, щоб підтримати цю соціальну їдальню. Їм цікаве таке соціальне явище, де будь-хто може прийти і попросити поїсти. 

«Працюю із психологом, щоб не вигоріти й мати моральний ресурс»

— Як щодо морального ресурсу: що допомагає справлятися морально і не вигоріти?

— Мій особистий досвід був таким, що перші місяці 90% свого часу я волонтерила, решта лишалася на основну роботу та відпочинок. Це було дуже втомливо і складно психологічно. Люди, які приходили за день в ресторан, розповідали мені десятки своїх історій — про зруйнований дім, про те, що їм болить, я слухала, намагалася заспокоїти, допомогти, а ввечері приходила додому, і мене накривало. Бувало, що плакала годинами. 

Із місяць тому зрозуміла, що вигораю і вже не можу впоратися зі стресом. Погано спала, прокидалася втомленою, дратувалася... Прийняла рішення, що пора йти до психотерапевта, і тепер проходжу курс терапії. Основний мій запит — як вибрати час, який можу посвятити собі особисто, своїй основній роботі і час для допомоги іншим. Бо якщо перестанеш допомагати собі й займатися улюбленою справою, в якийсь момент зрозумієш, що більше не зможеш допомагати іншим. Ось тепер намагаюся знайти цей баланс, щоб зберегти себе і мати змогу допомагати іншим. Бо поки що їм моя допомога потрібна.

Тетяна КОГУТИЧ,
Укрінформ,  
Ужгород — Нижнє Селище